Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія

Павленко Марина

1. РУСАЛКА ЇДЕ НА МОРЕ

Невже здійсниться, збудеться, станеться? Якихось кільканадцять годин цим просторим сяйливим автобусом — і Софійка побачить море!..

Дівчинка захоплено вбирає очима простору асфальтівку, яка стрімко намотується на автобусні колеса, жадібно роздивляється небачені мінливі зелені краєвиди.

Як добре, що їхня невтомна Діда Василівна, вкотре залучивши вчителя фізкультури й декого з кураторів інших класів, розробила й організувала цей загальношкільний канікулярний маршрут! Бо Софійчині батьки, заклопотані виплатою кредиту на куплену рік тому квартиру, навряд чи вибрались би поморитись усією родиною!..

Це ж скільки днів тепер Софійка не бачитиме Пустельника? Сумно, але й сум цей — такий же красивий, як її безнадійна любов... Та нещасна любов на тлі цього блискучого автобуса, на тлі цих безмежних просторів — ще зворушливіша, іще міцніша! "Розлука для кохання — що вітер для кострища: слабке він гасить, а сильне — роздмухує", — пригадується прочитане чи то в мудрих книжках, чи то в дівчачих анкетах.

До поїздки залучили усіх охочих, насамперед із їхнього сьомого "В", який тепер, на початку червня, є уже цілком восьмим: і сусіда по парті Дмитра Іваненка, і найкращу подружку Лесю Радзивіл, і противну кокетку Ірку Завадчук. Ба, навіть самозакоханий мажор Вадим Кулаківський (Софійка, молоде — дурне,ще кілька місяців тому була тяжко закохана в цього красунчика) — і той пожертвував гарячими Мальдівами заради збірної поїздки до Криму. Чи не в повному складі вирушив і їхній одвічний суперник з навчання й дисципліни — сьомий "А". Серед ашників і їхній найцікавіший хлопець — Альбабарін. їде ще кілька душ і зі старших класів.

А сині ж квіти які он о, ціле поле!.. Невже волошки? — Льон! — уточнює Віта.

Льон? Ось він який! Точнісінько як у дитячому віршику, де ото комбайн комбайнові гука: "Та що ж косить? Воно ж все синє: де льон, де небо, де ріка?" Або в улюбленого маминого поета: "У цьому полі, синьому, як льон"... Ах!..

— Ми вдо’ завжди лляну грядочку сіємо: і людей, і худобу рятує, — додає Віта.

Віта, або, як іменують її з легкої Софійчиної руки, Віку-ку, для швидкості часом трохи скорочує слова.

А ще вона дуже розуміється на рослинах: виростала-бо у селі. Віку-ку теж дуже гарна Софійчина подружка, хоч і надто балакуча.

"Сині, як льон", — це колись Фадійчук Сашко про Софійчині очі сказав. Може, трохи перебільшив: лише проти світла очі її синюваті. А волосся — то майже чорне. Тітонька Сніжана вважає, що це незвичне поєднання: темне волосся і світлі очі. Незвичне... Але — чи вдале? Софійка скосила погляд убік, на шибку, придивилась до свого мерехтливого туманного відображення. Що ж, на склі воно виглядає вельми загадково і романтично...

Лляне поле тим часом зникло з обрію, навколо завирували соковиті ясно-зелені жита.

— Зеленіють жита, і любов одцвіта... — пробурмотіла рядки Володимира Сосюри. Ні, Софійчина любов

до Пустельника зовсім не одцвітала, проте, хоч убий, тягло на поезію.

— Ку-ку! — повертає до реальності Віта. — Не бач’, що це пшени’?

Пшениця то й пшениця, хіба не однаково?

Може, хоч море здивує цю всезнайку?! Бо то Віку-ку для своїх Леськовичів є живою енциклопедією, а моря також не бачила. Софійка підмовила її на цю поїздку замість тих, що передумали. Тепер і рада, й не рада, бо хоч розірвись: і Лесі увагою не обійди, і Віти самої не кинеш. Навіть сісти мусила з нею: по троє в автобусах не садять, а леськівчанка майже нікого з вишнопільців не знає.

