Олег Чорногуз

ВЕНЕРА ПОСМІХАЄТЬСЯ

Усмішки та гуморески

Послуга

До нас у гості несподівано завітали Салюченки.

– Ми до вас на хвилиночку, – почала Леоніда Полікарпівна, – у нас радість – Андрієві Семеновичу дали нову квартиру. Тож ми порадилися й, довго не вагаючись, вирішили взяти свою чергову відпустку та провести її в Гагрі, але... нам немає на кого залишити своїх кімнат. Я знаю, їх ніхто не вкраде, – продовжувала вона. – Ми живемо в такий час, коли людина людині друг, товариш і брат, але, знаєте, у мене свекруха – пережиток минулого, і у неї часто проскакує оте дореволюційне – "людям на слово не можна вірити". Ми з цим, звичайно, з Андрюшею не згодні, інакше б не прийшли просити вас побути цей період на нашій квартирі. Там усе до ваших послуг: ванна, газ, мусоропровід, туалетна, вода. Щоб нам спокійно відпочивалося, зробіть послугу...

Після деяких вагань ми дали згоду. Щоб не користуватися речами Салюченків, взяли з собою все необхідне:

а) кімнатні шльопанці (дві пари);

6) халат і піжаму;

в) каструлі (три);

г) продукти.

Першого ж вечора, готуючи страву, ми виявили, що немає сірників і на кранах газопроводу накидних ключів. Дружина побігла в крамницю по сірники, я – додому прихопити плоскогубці. Коли вечеря була готова, помітили, що ложки і тарілки зачинені в буфеті. Довелося знову бігти додому. Дружина принесла каструлі з картопляним пюре і томатним соусом, я – сковорідку зі смаженою яєчнею і чайник з кавою.

Повернувшись, вирішив приготувати ванну. Під час запалювання горілки мені обсмалило ліву брову, вії на лівому оці та все волосся на лівій руці. Дружина порадила:

– Треба запалювати папером і руку засувати далі.

Я так і зробив. Тапер обсмалило праву брову, вії на правому оці, волосся на правій руці і половину чуприни. Вирішив більше не запалювати.

Лягаючи спати, побачили, що немає в ліжку ні одного простирадла, а на подушці – наволочки. Застелили жінчин халат, подушку обгорнули моєю піжамою. Несподівано пролунав телефонний дзвінок. Я зіскочив з ліжка:

– Алло! Це санепідемстанція?

– Ні. Це квартира Салюченків.

– А хто це?

– Квартира Салюченків.

– А Андрія Семеновича можна?..

– Він у відпустці.

– А це хто?

Я кинув трубку. Вранці не встиг обібрати дружину від пір'я і поголити свою наполовину обгорілу голову, як телефон задеренчав

знову.

– Алло! Це похоронне бюро?

Голос мені здався знайомим.

– Ні. Це квартира Салюченків.

– А Андрія Семеновича можна?

– Він у відпустці, в Гагрі...

– А це хто?

Я бренькнув трубкою. Увечері цей же голос запитував, чи це канцелярія православної церкви, і теж попросив до телефону Андрія Семеновича. Ранком, коли запитали, чи це не витверезник, я відправився в контору зв'язку з проханням засікти телефонного хулігана.

Мені порадили, коли ще раз цей голос подзвонить, набрати цифру "0". Я так і зробив. Нас повідомили: "Вам щоденно дзвонить Федір Семенович Салюченко за дорученням брата. Він контролює, чи в квартирі ви, чи злодії. Дзвонитиме й надалі".

– Це ідіотизм, – вигукнув я. – Так продовжуватись далі не може. Невже для цих контрольних розмов він не міг підібрати інших, більш порядних установ?

В цю ж мить пролунав дзвінок.

– Алло! Це будинок для божевільних?

– Так. Так і ще раз так, – розсердився я. – І пішли ви під три чорти зі своїми дзвінками.

У трубці почулося:

– Желік, у кабінеті тата божевільний. Це не татів голос...

