Ясно, що йому тепер потрібна мати, а не батько. Ні за що! Мало не істерика. Н-ні за що!
— А чого ж вона хоче? — машинально питаю я.
— Чого? Обох! Або ж, на крайній випадок, мені Василька, а їй Андрійка. Але ж вона знає, знає ж вона, що без Андрійка я не можу! Вона знає, що відбірає в мене мою останню…
Він од хвилювання не договорює і знов іде до вікна.
Ми деякий час мовчимо. Я тільки тепер почуваю, як, я ввесь страшенно обважнів. А думки на-диво бистрі, раптові, неначе отара кіз у загоні, чимсь стрівожених, наляканих; вони кидаються то туди, то сюди, переплигують одна через одну, гасають, шукають виходу.
— Ну, все-одно! — відривається раптом од вікна Сосницький. — Не знаю, на віщо я тобі все це кажу? Тобі, мабуть, ані трішки не цікаво. Ну, як ся маєш? Був учора в клубі?
"Справді, на віщо він мені все це казав?" — думаю я й відповідаю:
— Ні, не був. Занятий був.
І вмить, неначе слухаючись чийогось наказу, кажу:
— А в мене, знаєш, теж… Себто, не в такому дусі, але… Закрутив, розумієш інтрижку з одною дамою. Навіть, коли хочеш, цілісінький роман. І серйозний, здається.
— Та що ти?! — не то з ляком, не то з непорозумінням виривається в його. Він зараз же силкується замаскувати цей тон прибільшеним інтересом, але я почуваю, що добре зробив, сказавши це.
— Та серйозно, Якове?
— Без жартів.
— Та так таки справжній роман?
— Атож. Уяви собі! Три роки ніякісіньких романів і от!.. Нічого не зробиш! Збіраємось на літо їхати в Крим.
Я все більш та більше переконуюсь, що цим оповіщенням я розбив його якісь плани. Він не може вже сховати непорозуміння, розгублености, напливу нових думок і, мабуть, нових комбінацій. Уже не розпитує, відповідає невважно й хутко йде собі.
А я довго сиджу в фотелі й думаю. Так, тепер з Андрійком мусить бути справжній кінець. План Сосницького був, очевидячки, такий: віддати мені Соню та Василька, а за те вимовити собі Андрійка. Але я віддам йому всіх. Усіх! Годі!..
Встаю і збіраюсь до Клавдії Петрівни.
— — — —
Сього вечера я дуже ніжний з Клавдією Петрівною та Костею. Це викликає в її очах искри захвату, здивовання і ще чогось. Костя лащиться до мене, гладить мене по грудях, посміхається влесливо, запобігливо.
— Ух, які в вас довгі ноги! Чого ви такий високий? А ліфчик у вас сьогодні инший.
Потім ми вкладаємо Костю спати. І коли наші руки зустрічаються (вічна історія з цими руками!), Клавдія Петрівна немов на мент губить притомність і потім починає без потреби хапатись. Щоки палають, і вона машинально прикладає до них руки.
Нарешті, за ширмою затихають викрики Кості. Ми сідаємо на широченну руду канапу. На столику неминучий чайник, конфітури. На стіні висить ґітара з широкою червоною стьожкою. У блакитному присмерку поблискують скла Клавдиного пенсне.
Я відкидаюсь на спинку канапи й майже лежу. Мене хвилює напружена метушня Клавдії Петрівни, червоні плями на щоках, її чорне, чернече убрання, соромливість, молода постать. І одночасно чогось бере роздратовання й незрозуміла туга. Хочеться встати й піти собі швидче звідси. Але чую, що вже не можу: це буде образою Клавдії Петрівні, образою її палаючим щокам, напруженому сміхові, нелоґічному, чогось чекаючому її поглядові за ширму, чи спить уже Костя. Вона часом навіть устає й підходить туди, прислухаючись. Мене це мимоволі хвилює, мимоволі слідкую за її тонким, одягненим у чорне, чернечим тілом.
