Річ або повертають автору, або тиснуть на Свидів, а ті вже хитрують: друкують на власний страх чи кидають до сміттярки .
Вона погасила світло.
"Завтра відпрошуся у Свида на весь день".
Глава VI
Дощ перестав. Пізня осінь подарувала іскристий сонячний ранок, який додав би надії навіть недужому. Висівши біля вокзалу, Марта скинула зайвий у таку днину дощовик і якусь мить дивилася на черги біля трамвайних зупинок.
Подорожні з валізами, перекупки з розмальованими кошиками, організована група переселенців з дітьми і клунками, їхали на роботу, їхали безробітні. Коли трамваї докочувалися до зупинок, черги натужувалися, випинали горбами, хтось вилітав, як корок з пляшки, зчинявся гармидер, за темними від тіл вікнами вагонів у місто пливли сварки, вперше зіткнувшись, люди виконували обряд ворожнечі (не приведи Господи ще раз вдаритись лобом до лоба).
Та в тилах почували себе добре. Посміхалися, жартували, перемовлялися, випадково отримували попередні довідки, повторювали про себе назви площ і провулків. Тут сподіванку ніщо не затьмарювало, торжествувала само-певність. Нетерплячі позирали на годинники, інші, позіхаючи в кулак, розглядали перехожих. Марта завважила, що привертає погляди. Вона посміхнулась: "Знову поза манекенниці?" Вона рушила вздовж похмурих пакгаузів, та з черги проводжали її очима: струнка, вродлива, вишукано зодягнена, аж сяюча жінка. Легка тінь відсутності робила її обличчя просто чарівним. Легка хода, корона заплетених кіс наче витала в повітрі. Вітерець огортав полою плаща, перекиненого через руку, по-дівочому гнучкий стан. Не один з чоловіків, що стовбичили в черзі, пустився б на сім миль лише за усмішку цієї жінки (бо, — чи цьому сприяв чудовий ранок, чи сірота вокзальних будівель, чи ілюзія тимчасовості всього сущого, яку навіювала сповнена гаму площа,— це справді була б усмішка богині; Марселла мала рацію, кажучи Марті: "Ви — богиня").
Були в черзі й такі, що заради знайомства з нею пожертвували о коштовностями. А їй потрібна була лише... тонна кам'яного вугілля.
Це був приватний склад, і він був порожній, як церква поночі. Ваговий дражнив тороком вимащене в пилюку кошеня. Водячи тороком під лавою, він відповів на привітання і заявив:
— Не торгуємо.
Кошеня висмикнуло торок, і ваговий підняв на Марту червоні з перепою очі. До темної комірки з парасолями чорної павутини завітала не селянка з приміського хутора і не служниця. Ваговий примружився і спитав ласкаво, аж причулася насмішка:
— Пані... ви прийшли довідатися, чи є вугілля?
— Так.
Поморщився і штовхнув дверцята, за якими зяяла така ж халабуда, лиш оббита папером.
— Зосько!
Бликнула половинка нафарбованої голови.
— Чого?
— Господар нічого не пообіцяв?
— Дулю з маком.
— Я серйозно питаю. Ось"пані цікавиться.
— Ніч-чого,— проспівала Зоська. Ваговий розвів руки:
— Нема, ласкава пані.
Зачинив дверцята, за якими нудьгувала, фарбуючись, касирка.
Поляк з походження, професор Ридан не користав із пільг, які надавалися його співвітчизникам у Галичині. Він мешкав на грубо забрукованому спуску між Свято-юрським храмом і Городецькою, у схожому на шпаківню двоповерховому будиночку.
На дзвоник показалася служанка, запросила Марту до вітальні. Професор розповідав, що Серафима піввіку провела в монастирі і демонстративно піддалася спокусі, коли її не призначили старшою. Вона запровадила в домі нехитрі правила, які в очах професора піднялися до значення захисних канонів.
