Поклади золота

Винниченко Володимир

Наум Абрамович, прижмуривши пташині круглі очі й наблизивши свого карлючкуватого носа до широченного скла каварні, пильно дивиться на вулицю. Вітер дугою напинає патьоки дощу і, здається, хтось тягне великого волока каналом вулиці. Людська риба прожогом тікає по закутках або, нап'явши над собою круглі чорні бульби, безладно, безпотрібно совається то в один бік, то в другий. Дно канала мокро блищить вогнями й фарбами ліхтарів і реклям. Важко й густо суне низка автомобілів.

А Крука все не видно. Наум Абрамович зідхає й пускає з руки завісу вікна. Прокіп Панасович Крук зволять запізнюватися. Вони мають побачення з якимсь собі там Наумом Фінкелем, чого їм поспішати? Що таке Фінкель? Нещасний комісіонер, капцан, жалюгідний емігрант. А Прокіп Панасович, — увага! — банкір, фінансист, мільйонер.

Що той самий Наум Фінкель був колись відомим адвокатом, що колись на засідання суду в тих справах, які провадив Фінкель, часом тільки по квитках пускалася публіка, це нічого не значить, — це було колись у якомусь іншому світі. І що той самий Прокіп Панасович Крук був тоді маленьким банківським службовцем і що був час, коли він принижено сидів у кабінеті Фінкеля, благаючи взяти в оборону його, бо він прокрався в банку, — це також не має ніякого значення в теперішньому перевтіленому житті. Тепер Фінкель принижено сидить і жде на Крука, а Крук знає це й не спішить. Бо Крук тепер сила, а Фінкель — капцан.

Правда, Фінкель не продав ні свого сумління, ні доброго імени, а, захопивши з собою тільки честь і перстень з двома каратами та жінку з трьома дітьми, утік за кордон. І за це він має злидні, клопоти, поневіряння та приниження. А Прокіп Панасович накрав в українського уряду грошей і за те має банк, авта, жінок, усі розкоші та пошану. Чи має Крук честь і чистоту сумління? Боже мій, ці акції на європейському ринку розцінюються не вище за українські гривні.

Наум Абрамович знову зідхає й перекладає ногу на ногу. В каварню набилося вже стільки людської риби, що, здається, поганесенькому бобирчикові місця не знайдеться. На підлозі в різних напрямах розбігаються мокрі сліди від зібраних чорних бульб, а під ногами — калюжі. Жовтяво-сивий туман тютюну, дихання, випарів кави густим серпанком обсотує лямпи, обличчя, стіни. А в тумані, як гуркіт воза по бруку, гомін голосів, виплески сміху, брязкіт посуду.

Не поспішає пан Крук, не поспішає. Одначе, коли б він докладно знав, з якого саме приводу має бути побачення, е! — він би рачки приліз. Не тільки бо для колишнього банківського злодюжки-щупака, нафаршированого накраденими грішми, але й для поважніших європейських рибин ця справа є така пожива, що погоняться за нею зграєю, аби тільки повірили в неї.

Наум Абрамович знову дивиться на годинник, проводить рукою по ребруватій лисині й більше для сусідів, ніж для себе, знизує плечима.

Напроти за сусіднім столиком сидять дві жінки з оранжевими устами й з густими, як пір'їни, віями. Наум Абрамович іншим часом зчепився б поглядом з отою, що в неї двома серпиками лежить волосся на лиці, — загониста, каналія! Але сьогодні не до цього. О, нехай тільки вийде ця справа! Го, сотні загонистих і жагучих, скромних і святих будуть чіплятися в нього не тільки поглядами, а й усіма своїми молодими тілами й душами. Тоді Раю з дітьми — на Рів'єру. Маєте віллу, маєте авто, яхту, бажаєте аероплян? — нате аероплян, нате все, що хочете, тільки дайте спокій і простір чоловікові. Фені — кольє із справжніх перлів. І, Господи, які вони всі стануть добренькі та ласкавенькі до нього.