І власне те, що воно в чорному, що нагадує якусь святість, незайманість, гріховність, це найбільше хвилює. Проти моєї волі уявляється, як це тіло буде в кожну хвилину, як-тільки я того схочу, покірне мені; як ці проворні руки збезсиліють і будуть грішно голубити; як солодкий жах і тремтіння обхоплять цю замкнену, самотню, мрійну душу.
Костя починає чогось плакати. Клавдія Петрівна: біжить за ширму й довго щось шопоче хлопцеві. Коли вертається, виразу напружености вже нема ні в лиці, ні в рухах. Вона задумливо бере гітару й тихенько награє. Я користуюся цим і починаю прощатись. Клавдія Петрівна, неначе чуючи себе винною за щось, несміло й сумно простягає мені руку й не пробує тримати мене, як це робила перше що-разу. Мене вколює це. Я навмисно не випускаю її руки з своєї й кажу якусь дурницю. Рука робить слабенькі спроби визволитись, але це мене тільки роздратовує й викликає бажання знов запалити їй щоки, щоб загорілась шия, зімняти той сум, який прибив її гріховність. На віщо мені це, не знаю. Але піти без цього вже не можу.
Ми довго мовчки стоїмо так. Я посміхаюсь і потискую руку, а Клавдія Петрівна старається не дивитись на мене й викручує пальці з моєї долоні. Помалу на щоках з'являється рум'янець, очі кілька разів зиркають на мене не то допитливо, не то благаюче. Ні вона, ні я не кажемо ні слова. Потім я пробую повести її до канапи. Рішаю: як піде, я посаджу її, поцілую руку й зараз же піду. Більш мені нічого не треба. Але вона опинається й починає важко дихати, в той же час придивляючись до ширми і слухаючи. Підчас борні я близько торкаюсь лицем до її плеча. На мене гостро віє від її оголеної шиї. Через це я дужче пригортаю до себе ціле її тіло. Клавдія Петрівна глибоко, як людина, якій не вистачає повітря, зітхає, підводить до мене голову, й я бачу, що її погляд уже бездумний, тупий, щось слухаючий, чогось чекаючий. Руки слабнуть, тіло стає покірним, м'ягким, і треба вже піддержувати його за стан, щоб не впала.
"Ну, треба йти, годі" — думаю я, але, замісць того, веду її до канапи…
Коли я прощаюсь, Клавдія Петрівна з нестриманою вдячностю цілує мене, пригортається всім тілом, гладить мої руки, рукави піджака й гарячим, жадним щопотом питає, коли я прийду. Мені досадно, чогось сумно, але в той же час мене тішить її ця бурна, безсоромна, вибухла жагучість.
Дома, лежучи в ліжку й дивлячись у темну стелю, я з огидою думаю про себе. Не за те огида, що спокусив жінку, — ця спокуса була їй бажана, потрібна, за неї вона все віддасть, — а за те, що роблю те, чого сам не хочу, що ввесь я підвладний якимсь силам, які роблять мої вчинки випадковими, необґрунтованими, незалежними від моєї волі й свідомости. Автім, яка ж тут була моя воля, свідомість? Чого я, власне, хотів, чи не хотів?
Єдине, про що я з полегкостю думаю, це те, що підчас обіймів я пам'ятав про можливість зароджіння. Значить, я все ж таки можу в певних випадках, панувати над собою.
— — — —
Вертаюся з суду. День ясний, рожево-золотистий. З дахів капає на плечі, капелюхи, носи. Голуби сизими, хуркаючими грудками метушаться під ногами коней і людей. На тротуарах маса дам з пакуночками, — всім заманулось робити закупні. На вулиці гуркіт екіпажів на колесах, побідний, хвилюючий.
Я не йду до ґімназії. Прямую додому, розстібнувши пальто й ловлячи грудьми перші, цілуючі проміні весни. Я сам собі здаюсь подібним до тих червоненьких комах, що в такий соняшний день непорушними купками заливають дошки парканів, їм нічого не треба, крім невеличкого шматочка дошки, гарячого проміння. І всі дами з пакетиками, чиновники, дворники з мітлами хиба не червоненькі комахи?