Перед 21-ю годиною хтось мене благав вийти під старий міст на місце нашої першої зустрічі. Рівно о 21-й подзвонив Салюченко.

– Це психлікарня?

– Пішли ви під три чорти!

– Пробачте. Не туди попав, – вибачився ввічливо він і подзвонив удруге:

– Це психлікарня?

– Я вже вам сказав – пішли ви під три чорти, поки я не матюкаюсь.

– Пробачте. Не той номер набрав.

Він подзвонив утретє.

Я перерізав дроти. В ту ж мить пролунав електродзвоник.

– Нарешті! – крикнув я і побіг відчиняти двері дружині. На порозі стояла гола-голісінька й у милі сусідка, прикривши античне місце замість фігового листочка руками, і сором'язливо просила допомогти їй відчинити двері, що раптово зачинилися від протягу. Я подав їй жінчин халат, взяв ключі, та... ввійшла дружина...

Я живу без дружини. Вона назвала мене боягузом і заявила, коли б я чесно в усьому признався, вона б мені пробачила, а так нізащо.

Після обіду другою поштою я одержав листа від Салючанків. Вони мені ввічливо нагадували відремонтувати телефон, про який я, "очевидно, забув", заплатити за користування електросвітлом, газом, ванною та полагодити радіоприймач (перегоріла лампа) і пилосос, якого я не бачив в очі. Крім листа, в конверті, лежало три квитанції:

на оплату за користування електроенергією, газом та водою.

… 13 липня ми зійшлися з дружиною. Я в усьому признався чесно, як вона вимагала. Дружина мені пробачила

Розбите дзеркало

Дзеркало впало на підлогу.

– Бути лайці, – сказала баба. – Непримінно бути.

Я насторожився.

– Вже знову щось розбили. – Гнівна, як мені здалося, вбігла до кімнати дружина.

– Дзеркало, – збираючи скалки, сказав не менш гнівно я.

– Як же ти його розбив? – запитала ще сердитіше вона.

– Воно само, – відповів ще сердитіше я.

Задоволена баба спостерігала за нами з кутка. Своєї іронічно-щасливої посмішки вона не приховала. "Бути сварці, – так і світилося в її очах. – Непримінно бути".

– То як же це воно розбилося? – тим часом продовжувала дружина.

– Від струсу.

– Від якого?

– Трамвай повз наш будинок пройшов. Дім здригнувся, от воно і впало.

– Так? – запитала вона.

– Так, – відповів я.

– А раніше повз наш будинок трамваї не ходили?

– Ходили.

Буря наближалася. Баба була задоволена. На гамір прибіг дід.

– Щось трапилося? – запитав він.

– Митя розбив дзеркало, – радісно повідомила баба. – Бути сварці.

Чим усе кінчилося, ви вже догадалися. Насправді з дружиною ми не полаялись. Через дрібниці в нашій сім'ї лайок не буває. Полаялись баба з дідом. Баба доводила, що розбите дзеркало – це на спірку, дід казав, що на дощ. Та ще з любов'ю бив посуд об підлогу і доводив, що це на щастя.

Подарунок

Ми дуже любимо сусідів. Але сусіди не люблять нас.

– Я так далі жити не можу, – заявила одного разу дружина. – Ми повинні щось придумати.

– Так, але що саме?! Я вже над цим міркував не менше тебе, та від цього вони не стали кращими. Вони на нас продовжують дивитись як на дикунів, а на наш дім, як на закинутий острів.

– Ти повинен їм чимось допомогти, – запропонувала вона. – Степану Петровичу, скажімо, посади десяток яблуневих щеп. Ти ж такі чудові дістав щепи – джанатан і сніговий кальвіль.

Я задовольнив її першу примху – сусідам посадив джанатан і кальвіль, собі – шість щеп саблука і чотири груші дички.

– Петрові Степановичу можеш скопати присадибну ділянку. Він же інвалід з дня народження, а ти хлібороб з того ж дня. Нічого з тобою не станеться. Але зате нас ще одні сусіди поважатимуть.