Отже, Вікуся біля самісінького вікна, поруч — Софійка, Радзивілка ж — навпроти через прохід... Між двох вогнів, можна сказати. Ні, то Віку-ку — палкий мінливий вогонь. А Леся — тверда поміркована земля. Вона ж, Софійка, між ними, як... Як вода, бо ж не дурно-таки Софійку здавна прозивають (здається, з легкої Фадійчукової руки) Русалонькою...

Софійка, щоб хоч якось утішити Лесю, попросила, щоб сів біля неї Дмитрик. Він погодився, однак теж розчарований, бо ж ясно, ясно як білий день, із ким хотів би сидіти!..

...Маки!!! Господи, маки! Як ото на картинах малюють! Як у віршах пишуть: "І сушить голову за цвітом своїм мак"!.. Цілісіньке поле! Навмисно сіяли чи що?

— Це самосій, — уточнює Віта. — Бур’ян, можна сказати.

Усю романтику зіпсувала! І думку якусь приємну... Ах, ну так! Саме ж думала про те, з ким би хотів сидіти Іваненко... Софійка досі слово у слово пам’ятає ту заповітну розмову... Тоді вона, Софійка, припустила, що Дмитро закоханий у Завадчучку. А хлопець так ідиро-прещиро здивувався, обурився навіть... "Хай би інші, —сказав, — так вважали, але ж ти! Хіба ти не помічаєш, що насправді..."

— ...А вивести з поля їх дуже важкої — продовжила Вікуся.

Кого вивести? АІ Утім, яке має значення? Важливо, що так само тоді хтось чи щось (хто-що — убий, не згадає) перебив їхню з Іваненком розмову, і Софійка так і не дізналася, що ж насправді мав на увазі Дмитрик... Тепер плутається в несміливих, але солодких припущеннях...

Софійка тихцем зиркнула через прохід: на Лесю та Дмитра Іваненка.

Погляд! Вона встигла перехопити його погляд!!! Отой — прихований, моментальний, на частку секунди (шкода, що погано вчила фізику: здається, таке називається "зі швидкістю світла"), але — на неї, на Софійку!..

Ой!.. Це так... Так чудово, так розкішно, так неймовірно!.. Закоханий хлопчачий погляд, швидка їзда, дивовижні пейзажі!..

І — все літо попереду!

І — море!..

2. МІЖ ТРЬОХ ВОГНІВ

О, журавель, погляньте! — Софійка аж тягнеться до вікна. — А онде ще один!

Як це бабуся Ліна казала? Якщо вперше побачиш птахів у парі, — то й сам цього року зустрінеш своє кохання!

— Не журавель, а лелека білий, — поправила бота-нічка Ліда Василівна.

Ну, Софійка це й мала на увазі, помилилась просто! І не білий, а чорно-білий! Щоб розігнати ніяковість, перейшла на жарти:

— Смішний: ходить за трактором, наче й не водяний, а земляний!

— Птах родини лелекових, ряду лелекоподібних, —спинити фанатку свого предмета Л іду Василівну тепер непросто. — Харчується не тільки річковими жабами, а й черв'яками-личинками, тож не дивно бачити його на полі. Дістає їх дзьобом, як пінцетом. А якщо трактор відриє ще й мишачу нору, чорногуз охоче поласує гризунами. До речі, ти, Софійко, обіцяла показати бузькову колонію в нашому Білокрилівському лісі, пригадуєш?

— Ви про лелечу колонію? Покажу якось, чом би й ні?

— Атож, у різних куточках України цей птах має багато місцевих назв: лелека, чорногуз, бусол, боцян, боцюн, бузько, бузьок, гайстер, бушель, бушля, бусень, буцюн, айстер, гастір...

До того, що кураторка завжди самовдосконалювалась, усі звикли. Але те, що, крім наукових і латинських термінів, вона перелічила ще й на народні назви, для всіх стало новиною.

