Чудові люди. Ти роздягайся. А це що за пакунки? Приніс Микола Васильович? Я ж його просив, наказував. Ну, що за чоловік... А що він хоч приніс? Посуд? Ну, навіщо! Невже у нас немає посуду? А що за цукерки? "Киянка", "Лісова пісня"? Для кого? Для Роберта і Гарика? Хто це приніс? Механік? Ну, треба ж совість мати. Я ж йому казав: у дітей діатез – прищики на тілі вискакують. Хіба до нього дійде? Що ти з холостяка візьмеш!
А набір виделок чий? Гарні виделки. Хто їх припер? Карапєт? Ну, я йому післязавтра покажу.
А це що за цяцьки? Для діток? Але ж я їм купив! Ти розумієш, моїй жінці сьогодні... А втім, про вік жінок не згадують. Словом, у неї день народження! Ні, ні, облиш. Ти ж для когось купив цю хустину. Ображатись буду... На все життя! Ні, ні. Залиш її для себе... Ти, бачу, хочеш, щоб я до тебе ніколи не зайшов... Ну, гаразд... З хустиною потім! А що це за набір? Краватки? Хто? Марфа Семенівна? Наша табельниця? Ну, знаєш! Ти їй казала, а вона що? Почервоніла, як буряк? Це неможлива жінка. Недарма її чоловік покинув. Розвелись тиждень тому, тепер вона сама. У нас щонеділі буває...
А це "Київський" торт? Кого це на солодке потягло? Він що, не міг без цього торта обійтись? Чи хотів показати, що все може дістати? Начальник третього цеху?.. Ледве дістав, кажеш? Видушили всі ребра? В черзі? Так йому й треба! Побіг додому ґудзики пришивати? Ну, ти роздягайся... Роздягайся... А панчохи? Хто приніс тобі ці панчохи? Аполлон Іванович? Ну, знаєш!.. Я цього не знесу. З панчіх усе починається. Тим більш – ажурні. А ти куди? Сподіваюся, у тебе ґудзики всі на місці? Еге, душно. Ти весь у плямах... Пробач, у тебе з легенями все гаразд? Ти на рентгені давно був? Мені не подобаються твої плями. Обов'язково здай аналіз крові і сечі. Ні, ти погано себе почуваєш. Мусю, ти що – не бачиш: йому погано! Чого стоїш! Візьми у нього коньяк – у чоловіка руки тремтять. Так недовго й розбити.
Це нервова система. Тепер треба мати нерви з "побідіту". Так не забудь про аналізи, здоров'я перш за все. До речі, не думай пити, запам'ятай, тобі алкоголь шкодить... До побачення. Завчасно вітаємо тебе з видужанням! Підлікуєшся – прибігай. Коньяк розіп'ємо.
Жінка хоче на курси
Якось у кафе "Хрещатий Яр" я зустрівся із своїм давнім другом Вітькою Моряком.
– Привіт!
– Привіт!
– Ну, як живеш? Женився?
– Женився, – кажу, – а ти?
– Розженився, – відповідає. – А ти давно з своєю?
– Та, як тобі сказати, місяців, мабуть, п'ять...
– На ковзанку ще не тягне?
– Та було.
– А до театрів: на балет, оперети, драми?
– Та вже голову прогризла!
– Ати?
– Та, як тобі сказати, все ніколи. Обіцяю повести. Мабуть, на тому тижні. У цирк.
– Ну-ну, давай. Далі ще не те буде. Потім почнеться самодіяльність.
– Самодіяльність?
– Ага.
– Яка?
– Та всяка: захочеться їй то в співочий, то в танцювальний. Відмовиш – на курси потягне.
Я замовчав. Якраз саме вчора жінка мені справді заявила: "Не хочеш, щоб я на хор ходила, то я на курси крою і шиття піду".
А Вітька продовжував:
– Так от, коли справа дійде до курсів, то вважай, що до розлучення рукою подати. Це перша ознака того, що вже знайшла собі, м'яко кажучи, коханця. Ну, бувай, старий. А як тільки захоче жінка на курси, прибігай, щось надумаємо.
