Він уявляв, що така пропозиція, якої, до речі, ніколи не було, дуже сподобалася б Жаку Шираку. А ще б він додав, що між Францією і Україною давні дипломатичні зв'язки з одинадцятого чи дванадцятого століття, коли дочка київського князя Ярослава Мудрого вийшла заміж за французького короля. І що його князь, Ярослав Мудрий, ще тоді, віддаючи своїх дочок за багатьох королів Європи, будував спільний Європейський дім, і що в цьому світі немає нічого нового, окрім гарного старого забутого, що раптом знову випливає на поверхню у тому чи іншому столітті, дякуючи підказці своїм монархам національними істориками-радниками.
З секретаркою Мілою він зупинявся в Парижі тільки у вихідні дні. Президент не полюбляв його частих поїздок за кордон, але з ними мирився, оскільки Вітольд не забував ніколи свого патрона і завжди приносив йому чималі дивіденди і не тільки у грошових вимірах.
Секретарка Міла — кирпатенька білявка, суцільна сором'язливість і покора. У її гарній голівці утримувався чималий розум, кмітливість і, що Вітольда найбільше приваблювало в ній, що в її загалом невеликій голівці легко вміщалося чимало іншомовних словників, якими вона вільно користувалася, перебуваючи з ним чи то в Лондоні, чи то в Парижі, чи то в Мадриді, чи то в Римі. З цією інтелектуалкою-красунею у гарних окулярах, за якими ховалися напрочуд великі й блакитні очі, було завжди легко й затишно. Вона йому нагадувала красиву ляльку з шопу, яка в свою чергу скидалася на якусь голлівудську красуню, ім'я якої він так і не міг запам'ятати. Пригадував, що це щось середнє між Шерон Стоун і Метью Вільямс. Але швидше за все вона була схожа на вітчизняну популярну артистку Ольгу Сумську. У такій самій — світлій обробці. Вітольд не міг сказати, що він любив Мілу, як не міг сказати, що у цьому світі йому з кимось краще й затишніше, ніж з нею.
"На такій би й одружитися. Але такі покірні та милі дівчатка чомусь часто залишаються самотніми. Вони ніби служать своєрідними полігонами для інших, наче ті тренажери, на яких проходять практику юні серця, спалюючи себе передчасно, а потім, знесилені, віддаються хижачкам, залишаючи на дні свого серця тільки рожеві спогади лагідних стегон секретарок Міл, які віддавалися їм тихо, без кокетства і нарочитого кривляння. Такі секретарки наче виконували свої безпосередні функціональні обов'язки і за ці понадурочні години отримували додаткову плату і часто не грішми — бартером".
Вітольд пригадав той самий "Брістоль". Він тоді вперше підійшов до Мілиного столу, за яким вона працювала, щось набираючи на ноутбуці, взяв її за круглі, спадисті й піддатливі плечі. Вона підвелась і автоматично, як лялька Барбі, заплющила очі, ніби давно готувалася до цього. Він її обійняв і, легенько притулившись до її грудей, ніжно поцілував у теплі пухкенькі губки, що вічно нагадували йому рожевий бантик, гарно зав'язаний мамою на щасливу дорогу. Вона не пручалась і, здавалося, навіть не напружувалася. "Покірне теля", — подумав він, взяв її маленьку руку з короткими пальчиками і десь після третього довгого поцілунку притулив її руку нижче свого пояса. Він затамував на мить подих, чекаючи від неї реакції. Але ні реакції, ні супротиву з її боку не було. Вона просто чітко виконувала те, чого він бажав. Вітольд не на жарт збудився. Кров заповнила мочки його вух. Він уже не пригадує, що тоді їй говорив, але згадує, що все сказане пов'язував з її рукою і її напруженням. Вона покірно й безмовно виконувала його накази, задовольняла його примхи і прохання. І тільки одного разу наївно й просто запитала:
— Я все правильно роблю?
— Правильно, Міло. Дуже правильно. А тепер сядь на стіл.
Стіл для її лялькового зросту був зависокий і він її підсадив, заголив спідничку і побачив, що вона в колготках. Тоді наказав їй злізти зі столу.
— Скинь з себе колготки.
Вона мовчки нагнулася і почала їх перед ним стягувати, забувши зняти черевички. Ноги у Міли були білі і йому здалося, що й негарні. Він не любив білих ніг. І часто сам собі казав: "Такі ноги потрібно одягати в капрони".
— Чому ти не носиш панчіх?
— У колготках — швидше. Швидше знімаєш. Швидше надіваєш. У випадку чого... Так мені дівчата у школі казали... Але якщо ви...
— Від сьогодні ти носитимеш панчохи. Гарні панчохи. І коли будеш зі мною, ніколи не зніматимеш їх.
— Добре, — мовила Міла. — А що тепер?
— Скинь черевички, викинь ці колготки, щоб я їх більше на тобі не бачив...
Вона, як йому здалося, довго вовтузилася з тими колготками і взуттям. Він її взяв на руки. Посадив на стіл, грубо здер весь той одяг разом з маленькими майже дитячими черевичками і жбурнув у дзеркало, ледь не розбивши його.
Брав він її мовчки. Вона дивилася на нього і наче завмерла, боячись зробити щось не так. А він у свою чергу боявся, що вона його запитає, чи вона все правильно робить, тому просто сказав:
— Не дивись так зосереджено на мене. Мрій. Уяви, що тобі добре...
— Мені гарно.
— Я цього не бачу.
— Мені справді гарно... Я такого ще ніколи не відчувала...