— А ще — жабоїд, длекотень, бовдур, неклейка, — чесала, мов по писаному, вчителька. — Веселик, гова, кукостверк...

— А в Леськовичах його ще Максимом, Іваном або Василем назива'! — додала Віта. — І вірять, що, як погукати бузька "Дядь' Петре!", він обернеться!

— Дядьку Петре! — задерикувато гукнула Софійка у відчинене вікно, проте цибаті бусли подаленіли, ставши лише розмитими плямками.

— Га? — спросоння озвалась із переднього сидіння (займала всі двоє місць, бо була собі нівроку, огрядна) географічка-історичка Олена Гаврилівна. —Хтось тут пташок розводить? А тваринок домашніх не хочете? Мені на іменини тушканчика подарували — може, кому треба ?

Тушканчик? Щось бачила таке на малюнках! Симпатичний звірок, але тут однозначно треба з мамою радитись! І Чорнобілці компанія!

Радість від передчуття тушканчика, від того, що побачила птахів у парі, аж клекотіла ("клекотень" — також лелеча назва!). Так хотілось дуріти, когось зачіпати, балакати, базікати, ляпати язиком, що геть забула за іншу бабусину Лінину пораду-прикмету: "В добрий час сказати, а в поганий — змовчати". Тим паче, нагода підкинути слово якраз підвернулась.

— Дивіться: чорний археолог! — ухопила Вікусю за лікоть і показала на картопляну плантацію за вікном.

Всі, надто ж Дмитрия, який зі своїм татом не раз ходив на пошуки нелегальних скарбів, ушнипились у чоловіка, на якого кивала Софійка і який швидко пропливав мимо.

Точнісінько таке спорядження бачила в Іваненкового батька: в руках на довгій трубці предмет, схожий на міношукач, за плечима — рюкзак, на голові — навушники...

— Але чого б йому ходити людськими городами, ще й серед білого дня? — засумнівалась Радзивілка.

— Дожились! — багатозначно зітхнула Софійка. Правда, відразу ж прикусила язика: чи не образила цим Іваненка?

Але він, здається, не слухав: примруживши очі, озирався на дивака.

— Гля’, вже й понавидумували! — здвигнула плечима незворушна Віта. — Дядь’ колорадів кропить, що ви з нього хо’?!

Ох, уже б хоч тут не мішалась, як не тямить! Ніби вона з чорною археологією діло мала!

— Точно, кропить! — аж пирснув сміхом Дмитро.

— Це ж пульверизатор! Ззаду — балон з отрутою! — підтримала його Леська.

— А... навушники? — не йняла віри Софійка.

— В навушниках музику слухає! — пояснив Дмитрик. — Сучасна техніка!

Це ж треба так помилитись! І бачила ж сто разів, як дідусь так само, лиш без навушників, кропив картоплі в Половинчику! Намагалась "тримати марку", але зрадливі щоки, здається, як завжди в таких випадках, уже зловісно палали, виказуючи її ганьбу.

Леська й Віта весело реготали. Могли бодай задля солідарності стриматись!

— Це, Софійко, просто твоя багата фантазія! — намагався згладити прикрість Дмитро.

— Цей хоч у навушниках, — врешті докинула Віта. — А мій сусід на все подвір’я вруба — ні солов’я, ні горобця не почуєш.

Але Софійка вже ображено втупилась у дорогу. І справді: в поганий час — змовчати... Ну переплутала, з ким не буває?..

Краще думатиме про того, хто справді вартий її думок! Як він там зараз, дорогий Пустельник? Сьогодні збирався на Київ... Це ж треба: дві людини, поєднані її, Софійчиним, неземним почуттям, які ніколи-ніколи не будуть разом!.. І десь цієї миті, якщо подивитись із космосу чи, може, нижче, з якоїсь літосфери чи стратосфери (знати фізику таки не завадило б), можна побачити відбитки їхніх облич на шибках автобуса — облич, що рухаються в протилежних напрямках...

А Сашкове обличчя у ці хвилини перебуває десь між ними посередині, вдома, у Вишнополі...

1 2 3 4 5 6 7