У класі з Ганнусею не вельми дружать. Може, тому, що майже на рік за всіх молодша? Чи тому, що звикла спілкуватися більше з братом?
Як там не є, а дівча тримається осібно. Або в світи кудись поженеться, або коло мене крутиться. То книжечку випросить переглянути, то свої дитячі пригоди оповідає.
— Дарино Іванівно, а в мене така новина щаслива, така новина!..
— Яка, Ганнусю?
— Уявляєте: рівно через місяць — мій день народження! Ось моя новина!..
— …А дружити зі мною не хочуть, бо я доганяю-доганяю, а не тікає — ніхто!..
Чую, Ганнуся однокласниці розказує:
— Ну, нічогісінько не пам'ятаю: ні як мене годували, ні як одягали. Розумієш, не втямлю: жила я тоді чи й не жила? Якби тепер мама не розповіла мені всього, то й досі не знала б!..
У відповідь — ні пари з уст.
— Це ти про що, Ганнусю? — цікавлюсь.
— А про те, якою була я в два місяці!
Ходили до річки на екскурсію. У Ганнусі трофеїв чи не найбільше: все, що підібрала на березі. На парті в неї з'являється склянка, встелена мохом і водою наповнена.
— Тут у мене Равлик-Павлик живе!
— Равликів не можна в себе тримати, бо глисти будуть! — осудливо перешіптуються дівчатка.
Я зі свого дитинства теж таке знаю. Та заборонити — язик не повертається.
Щодня в склянці міняється вода, щодня плавають свіжі крихти. І тільки згодом виявилося, що доглядало дівча не равлика, а порожню його черепашку. Сміху було!..
То Ганнуся сама з себе сміялась.
На парті склянки не стало. Навіть мені полегшало.
Метелика дівчатка спіймали. Розглядають.
Ганнуся авторитетно:
— Він лимонницею зветься!
— Без тебе знаємо! Жовтий — то й лимонниця! Дарина Іванівна казала на природознавстві.
— І зовсім не тому, що жовтий! Ви понюхайте його, понюхайте! Він лимоном пахне!
Дівчатка недовірливо повели ніздрями.
— Справді — лимоном!.. — видихнули розгублено.
— От бачте!
Але всі про Ганнусю вже забули й побігли дивувати хлопців несподіваним відкриттям.
Що ж, Ганнуся не журиться. У неї вже інше заняття: розгрібає листочки під кленом.
Стривайте, а де вона?
Подалася кудись?
Що ж цього разу придумає?..