Додому нема вороття

Андріяшик Роман

РОМАН

І

Півтораста пар коліс рубали гірське сутлиння. Коли дорога спиналася на перевал, колеса ледве крутилися і скрипіли на всю околицю. Відтак нова западина, липка зеленувата глина, важко відсапуються коні.

На підводах їхали в святковій гуцульській ноші: закосичені пір'їнами кресані, гаптовані кептарі, вогнисті гачі, лисніючі у відсвітах вологи постоли.

— Рубайте гілля! — знову закричали в тумані, що хмарою завис над урвищем.

Зацюкали топірці. Я ступив у темний заморосений ялівчак і взяв перед себе оберемок гілля.

— Осьде кидай! — гримнули над головою.

Я пошпурив гілля в баюру і одійшов на узбіччя. Гамір і двигіт уздовж шляху осівся, немовби мало щось важливе відбутися, та, тільки стрельнули батоги, обоз заторохтів далі.

— Ну, здохляки!

— А тебе хто прикував? Підсоби!

Цей роман вперше було оцифровано бібліотекою УкрЛіб. Будь ласка, при використанні матеріалів сайту вказуйте посилання на першоджерело http://www.ukrlib.com.ua

Я наліг на затильник, думаючи: "Якби мало щось статися, розмовляли б пошепки".

— Вйо! Вйо, вже недалеко!

"Говорили б тихо, — додав я собі і тут же зауважив гугнявим Крицяковим голосом: — Ти небезпечно прямолінійний, парубче".

— Боги-пани-добродії! — десь поруч, у тумані вилаявся Данило Крицяк.

— Стариня! — покликав я.

Крицяк не озвався. Тоді я випередив підводу. Данило, здавалося, плив у тумані, тягнучи за собою пужално.

— Треба було вивчитися на пароха, — мовив я.—Душ-пастирі почувають себе на фронті ліпше, ніж генерали.

— Атож.— Крицяк або таки не встиг стримати посмішку, або вона мені привиділася: крива, лінива, втомлена слугувати на побігцях. — Атож, — потвердив Крицяк, і я зрозумів, що почав не з того.

Гидка Криця ко в а посмішка запала мені в пам'ять того дня, коли ховали маму. На обійсті було повно людей, усі чогось нетерпляче чекали, а коли з хати винесли труну і жінки вибухнули ревом: "На кого лишаєш сиротину!" — до мене протовпився Данило, смикнув за чуба і осміхнувся. Я метнувся пріч, та, доки протискувався до труни, віко прибили. Я заплакав, силкувався нагадати собі мамине лице, та перед очима, як тінь на осонні, колихалася крива Крицякова посмішка. Вона дратує мене й досі.

— Дайте вогню, стариня! — сказав я, відчувши, що ненавиджу і себе, й Данила.

Крицяк простягнув люльку. Я помітив, що його руки тремтять. Запалюючи самокрутку, я спідлоба поглядав на свого покровителя.

— Ніяка дорога, — проказав Данило, одвертаючись.

— А дорога з дому завше ніяка,— мовив я в тон йому. — Навіть коли в полонину йшли — і то або мрячить, або туман полоще.

Крицяк кивнув. На його бровах зібралися крапельки вологи. Він примружився, ніби про щось міркуючи.

— Боїтеся — запитав я: мені скортіло познущатися з цього самошанованого хирляка.

Данило хмикнув. Я чекав, що він скаже: "Який-бо ти прямолінійний, парубче!" В його устах це означало: "Треба бути обачливим, хитрим, підступним. Треба бути облесливим. Треба..." Не раз за словом "прямолінійний" мені вчувалася велика промова про те, яким треба бути, аби жити й жити непогано. Одначе Крицяк не наважувався її виголосити, а тепер навіть не назвав мене "прямолінійним". Його обвислі щоки були фіолетові, й мене майже ушпилив жаль, бо колись я намагався полюбити його як батька. Коли Данило бував у доброму гуморі, я подовгу вдивлявся в його обличчя і мені ставало затишно. Але, коли згадував його сина Трояна, бачив такі ж холодні зеленкуваті очі, пожадливий рот, повсякчасну готовність розпустити язика чи зціпити кулаки і мене охоплювала відраза.