— Гарна погода? — запитала Серафима.
— Мила,— голосно озвалась Марта.
1 в кабінеті шморгнув стілець, почулися кроки. Двері відхилилися якраз настільки, що вмістилося пооране зморшками професорове чоло. Зморшки розгалужувалися вітами якогось дужого скам'янілого дерева. Цей карбований малюнок завжди перешкоджав Марті роздивитися, які в Ридана очі і що виражають. Не розгледіла і цього разу. "Чоло" визирнуло немовби випадково, готове запросити гостю до кабінету, якщо немає пильних справ до Серафими.
— Мартусю! — вигукнув Ридан. — Заходьте, будь ласка, до мене. З Серафимою ви не знайдете теми. Вона взимку чекає літа, а влгтсу зими. І це все, що її турбує. Заходьте, сідайте, в кабінеті трохи тепліше, ніж у вітальні, бо вікна на південь. А взагалі — Сибір. Сирі холодні стіни, хай їм грець. Де тільки читаю про професорські котеджі — стіни або в цвілі, або пливуть від вільгості. Так і треба. Менше професорів — менше страхітливої зброї і ганебних рецептів полагодити плебеям існування. Що до цього додав би наш Юліан, Мартусю?
— Він сказав би: "Ганебних і зганьблених рецептів".
— Отож. Я хочу бути господарем у своїй господі. Се-рафимко! Пив я сьогодні чай чи відклав "на потому"? Що пише Юліан, Мартусю?
— Ви ж знаєте його манеру. Останній лист — про ловлю риби. Кортить, мовляв, сісти з вудочкою над озером. Праворуч і ліворуч стирчать'знайомі по спільній мовчанці аматори... Нема нічого приємнішого для ока, як знайомі рибалки, що застигли у знайомих позах на звичних місцях. Власне, їм навіть невідомо, кого як звати і хто чим займається, їх єднає мова жестів і димочки цигарок. Каже Юліан, що рибалки тужать, коли котре-небудь місце пустує. І ревнують, коли там лаштується новенький.
Професор засміявся і похитав головою.
— Ну що ж? Коли сильний признається у кволості — не вір, то проба ваги; коли признається слабкий — утікай, бо сам знайде, де втопитися, і тебе потягне.
— Якраз у листі цьому Юліан низько кланяється вчителеві, професорові Ридану.
— Дякую, вельми дякую. Чуєте, Мартусю, дими днями нібито випустили групу в'язнів з Брипдок. їм дуже не хочеться плодити мучеників. Гадаю, і Юліан незабаром вийде.
Марта зітхнула.
— Ще трішки потримайтеся. Ой, доля жіноча, доля жіноча!.. Один мудрагелик писав, що поведінка жінки складається на третину з гри, на третину з фантазії і на третину з чекання. Останнє — беззастережна правда наших днів. — Ридан осміхнувся. — Якщо правда можлива з застереженнями.
— Сюди б ще додати хатню чуму.
— Е ні, тут інша причина, інша. — Він сказав це так переконливо і поквапливо, наче хотів перебігти Мартині думки. — Інша, Мартусю. Життя до такої міри програмується політикою, з того виникає стільки гиді і катастроф, що падають смаки громадської діяльності. Може, з часом людина призвичаїться до трьох (знову троїстість...) вимірів дійсності. Розумієте, про що я? Ось ви і світ. Закони, конституції, програми, кодекси — теоретичний аспект дійсності, який, до речі, вперто не узгоджується з практикою. Ваше становисько, діяльність і побут (їх ніякими стараннями не доведеш до вимог теорії) — другий. І... ваша мрія, ваші особисті уявлення та тремтіння — третій. Повторюю, може, людина навчиться легко і без тривог ходити між цими станами, а поки що їй надзвичайно важко, свідомість її конвульсує. Вам відомо, що багато видів тварин бачать лише ті предмети, які рухаються? Так само і з нашою свідомістю. Вона без угаву розпадається, тому болісно вражають всілякі невідповідності. А жінці як! Вона свого часу була центром роду і племені. Нині складніше. Нині неймовірно складно. Всього перепробувавши і ніде себе не знаходячи, жінка замикається. Якщо добре все зважити, то жінка лише вступає в стихію суспільних інтересів. Отже, так звана хатня чума ще далеко. Звичайно, потужні апарати інформації викликають широку реакцію втоми, але нічого катастрофічного я не бачу. Просто це один з логічних мотивів вивчення колективної підсвідомості.
