– Товариші судді, хай я навічно сяду на цю лаву, якщо в моєму останньому перед вами слові є хоч крихта вигадки й неправди...
Почну здалеку... В народі кажуть: одна біда сама не ходить. Не ходила вона одна й за мною...
Усе почалося з фотокарток розміром 3 на 4 см. Напередодні того, як я вже мав одружитися, мені сказали: "Вам потрібно обміняти паспорт. Він своє відслужив".
Того ж дня я пішов до першого-ліпшого фотоательє і сфотографувався.
– Через скільки днів ви можете зробити картки? – запитав я.
– Рівно через день, якщо вас це влаштовує, – відповіли мені.
Це мене влаштовувало, і я, щасливий і чомусь гордий, пішов додому.
Рівно через день я знову переступив поріг того ательє.
– Ваші фотографії ще не готові...
– Як – вихопилося мимоволі в мене.
– А от так... Приходьте завтра…
Я прийшов наступного дня. Мені сказали, що вже є негативи, а ось до відбитків ще не дійшла черга...
– Я обмінюю паспорт, – почав доводити їм, – подав заяву до загсу, через кілька днів одружуюсь, маю гарну наречену, але досі не маю тих фотографій...
– Фотографії будуть. Нікуди вони в нас не дінуться, – запевнив мене директор, коли я попросив у нього книгу скарг і пропозицій. – Своїм записом ви тільки зіпсуєте нам книгу, а собі настрій, і залишите нас без преміальних... Приходьте завтра, – він ґречно потиснув мені руку, хотів було поцілувати, але я не дозволив...
Через два дні я подався з нареченою до загсу. Із старим паспортом і такими ж фотокартками. Але нас не розписали.
– Термін користування вашим паспортом давно минув. Ми вас розписати не можемо...
– Це ти навмисне так зробив, – сказала мені наречена, жбурнула в обличчя букет квітів і вибігла геть…
Можете уявити мій стан... Я був за крок до щастя... Я спіймав таксі. Вирвав із будинку дві цеглини й наказав шоферові везти мене до фотоательє... Їхнє щастя, що того дня в ательє був вихідний... Боюся, товариші судді і товариші народні засідателі, що ви сьогодні судили б мене не за це, якби в той день я зустрів директора ательє чи хоча б одного фотомайстра…
Я упав на траву, незважаючи на випрасуваний костюм з лавсановою ниткою, і почав гризти ту цеглу... Я гриз її і закушував травою доти, поки не спала на думку ця геніальна ідея...
Я взяв свій піджак, поклав до кишені квитанцію на фотокартки і кинувся до перехожої...
Далі ви вже знаєте, товариші судді...
– Продовжуйте, – запропонував суддя і постукав по карафі олівцем, хоч у залі було так тихо, що я почув, як хтось у задньому ряду схлипнув...
– Я вихопив у якоїсь перехожої жінки, – продовжував я, – господарську сумку, ридикюль і метнувся геть... Забігши за ріг, я скинув піджак і накрив ним сумку...
Жінка, помітивши сумку, на мить зупинилася й перестала галасувати... Цього мені було досить, щоб сісти в таксі й приїхати додому.
Розрахунок мій був простий. Жінка візьме піджак і, помітивши квитанцію, віднесе його до міліції... А міліція уже примусить фотоательє негайно зробити фотокартки, щоб по них знайти власника піджака й грабіжника ридикюля...
І я не помилився... Того ж вечора мене забрали... Фотографії вийшли на славу, хоч перед цим у ательє мене запевняли, що негативи слабенькі і доведеться перефотографуватися.
– Як бачите, розрахунок мій був правильний... Але, товариші судді, одного я не передбачив: викрадення ось цього ридикюля може закінчитися ось цією лавою... Та хіба ж я викрадав його заради грошей? Колишня моя наречена, що плаче в останньому ряду, – свідок...
– Чому колишня? – перепитав суддя, витираючи скупу чоловічу сльозу.
– Тому що того дня вона пішла до загсу з іншим. Тепер вона, товариші судді й товариші засідателі, плаче... Але вже пізно... Я ті фотокартки порвав.