Я взяв за свій рахунок відпустку, сусіда запевнив, що мені просто нікуди своїх сил дівати, й скопав йому город. Він це сприйняв з підозрою. Але щоб сусід нічого поганого не думав, я посадив йому ще й картоплю. Сумніви розвіялись. Тепер він щоденно приходить до нас на чай з лимоном і булочку з маслом.

– От бачиш. Основне – підхід, – зраділа дружина.

– А коли ж копати собі? – заперечив я.

– Собі зоремо. Он Олексієві Григоровичу краще допоможи покрити дах на сараї. Каже, страшенно тече.

– Але у нас протікає дах на хаті.

– Для себе дістанемо шиферу. Тепер бляха не в моді.

Я взяв свою бляху, молоток, цвяхи і вкрив сусідові хлів. Сусід був задоволений, його сусідка – ні. Вона сказала:

– Це не за гарні очі робиться.

Щоб вона була про нас кращої думки і не пускала пліток, я їй на день народження подарував найпрекрасніший килим.

– Боїться, щоб не видали, – сказала сусідка нашої сусідки своїй сусідці. – Навіть килим подарував.

Через два дні я дізнався, що й в тих сусідок день народження.

Щоб і вони про нас змінили свою думку, дружина пішла до першої, подарувавши свій сервіз, я – до другої, занісши їй кофточку грубої в'язки і шерстяну хустинку.

– Нарешті ми задовольнили всіх сусідів, – промовила дружина, вибиваючи пилюку з останньої кімнатної доріжки. – Це можна занести Вальчукам. Кажуть, чудесні люди. А ми собі наживемо. Головне – це друзі.

Я запропонував їй ще подарувати сусідам ліжко з панцирною сіткою, диван і холодильник. Дружина це прийняла за банальний жарт і, вилаявши мене, додала:

– Ти даремне смієшся. На день твого народження сусіди тобі віддадуть сторицею. Ти побачиш, що вони тільки принесуть, і згадаєш моє слово.

Сьогодні – день мого народження. Ми зранку чекаємо сусідів до себе в гості. На торжество прибули всі. Дружина мала рацію – сусіди все-таки піднесли мені прекрасний подарунок – попільничку. Більш оригінальної не стрічав у житті. Жаль тільки, що я не палю. Але це не страшно – на день народження я обов'язково її подарую сусідові.

Морж

У нашому районі з'явилась молода лікарка. З'явилась, як сонце над світанковим морем, з'явилась, як весна, і запала мені в душу, як метеорит. Я не описуватиму її вроду, але впевнено скажу, що всі Венери, разом взяті, зблякли б перед її красою. Лікарка нагадувала мені казку, і тому хотілось, щоб ця казка стала моєю дійсністю.

Для цього потрібно було єдине – захворіти і викликати лікарку до себе. Але, на жаль, я не міг похвалитись жодною хворобою, крім легенького нежитю. А що може дати така хвороба, ви самі знаєте.

Дві хвилини поглядів, декілька слів: "Ось вам краплі. Три рази на день то в ліву ніздрю, то в праву – і будьте здорові". Це мене не задовольняло. Тому я твердо вирішив застудитись, але, як не прикро, на той час кінчилась епідемія вірусного грипу, а дитячі коклюш і скарлатина мене аж ніяк не влаштовували.

За допомогою я звернувся до Парахоні – мого сусіди з квартири № 15:

– Скажіть, будь ласка, як ви добилися хронічного нежитю?

– Дуже просто: три дні підряд набирав у ніс холодної води і тримав її там, поки вона не ставала така, як течія Гольфстрім поблизу екватора, – відповів Парахоня.

Я щиро йому подякував і вдався до рекомендованої процедури. Наслідок виявився плачевним: у мене щез нежить і той, що був, а з ним і перша моя надія.

Через день я помітив, що лікарка відвідала Байдака.