Він поплескав мене по плечі і щез. Та мені вже було не до Вітьки – в голову глибоко засіли "курси"...
"Ну, а хоч на курси ти мене можеш відпустити?" – згадував я жінчині слова.
– Так. Тут щось смаленим пахне. Чогось же вона домагалася тих курсів. Побачимо, коли сьогодні повернеться додому?! Якщо пізно, то...
Невже всі жінки однакові?! Справді, для чого їй ті курси? Завше її кудись тягне!
"Мені сумно. Ми з тобою як дід і баба, – згадав її слова. – А нам ледь за двадцять перевалило".
Бач, їй сумно. Їй хочеться співів і танців, ковзанів та прогулянок на лижах. Якщо не застану дома, то.. Що ж тоді?
Дома я жінки не застав. Почав чекати. За рогом. Нарешті, з'явилася. Сама. Ну, ясно, який дурень поплентається за заміжньою аж до під'їзду. Жінка не йшла, а бігла.
– Ти?! – помітила мене. – А я так поспішала...
"Гм... Поспішала. Чого б це?" – подумав я.
– Розумієш, увесь час як на крилах летіла...
– Від кого? – перебив я.
– Не від кого, а краще запитай до кого... – і покуйовдила чуба.
Це мені одразу не сподобалося. Дуже щось життєрадісна, наче з першого побачення повертається.
– Ну, чого ти мовчиш? Невже тебе не цікавить, як минув перший день, які там люди, чому я спішила?
Я мовчав. Боявся, що ось-ось не втримаюся, і тоді...
– Розумієш, вийшли з курсів, а тут якраз як на зло трамвай з колії зійшов...
"Все ясно, – подумав я. – Починається. Заливає, як Вітька казав".
– Я, недовго думаючи, пішки. А потім побігла. Я ж тобі, мабуть, не розповідала, що в інституті я бігала не гірше за хлопців. О, до речі, про хлопців. На наших курсах є один хлопець. Дивак. Дівчата сміються, а йому байдуже, відвідує курси...
Кінчилась ця розмова, звичайно, тим, що того дня і наступного ми не розмовляли і навіть не дивилися одне на одного. Під вечір я помчав до Віктора.
– Почалося!
– Що?! – не зрозумів він.
– Курси! Вона вчора ходила на курси.
– А-а, ти про вчорашнє... ну, так що?.. Як бачиш, я мав рацію: жінки всі однакові. Почекай кілька днів. Тільки умова – не лайся, і побачиш: її потягне на інтелектуальне життя. А там захоче виставок, художників-графіків, зустрічей з приїжджими знаменитостями, тематичних вечорів, а може, навіть танців.
Я чекав рівно тиждень. Виконував усе, як радив друг. І що б ви думали: жінка заговорила устами пророка.
– Ти чув: до нас приїжджає Бідструп! Організована виставка. Може, сходимо?
Я пообіцяв. Мені не терпілося, коли вона запросить мене на тематичний вечір чи танці. Дружина не примусила довго чекати. У них, виявляється, на роботі організувався вечір на тему: "Чи існує кохання?" Їй, бачте, страшенно хочеться дізнатися, що скажуть люди: чи є кохання, чи немає. А як є, то яке воно, бо жінка моя, бачте, ще й досі над цією проблемою голову сушить.
– Вітько, – сказав я. – Жінка зійшла із стапелів (Вітька був справді моряк) і пішла, здається, як ти кажеш, у далеке плавання. Що робити?
– Потрібно піймати на місці злочину, – сказав авторитетно Віктор. – Доручи цю справу мені. У мене в цій справі досвід.
– Вік пам'ятатиму, – зі сльозами на очах промовив я і вручив Вікторові з жінки дві фотографії розміром дванадцять на вісімнадцять сантиметрів та адресу курсів. – Тут профіль і анфас. Може, потрібні гроші на таксі, на яку каву, кажи, не соромся.
Віктор махнув рукою.
– Так! Скажу тобі, ця жіночка варта пильного ока. Не жінка – богиня.
– Вікторе! А у житті... Побачив би ти її у житті...
– Увечері дзвони, – гукнув він мені...
