Венера посміхається (збірка)

Олег Чорногуз

Сторінка 5 з 32

Телевізори підносили, холодильники, пральні машини, килимки... Сімейство Жураховичів піднесло нового "Запорожця". Їм за це три квартири виділив: і онучці, і бабусі... А сьогодні накрили... До чого ж розумні люди! Ми б з тобою не додумались. А вони все передбачили. У середині подарованих речей різні написи залишали. Про них Іван Петрович і не догадувався. Оце докази...

– А що я тобі, дурню, казала?! Хіба не я перша... І ти досі мовчав?..

Петро Сергійович не слухав. Він бачив, як на очах одужує жінка, ще хвилинна насолода – і Антоніна Петрівна застрибає по кімнаті. У його голові з'явилася нова ідея, від якої, здавалось, навіть мертва підвелася б з труни, а жива й поготів.

– А що я тобі зараз скажу! Ти зо сміху впадеш, як почуєш!

– Ну! – Користівська підвелася на ліктях.

– Так от слухай!.. Мене, твого чоловіка, – продовжував Петро Сергійович, – вчора призначили на місце... На чиє ти думаєш? На місце самого Івана Петровича. Мене призначили начальником відділу. А це означає нова зарплата, чорна "Волга" і квартира в найкращому районі нашого міста...

Антоніна Петрівна несподівано підвелася з ліжка і зайшлася сльозами. Схопившись за живіт, вона довго й щиро сміялась. Петру Сергійовичу стало одночасно і радісно, і ніяково.

"Мабуть, переоцінив свої можливості в імітації. Здається, переграв сам себе", – подумав він і на всяк випадок відсунув подалі від Антоніни Петрівни карафку.


Ідея

Мені попалась страшенно неохайна дружина. Але вона така красуня, і я її так люблю, що ніяк не наважуюсь їй сказати про це. Я довго думав, як повести розмову з нею так, щоб вона не образилась.

І от якось у мене зародилась ідея – я вирішив їй щоденно розповідати про акуратність і чистоту квартири Перекопа Івановича та його дружини, Але Наталя так на мене розсердилась, що я змушений був тієї ж хвилини переконувати її, що все це брехня. Потім додав, що в них не квартира, а справжнісінький хлів і жити в такому хліві можуть хіба що тільки свині. І вона заспокоїлась.

Через тиждень-другий у мене з'явилась нова ідея – придбати дружині брошуру про шкідливість неприбраних кімнат для здоров'я людини. Наталя брошуру сприйняла за натяк, і моя лекція кінчилась інквізицією книги та втратою рослинності на моїй голові в кількості семисот волосинок, якщо й не цілої тисячі.

З тих пір у мене більше не вистачало мужності натякати їй на неохайність. Не наважувався про це я сказати й відверто. Минуло ще два місяці. І в моїй голові зародилась нова ідея – натяк на неохайність Наталі вкласти в уста третьої особи, а саме – сусідки.

Після цього (я був більш ніж впевнений) Наталя серйозно задумається над собою. Нарешті її почне мучити совість і вона стане однією з кращих жінок-акуратисток. При останніх словах я навіть пожалкував, що у нас не існує виставок чи конкурсів домогосподарок на гарно прибрану квартиру.

Ідея мені сподобалася. Нею, як мені здавалось, я міг вбити не тільки зайця, але й коня. По-перше, Наталя образиться не на мене, а на сусідку; по-друге, перестане розмовляти з сусідкою, у якої "Перекопчик підлогу миє". Я страх не люблю дурних впливів. Від них я оберігаю дружину, як музейну реліквію від молі. Коли дружина повернулася з роботи, я негайно почав просити її дозволу зараз же покалічити Анастасію Петрівну за її безпідставні вигадки.

– Дозволь мені, Наталочко, – продовжував я, – і я розірву її за ці плітки в протони й нейтрони. Я їй влаштую таку систему розщеплення ядра, що від неї не залишиться й частки атома.