Йому хотілося сказати, якщо тобі справді гарно, то стогни, щось лагідне говори, врешті-решт плач від задоволення, а то так недовго й до ганьби... Ти ж справді не лялька в моєму кабінеті. А я не манекен-робот, що ритмічно виконує свої однотипні рухи і думає, чи не сяде бува його акумулятор, чи передчасно не розрядиться апарат. Вона не стогнала і не ойкала.
Йому пригадалася Альбіна, його законна дружина, і він тільки зараз піймав себе на тому, чому він не зможе її залишити, поміняти на якусь іншу жінку. Альбіна зовсім не така в постелі, як ці непрофесіоналки-секретарки. Альбіну він називав своєю вершницею і з нею в ліжку, тільки в ліжку, йому завжди було справді гарно. Слово "гарно" не те слово — чудесно! Вона завжди казала: "Я — зверху" і, всідаючись на нього, скидала бюстгальтер, наказувала брати її за груди, і далі починалися, як він про себе казав, кавалерійські скачки. Альбіна закидала свої русяві коси на плечі, високо піднімала голову і дивилася в стелю, ніби там вичитувала поради ученого сексопатолога. Він у такі хвилини нагадував Мілу: спокійно лежав, широко розплющивши очі, спостерігав за Альбіною і чекав того моменту, без якого він ніколи не міг жити. Цього ніхто із жінок, з якими він мав справу, ніколи не витворяв у його сексуальному житті. Тільки Альбіна. Вона нагадувала йому море, що спочатку плавно облизує береги припливом і відпливом, і раптом над ним починають бурунитися білі овечки піни. Десь далеко в небі починають чи то плакати, чи то скиглити стривожені чайки, тікаючи до берега від бурі, що так швидко насувається на них. Чайки спочатку стогнуть, тоді починають плакати буревісники і раптом небо розривається навпіл. Вітольд уже не чує, чи йому приємно, чи ні. Він тільки чує її крик і вереск, і плач. Йому хочеться затулити їй рота, але вона оскалює зуби, кусає його долоню до крові і він думає, добре, що я не підставляв їй своїх пальців. Альбіна ще якийсь час плаче над ним і він думає, чи не чують цього всього сусіди.
"Плач Ярославни" — назвали ці насолоджуючі оргії позаочі перехожі і мешканці їхнього будинку. І кожен з чоловіків у дворі, коли "Ярославна" йшла додому чи з дому, з інтересом і безцеремонно роздивлявся цю статечну й строгу жінку в великих окулярах і з вченим поглядом та вишуканими манерами у повсякденній поведінці. Вони дивилися вслід цій жилавій худій жінці, потроху заздрили її партнеру по ліжку і самі себе запитували, скільки у неї енергії, сили, пристрасті, що їх вона вкладає в цю дивовижну симфонію первісного кохання.
Альбіна, вся волога, падала на його груди, цілувала його уста і тихо муркотіла:
— Це ще не все, любий. Це тільки початок. Ти тільки тримайся.
Піт скапував з її чола. Приємний, збуджуючий, з якимось дитячим ароматом, пахощами сандала і мускуса, які ніколи не викликали у нього ні відрази, ні алергії. "Ти тільки тримайся", — говорила Альбіна, і він відчував, що знову накочується хвиля, чайки у небі починають свій плач і раптом у безтямі починають кричати альбатроси. Господи, як він любив ці хвилини. Він знову намагався затулити їй рота. Вона сердито відбивала його руку і нестямно кричала, дивлячись у стелю. Тоді так само раптово затихала і знову падала йому на груди. "Ти тільки тримайся!". Він тримався не заради насолоди, швидше заради інтересу. Його це тішило, і Вітольд отримував і справді безмежне море задоволення і після третього вереску і зойку. Альбіна остаточно знесилена, скочувалася на ліжко і казала:
— Я задовольнилась. А тепер роби зі мною, що хочеш...
Хіба він міг забути таку жінку? Хіба можна кидати її напризволяще і віддавати у чужі руки? Вітольд навіть з Роксаною, перебуваючи в інтимній обстановці, часто заплющував очі і бачив перед собою Альбіну — вершницю і вісницю бурі над морем з криком чайок, буревісників і альбатросів.
Мілу він зняв зі стола і відніс на диван, наче надувну іграшку із сексшопу, яку він взяв напрокат, трохи погрався, а тепер ніби відіклав її до кращих часів. Вона й справді, мов іграшка, кліпала своїми великими віями, не спускаючи з нього вдячного блакитного погляду.
— Тобі було добре? — запитав він.
— Добре. Мені з вами завжди добре, — відповіла вона і заплакала.
— Ти чого плачеш?
— Тепер у мене буде від вас дитина?
— Нічого не буде! Не переживай. Лежи спокійно і думай про Париж. Я прийму душ, а тоді спущусь у вестибюль. Принесу тобі твого улюбленого морозива.
— Добре!
Вітольд підійшов до неї і накрив її білі негарні ноги з яскраво малиновими нігтиками ковдрою. Голі ноги йому ніколи не подобались. Такий зухвалий колір нігтів на ногах — також. Він не любив білих голих, не засмаглих жіночих ніг. Чоловічих — тим паче. Навіть своїх.
Мілу Бездух — його секретарку у секретаріаті чомусь прозвали "Кіндер-сюрприз". Йому теж сподобалося це прізвисько і він, виходячи з номера, глянув на неї і називав її по-своєму — "Дірол без цукру", або "Білявка Барбі з кліпаючими віями", "Іграшка на годину".
Униз опускався сходами. Ліфт викликати на другий поверх йому було чомусь ніяково. Наче соромно. Ще молодий, повний сил, енергії. Треба рухатись, бігати.