Ні, до ґімназії годі ходити! Край!
Біля свого будинку раптом помічаю постать Соні. Вона стоїть коло вікна маґазина й непорушно, застигло, дивиться на крам, не бачучи його, вся заціпенівши в якійсь важкій, протяжній думі. Вмить озирається і швидко шукає очима когось по вулиці серед натовпу прохожих. Я вдаю, що не помічаю її й помалу посуваюсь уперед, дивлячиись просто перед себе. Соня відступає від вітрини й діловою ходою, немов і не стояла перед вікном, іде мені назустріч. Я все-таки не помічаю її. Цікаво, чи мене вона піджидала? Коли мене, то чи забалакає перша? Навмисно виймаю портсиґар і, не зупиняючись, закурюю. В цей час рівняюся з нею. Проходить її чорний капелюх, зелене перо й футро коміра. Не гукає. Може, гадала, що я перший підійду? Чи, справді, не мене очікувала?
— Якове Василевичу!
Занадто хапливо обертаюсь, занадто здивовано і ввічливо здоровкаюсь. Ага, от маєш: і бачив тебе, і знав, що на мене ждала, а от хочу, щоб ти перша підійшла, — і підійшла.
Від хвилювання й замішання вона для чогось іде на другий бік вулиці, машинально лякаючись трамваїв та візників. Я йду за нею, посміхаючись.
Там вона трохи опановує собою.
— Мені треба сюди… Я повинна… Дуже рада, що зустріла тебе… Це до речі…
ЇЇ ніс і підборіддя неначе загострились і зблідли за цей час, що ми не бачились. Ніздрі сьогодні не рожеві, а жовтяві і схвильовано поширяються. Вся вона якась чужа мені, викликає легкий жаль.
— Я хотіла тебе про дещо спитати, — бігаючи очима й лякаючись того, що скаже, каже вона, силуючись одначе бути холодною й недбалою.
— Будь ласка, Соню. До твоїх послуг!
— Ти маєш час?
— Скільки хочеш. Завсіди радий…
Цікаво, дуже цікаво, що вона хоче спитати.
— Ти скажеш мені правду?
— Неодмінно.
— Добре. Дякую.
Вона вдає, що не помічає моєї посмішки та легкого тону, який не відповідає її настроєві. Цим вона немов зобов'язує мене бути дійсно правдивим.
— Скажи: вчора в тебе був Дмитро?
— Був.
— Про віщо ви з ним балакали?
— Гм! Про ріжні речі. Я не знаю, чи я маю право казати?
Вона похиляє голову й деякий час мовчить. Потім сухо, відривчасто кидає:
— Ти, здається, виїжджаєш у Крим?
— Так, мабуть.
Вона ще трохи мовчить. Далі, все таксамо, немов вириваючи з себе слова:
— Так не скажеш про розмову?
— Я не маю уповажнення, Соню.
— Бувай!
І, не хитнувши навіть головою, не подивившись на мене, хутко йде вперед. По її спині й по капелюсі я почуваю, що вона зараз або в істериці закричить, або повернеться, підбіжить до мене й почне бити мене парасолем. Вона завертає за ріг і зникає.
— — — —
А в кабінеті в себе знову застаю Сосницького. Але не самого, а з Андрійком. Андрійко кидається до мене, висне на шиї, обіймає мене ніжками, сміється, закидає все тіло назад, — він щиро радий, що бачиться зо мною. Мами немає, і він почуває, що може дати собі волю. Біля вікна спиною до світла стоїть Сосницький і, злегка згорбившись, дивиться на нас. Погляд його видається мені тяжким, з усміхом і стражданням.
— Дядю Яша, дядю Яша! Покажи мені фотографії маленьких злочинців. Ти обіцяв, дядю Яша, пам'ятаєш?
А може, то їх піджидала на вулиці Соня? Чи знала вона, що вони в мене? На віщо вони тут?
Я показую фотографії маленьких злочинців, держу на колінах Андрійка і в павзах кажу декілька слів Сосницькому.