Я ще хотів підлити у вогнище її душі пару пляшечок спирту і навіть не пожалкував би бочку нітрогліцерину, але, здається, я й так перестарався. Наталя несподівано вибухнула:

– Ні, я сама розправлюся з цією Іхтіозаврою.

Ось цього саме я і не чекав! І перше ніж встиг розкрити рота, щоб затримати її і в усьому чесно признатись, з коридору вже доносились канонади розбурханого океану грому і блискавок Наталі, а десь через годину – штиль сусідки.

– Послухайте, Наталіє Сергіївно! Ну, прошу вас. Все це я справді казала...

Я упав підкошений. Грім ударив з новою силою. Слухові перетинки, здається, полопались, у роті відчувався гіркий присмак смаленого.

– Але не про вас, а про вашого чоловіка...

Очі в мене полізли на лоба...

– Я казала, що в нашому будинку всі борються за зразкову квартиру комуністичного побуту, а Андрій Семенович не допомагає вам у цьому.

Я почав втрачати свідомість.

– А ви одна, Наталіє Сергіївно, не зможете завоювати ні призу, ні навіть перехідного вимпела...

Двері нашої квартири розлетілися навстіж. До ванної я доповзти не встиг...

Ось і все, що мені запам'яталося в останні секунди...

Після видужання я, як і раніше, відвідую базар. Ідей більше не висовую, навіть перед Наталкою, проектів – також. Плітки я слухаю, але не передаю. У неділю, наприклад, чув, що я найчудесніший чоловік, який не тільки підлогу миє, але й посуд, а наша квартира найпрекрасніша в будинку. На цей раз, здається, не плітка, а зовсім навпаки.


Зустріч

Рука впала на моє плече, як батіг!

– Старий, привіт! Скільки літ!.. Ну, розповідай. Тільки до подробиць, – він так кричав, що перехожі почали зупинятися і здивовано оглядали нас з голови до ніг. – Де ти зараз працюєш? Читав про тебе в газетах. Чув, що до нас збираєшся, в Київ. Чого ти на мене так дивишся? Невже не впізнав? Я Женька Таранець.

Він обхопив мене за плечі.

– Ми ж з тобою вступали до університету... Вчилися разом... Були в одній групі... Невже не пам'ятаєш? А гуртожиток? Наш гуртожиток. На виставці? Триста сорок друга кімната?.. Оксана приходила... Співали пісень... Ну, чого мовчиш? А випуск... Чого ти на мене дивишся такими очима?.. Боже, ти все забув!.. А потім роз'їхались... Ну, звичайно!

Він перейшов на півголоса.

– О, бачу, згадав. Точно, ти взяв призначення в село... Здається, до себе, а я залишився тут, у Києві. На Еліонорі Пацюк женився. Пам'ятаєш, ботанічка... Всяке про неї мололи.. Міщанкою називали, фіфою... Брехню всяку вигадували. Не пригадав? Так от, це я на ній женився. Тепер згадав? Ні. Ну, що з тобою? Ти насправді мене не пізнаєш? Чи не хочеш признатися? Ти ж до аспірантури поступив! Тепер ти віриш, що це я. Між іншим, я теж збираюся, Чи ти гадаєш, що я тебе за когось іншого маю?

Він почав ще тихіше.

– А нашу Кам'янку? Слободу? Ми ж мешкали на Слободі? Хати під соломою. Верби на городі... З патиків садили... Левада. Переконався, що це я, Женька Таранець?

Він наблизився до мене майже впритул.

– А як корів гнали на луки! У вас була Резеда, а у нас Торба. Шість дійок на вим'ї. Невже забув? Може, у тебе горе? З тобою щось трапилося? Ти оглух?

Він почав шепотіти мені на вухо:

– А як ми ходили на руках вздовж шляху. Вициганювали цигарки у проїжджих. Їх нам кидали навіть з вікон автобусів, машин. А як з беників козячі ніжки робили, з кізяків? Пригадав? А Гальку Мельничку... Пам'ятаєш? Ліс.. Школа жолуді заготовляла. Ти тоді піймав вужа і всунув у кермо її велосипеда... Нарешті. Тепер по очах бачу – згадав. Галька сіла на велосипед, а вуж – з керма... Пригадав?.. Ми усім класом її відвідували в лікарні. А ти ходив на конюшню. Лошат на Сниводу гонив... На водопій. Тебе на тиждень за це з школи вилучили. Чи ти гадаєш, що я тебе за когось іншого маю? У тебе такі очі!