Марта прикинулась, що уважно слухає, а старий оп-тиміст-вигнанець не міг наговоритися.
— Що? — запитував він, наче Марта йому заперечувала. — Моральні гідності державників і конфідентів? Більше сенсу було б розмовляти про життя на Місяці. Коли влада, Мартусю, стає засобом наживи, засобом захоплення і утримання, її не вибирають. Тоді думають тільки про те, щоб тобою був задоволений той, хто на щабель вище, і побоювався той, хто нижче. Хіба промисловця турбує становище робітника? Так само болить цих виборно-виштовханих свинюк за свій народ. Цупко, руками і ногами тримаючись влади (я сказав би, що це порода шорстко-шкірих, все тіло в них у присосках, якими вони теж прилипають до влади), вони не замислюються про те, що буде завтра, і накопичують своїм спадкоємцям цілі ночі штучно обумовлених проблем. І так далі і далі, справжнісінька естафета божевілля. Те саме і конфіденти. Бували випадки, що кат відмовлявся стинати голову нескореному духом стратенцю. І тиранів дивувала відчайдушність бунтарів та примушувала засумніватися у власних рішеннях. Одначе це винятки. Що ж стосується тиранників і їх цепних собак, то ці не зупиняються до самої смерті... Ви щось сказали, Мартусю? Ні? Ці явища настільки очевидні, що над ними не варто ламати голову.
Коли Марта принагідно вставила якийсь французький афоризм, Ридан непомітно для себе перейшов на французьку мову. Зморшки на його чолі ніби світилися.
— Але говорити про них треба, Мартусю. І говорити широко й переконливо. Треба спростовувати наповнені демагогічним змістом терміни і повертати їх історії. Демагогія — це найстрашніший наркотик. Люди здатні звикати до спотвореного значення слова.
Марті стало шкода Ридана. "Жаль, жаль, жаль... Але я прийшла вчасно, прийшла попередити втрату. Юліан молодець".
Ридан говорив так швидко, що Марта ледве схоплювала зміст. "Я трохи призабула французьку..."
— Вони користають навіть з власної нікчемності, — каже він. — Родзісад нездатний ні сумніватися, ні розкаюватися. Він вийде на пенсію і жодним словом не спом'яне, скільки люду погубив. Прогулюватиметься під парасолею між ратушею і королівським арсеналом, вигріватиметься на Княжій горі, рядитиме про політику з такими ж заплямованими кров ю і ходитиме на рибалку. А інші стоятимуть з вудочками поряд і не подумають, що ця тінь творила смерть... Мабуть, нікчемність позбавлена не тільки гідностеи, але й пам'яті. У нікчемність можна вдягатися, як у білизну, шанувати для довгої ноші і бути їй вдячним за тепло...
— Я перед Юліаном у великому боргу, — сказала Марта, коли, стомившись, Ридан упав на крісло. — Я мусила це давно зробити, але були інші клопоти. До вас, пане професоре, серйозне прохання. Ви могли б прочитати лекцію про Міцкевича?
Ридан похопився враз:
— Що за аудиторія — мені не слід знати, мене провезуть із зав'язаними очима?
— Надто густі фарбеи, — усміхнулась Марта.
— Мені, полякові, — знову кинувся Ридан, — ви доручаєте реферат про польського поета.