Але головне: повернути собі себе самого. Оце найголовніше. Ох, скинути з себе, як стару, заяложену, смердючу робочу блюзу, цю вишукливу ласкавість у погляді, цю згідливу посмішечку перед усяким Круком. От навіть тепер, знаючи, що в його руках величезна сила, що Крук повинен плазувати перед ним, він усе ж таки завчасу почуває в собі оцю ласкавеньку догідливість. Повернути свою загублену гідність, певність, бути собою, бути таким, як був колись. Зробити операцію відмолодження, не повзати перед Фенькою, не доказувати собі нею, що він ще не старе, нікчемне луб'я. Кажуть, ніби навіть, лисина зникає. Чорт з нею, з лисиною, хай собі буде. Хто має мільйони, в того й лисина блищить, як із діямантів.

А-а, Прокіп Панасович, нарешті, прибувають!

Крук помалу, не хапаючися, просувається поміж столиками, недбало, байдуже кидаючи слова вибачення. Пальто на ньому поважне, англійське, темносірого кольору, з легким пухом. Дві-три краплини дощу на плечах, — упали, поки з авта перейшов у кафе. Лице по-англійському голене, очі пукаті, з жовтявими баньками, але такі собі певні, спокійні. Оце той самий колишній пирятинський кандидат на арештантські роти! Ге?

— Трошки запізнився? Затримали справи.

Оце й усе вибачення за "трошки" запізнення, майже на годину.

Але довгасте смугляве лице Наума Абрамовича, як гречаний вареник, умочений у масло, смачно й привітно блищить посмішкою. Він швиденько допомагає Прокопові Панасовичу скинути англійське пальто з ніжним сірим пухом і сам обережно та шанобливо вішає його на кілок поруч із своїм пальтечком.

Прокіп Панасович поважно витирає тонесенькою хустинкою буре в ластовинні чоло, потім звичним рухом обох рук розпушує на скронях чорне, закучерявлене волосся з срібними виткими ниточками в ньому. Товсті губи трошки гидливо стиснені. Щось негритянське є в обличчі.

— Ну, Науме Абрамовичу, які там справи?

Наум Абрамович розуміє: починається діловий бій. Без підходів, без потискування руки противникові, навіть без кількох традиційних у Парижі слів про погоду. Що там церемонитися з якимсь собі Фінкелем?! Дав йому одного, другого штовхана, скрутив, зім'яв, і вже вся справа в руках переможця, і вже роби з Фінкелем, що хочеш.

Але на цей раз пан Крук трошечки помиляється.

Наум Абрамович загадково посміхається, приплющує пташині очі й просто дивиться в лице Крукові.

— Справи добрі. Прекрасні справи.

— Он як? Не часто можна почути таку відповідь.

— Маєте рацію: не часто. Скажіть: багато мільйонів у вашому банку? Не бійтеся, кажіть у десять раз більше.

Крук важко скошує очі на Фінкеля. На пукатих баньках стає видно червоні жилки, як на осінньому листі.

Наум Абрамович вибачливо й ніжно кладе руку на рукав Крукові.

— Скажу вам, Прокопе Панасовичу, по щирості: справ багато не маю. Є тільки одна. Але ця одна така, що сотня таких банків, як ваш, влізе в неї, як оцей франк у мою кишеню.

Для живости образу Наум Абрамович виймає з кишені жилета монету, показує її Крукові й кладе назад.

— Сотні! Розумієте? Так що: часто можна мати такі справи? Га?

— А ви, Науме Абрамовичу, не почали вже часом займатися писанням сценаріїв для кіна?

— Це таки сценарій для кіна! Це таки сценарій! Маєте рацію. Грандіозний сценарій! Всі європейські уряди моментально згодилися б грати в ньому, коли б тільки покликати їх. А, може, і гратимуть. Може. Треба тільки, щоб теПеиг-еп-всёпе був не круглий ідіот. Так я про себе такої думки ще не маю.