Тепер я був спокійний. Жінка в надійних руках. Залишилося чекати. Я вдавав із себе врівноваженого і спокійного. Дружина, здається, нічого не підозрювала. Більше того, робила деякі (але слабенькі) спроби затягти мене на танці, на тематичний вечір "Довір'я – основа сімейного щастя", але вже не наполягала. Це мене ще більше схвилювало. Я все зрозумів. Я зважився дати їй найповнішу волю.
– Можеш піти сама. Мені не хочеться. – А щоб у неї не виникло ніякої підозри, додав: – Якщо буде щось цікаве, то подзвони. Я сидітиму дома. Може, прийду.
Вона почала збиратися. Але бачили б ви її обличчя! Можна було подумати, що вона йде не на тематичний вечір, а на ешафот. А очі? Які у неї були очі! Ой, і до чого ж хитрющий народ – жінки.
Віктор мав рацію: якщо треба, то й сльозу пусте. Не жінка – артистка.
Я чекав повідомлень. Віктор чомусь довго мовчав.
– Невже ще не зраджує? – запитував я. – Але скажи, хоч цілуються?
Він заперечливо похитав головою.
– Тоді скажи, який він з себе: стрункий, високий?
Віктор ствердно кивнув головою.
– Невже, пробач за нескромність, вродливіший за мене?
Віктор стенув плечима. Віктор тепер був так мало схожий на себе: худий, блідий і, найдивовижніше, весь час майже мовчав. Чого раніше з ним ніколи не траплялось.
Нарешті він приніс першу звістку.
– Вона залишила курси, – сказав приятель.
– Залишила? – перепитав я. – Але вона щовечора ходить...
– Так. Але не на курси, а з ним... Сьогодні вони цілувалися, – мовив Віктор.
Далі я розповідати не можу. Спазми й досі стискають моє горло, а руки – голову. Віктор виявився мерзотником. Він сам зустрічався з моєю жінкою. Ходив на тематичні вечори, відвідував з нею театри, виставки, танці, а згодом і одружився з нею. Тепер я стежу за ними і думаю: "Невже з ним їй не захочеться курсів?"
Часом пропадаю в кав'ярні. Дивись, може, і я комусь розповім про те, що мені розповів Віктор. Тепер і в мене досвід є. Може, ще в когось жінка рветься на курси. О, коли б вона хоч трохи була схожа на мою першу...
Глерія Цезарівна
Глерію Цезарівну ви знаєте. Вона поруч вас живе – через дві квартири, а може, навіть і через одну.
Вранці вона лається з листоношею або з вашими родичами, що приїхали в гості та замість ваших дверей випадково постукали у її. Перегодом, підібравши волани свого барвистого халату, вона ганяється за вашим Петриком чи Івасиком і б'є його ж кепкою по його ж голові.
Удень Глерію Цезарівну можна побачити в трамваї.
– Чого ви мені, дамочко, даєте старих копійок? – дивується кондуктор.
– Мені теж дали і, бачите, взяла!
– А ви б не брали!
– А ви б не давали!
– Хіба я вам давала?!
– Не ти, то така, як ти. Всі ви однакові!
– А ви, громадянко, будь ласка, не тикайте!
– А хто на тебе "тикає"? Я "тикаю"? Ти чула?
– Глеріє Цезарівно, – втручаєтесь ви. – Так негарно. Ви ж людину ображаєте!..
– А яке ваше, власне кажучи, діло? Не вас же! І не суньте свого носа, куди не слід. – Глерія Цезарівна обертається. – А-а, то це ви? Сусід! І за оцю кондукторшу заступаєтесь?! Так вона ж мені дала здачі десять копійок старими грішми!
– Не вона...
– То така, як вона! Хіба не все одно?
– Зрозуміло, що не все одно. Ви, пробачте, говорите вже дурниці, – втручається товариш у капелюсі.
– Це я, по-вашому, кажу дурниці? Я, по-твоєму, дурна, ідіотка? А ти Указ читав? – Глерія Цезарівна наступає, – Указ читав, питаю? То я тобі прочитаю, антигромадський елемент, стиляга і дармоїд! Капелюха натяг і не працює, а їсть! Ти мене не перебивай. Я тебе не перебивала.