Він ворушив лише губами.

– Біля моєї хати криниця з журавлем.. Ти ж по воду до нас бігав... мене по-вуличному Гицелем називали... Або Міняйло. Женька Міняйло. Забув?

– Аж тепер згадав, – нарешті сказав я. – Так це ти Міняйло? Женька Міняйло? Гицель?!

– Ну, звичайно, я. Згадав? Тільки тихіше. Чого ти так кричиш?! На весь Хрещатик чути. А кому ще бути? Ми ж з тобою додому разом на вакації їздили. Дівчат на човнах по Сниводі катали. Ти був директором студпляжу. Пригадуєш?

– Пригадую.

– А дачницю... Ну, ту, що цікавилась, як горіхи на деревах ростуть. Кумедна така. Це ж, здається, було твоє перше кохання... Згадав? Ну, ясно! Хіба перше кохання можна забути? Все згадав. Так чого ж ти не пам'ятаєш? Роботи, мабуть, багато? А я от нічого не забув? Ти помітив?..

– Помітив! – сказав я. – Все пам'ятаєш, тільки одне...

– Ти про що? Про оту бійку на вигоні? Хто з нас у дитинстві не бився... Чи варто тепер про це згадувати?

– Ні...

– А-а! Я в тебе, здається, позичив п'ять карбованців і не віддав? Ні? Дивно. Так нагадай, що ж я забув?.. А-ага! Ти он про що... Ти що ж думаєш, я не знаю? Будь ласка... Я й по-нашому можу. Це, розумієш, Еліонора, ну, жінка моя... Ботанічка... Пам'ятаєш, її хтось з наших хлопців привів... Давай відійдемо вбік... А то на нас люди почали увагу звертати. Та й кричимо ж ми!.. На всю вулицю, – Таранець страшенно почервонів. – Ну, бувай! Заходь. Я живу на бульварі Шевченка...

Номера будинку я не почув. Таранець висів на підніжці тролейбуса і показував мені номер квартири. На мигах!


Золота жаба

Скажу відверто, нероба я недосвідчений – з дводенним стажем. Ну що ж, буває. Отак працює собі чоловік, і раптом стукне йому щось у голову. А що коли й собі легкого хліба спробувати. Інші умудряються якось. От, скажімо, сусід мій – Петро Карпович Ховрашок. Цікавий такий товариш. Як кажуть, уміє на світі жити, і завжди з води сухим вилізе. А це Указ вийшов – притис Ховрашка. Довелося на роботу влаштовуватися. І що ви думаєте? Влаштувався непогано. І мене, старого, за ним потягло.

– І не соромно ото тобі, роботящій людині, з ним дармоїдом озерами лазити? – почала вичитувати Ліана – дружина моя. – Знайшов з кого приклад брати.

Як я їй не доводив, що Ховрашок вже не дармоїд, а роботящий товариш – не допомогло. Каже: серцем чує – не чисте його нутро.

У неділю рано, без відома Ліани, поїхав я таки на озеро з Петром Карповичем. Гадаєте, ловити коропів? Смієтесь. Крижнів бити? В житті на дичину не полював. Чого ж їздили? Ви ніколи не здогадаєтесь, навмисне не придумаєте, до такого може додуматись тільки Ховрашок. Ми їздили... жаб ловити. От чого. Петро Карпович частенько ловить їх. Розповідає, що й живе з них. Навіть довідку має, а в ній посада вказана – заготівельник жаб. На свої очі бачив.

– У наш час, – каже Петро Карпович, – час науки і техніки, звичайна жаба не просто звичайна, а золота. – Він виймає з сітки бридких зелених жаб і кидає їх мішок.

1 2 3 4 5 6 7