Крук без виразу, але швидко змазує поглядом по лиці Фінкеля.

— Не вірите, розуміється? Думаєте: коли не ідіот, то божевільний? Слава Богу, хто знає Фінкеля, той може сказати про нього, що собі хоче: і нахаба, і розпусник, і дурень. Але ніяка фантазія не насмілиться уявити, що Фінкель — фантаст і що колибудь він брався за нереальну справу. Прозаїк до останньої волосинки в носі. Реаліст непоправний і вузький.

Крук байдуже зиркає по каварні.

— Що ж за справа така?

Тут Фінкель в один момент змотує з очей, з уст, з усієї постаті вираз загадковости й виклику, — цю зброю можна відкласти, своє зробила. В лиці проступає серйозність і врочистість.

— Що за справа? Зараз скажу. Але наперед дозвольте поставити вам одне питання.

— Будь ласка.

До столика плавко, як на коліщатках, з тацею, повною чашок і склянок, підкочується ґарсон у білому фартусі й механічно нахиляється до Крука.

— Мосьє?

Крук коротко, не дивлячися на нього, кида:

— Чорної.

Ґарсон відкочується в дріботливий гамір голосів.

— Так от, Прокопе Панасовичу, дозвольте вас запитати: ви маєте змогу асигнувати сто тисяч франків на цю справу? Чекайте. Я знаю: коли справа варта того, то який розумний чоловік не візьметься за неї. Я питаю тому, що справа... дуже важлива й секретна. Коли не маєте змоги, то краще про неї нічого не казати. Скажу тільки одне: за ці сто тисяч ви можете мати сотні мільйонів. Не хочу ніякого перебільшення і через це не кажу мільярдів. Цілком скромно, реально і без сценаріїв.

По трохи припухлих повіках Крука просковзує усміх.

— Дійсно, скромність надзвичайна. Але, скажімо, вільні сто тисяч, може, знайдуться. Хоч часом їх трудніше знайти, ніж "реальні" сто мільйонів.

— Bon! Це — перше, що треба знати. Коли Крук каже, що, може, знайдуться, значить, вони знайдуться.

— Якщо треба буде.

— Розуміється. На що ж шукати, як не треба? Ну, так от, Прокопе Панасовичу, справа така...

Тут Фінкель з байдужісіньким виразом повертає голову праворуч, потім ліворуч і пильно оглядає сусідів. Потилиці, спини й обличчя — суто французькі, — ніякої небезпеки, що підслухають. Але, на всякий випадок, Наум Абрамович підсуває стілець ближче до столика й злегка перехиляється до Крука.

— Так от, справа така. В одному собі царстві, ну, скажімо, в Росії, в одному місті жив собі один учений. Ніяких назв, імен і тому подібного я, вибачте, казати не буду. І ви, як ділова людина, самі розумієте, через що. Коли в загальних рисах справа здасться вам, як то кажуть французи, practicable, можна буде й імена, назви й усі деталі.

Крук мовчки згідливо хитає головою.

— Так от, цей учений винайшов поклади золота в одній частині Росії, чи колишньої Росії, коли хочете. Там казилася революція, гуркотіло бомбардування, розстріли, божевілля, а чоловік сидів собі в своїй кімнаті, студіював, длубався, вираховував. І таки до длубався! Ви уявляєте собі такого фантаста? Ну, як людина не дурна, нікому, звичайно, ні слова, тільки найближчим своїм людям. Та всякий секрет це все одно, що вода в жмені: як щільно не стискуй долоні, а вона тобі просочиться. Якось просочився й секрет. А, головне, дійшов до більшовиків. Та хоч би вже до вищих, а то до комісарчиків-чекістів. Комісарчики, розуміється, зараз же зробили в ученого трус, з приводу, звичайно, немов би контрреволюції, забрали всі папери, забрали самого вченого, а з ним його жінку, двоє дітей, усю, значить, родину.

1 2 3 4 5 6 7