— Боїтеся! — посміхнувся я.

На Крицякові губи набігла виснажена од вжитку посмішка.

— Вйо, здохляки! — замахнувся батогом. — Вйо! Дорога з дому завше ніяка!

Під липкою опинкою хмар на кроснах порогів шкварчав Черемош. Млосно рипіли вози. Валка то зупинялася, й ми закидали ковдобини, то рушала з місця, і ми розбігалися до мокрих сидінь. А тут роєм обліплювали гадки, впивалися в мозок, краяли серце... Мені здавалося, що кожний з нас уже робив крок, аби порозумітися з сусідом. Одначе ніби чорти неоо перелетіли: ми стали іншими людьми.

Крицяк безперестанку курив і лиш раз оглянувся. Гандрабатий, мов журавель, він ішов урівень з кінськими головами твердою сягнистою ступою, тягнучи пужално.

"Одоробло! — подумав я. — Олена десь голосить, товче головою".

Я любив, коли вона стане навпроти, склавши докупи носки румунок, і пнеться вгору, мов хоче переконатися, що її слова затримуються в твоїх зіницях. Вона балакуча. Оповідає весело, захлинаючись дрібненьким смішком. Я її ніколи й не слухав: вцілуюся зором в її очі й думаю: "Якби мені така жінка!" Якось пригорнув Олену й поцілував в уста. Вона аж немовби з тіла почала виходити, але я лишив її розгублену й недобру посеред обійстя, мов стояла там не дев'ятнадцятилітня красуня, а засушена черниця.

Видно, мене таки наламали до культури, бо жоден гуцул так би не вчинив. Ми, як каже Крицяк, "вийшли на кш історії"", та далі в горах менше дівчат, ніж хлопців, і сватають у пелюшках, і, як у давнину, коли ти сирота чи нема кого засватати, мусиш дівчину чи молодицю красти на рівнині або в сусідньому хуторі. Уздовж потоків нерідко можна подибати легеня, який немовби щось загубив. Вибереться дівчина по ягоди, аж гульк: "Беру тебе за жінку". Якщо леґінь не припав дівчині до вподоби, над потоком починається бесіда здалека. Дівчина при тому миє ноги, а він поправляє обладунки, поки не зведе рушницю на беркута. Дівчина мовчить — птах падає їй до ніг. Тепер залишається скрикнути, мовляв, серце обливається кров'ю од жалю, і цього вже досить для життя, розлучатися просто гріх. Не пощастить викрасти дівчину в сусідньому селі — треба їхати в діл. Останні п'ятдесят років "мудрого" цісарського владарювання знамениті тим, що гори знову переповнилися втікачами. "Зрадник цезаря" будує над скитом колибу, старає кожухи, корову, коня, тоді скаче в діл вистежувати наречену. На цей випадок цісарських приписів нема. Бранку треба перекинути впоперек сідла — і в гори. Три доби попостить узаперті — серце розм'якне. Але, поки той "зрадник" чи місцевий паруоійко спроможеться на хату та на живність, приголубити чужу жінку — не злочин. Отож я, мабуть, перший наламався до культури, бо не шкодую, що не розважився з Крицяковою Оленою.

Данило взяв Олену в Путилі на ярмарку. А замолоду його спіткала невдача. Це був найздібніший у Роздучі парубок: коваль, стельмах, різьбяр, лимар, гончар. Його хапали зусібіч, бо, хоч і полюбляв гроші, залишався справжнім майстром, умів себе прихвалити, люди були задоволені його роботою.

Loading...

Крицяк не мав часу на мандри в діл і сподівався здобути собі пару старим випробуваним способом. Якось натрапив на слід голошинської русалки. Схопив за руку: "Будеш мені за жінку!" Дівчина, як належить, сіла над струмком, опустила у воду ноги, одначе й бровою не повела, коли пролунав постріл і в смеречині прошуміло тіло підбитого беркута. Небавом туди примчав брат тої дівчини і мовив: Пожалій сумну скелю". Не второпавши нічого, Данило зиркнув на дівчину і аж зітхнув, така була вродлива. "Не матимеш розради, — попередив леґінь. — Моя сестра глуха й німа . Дівчина ще мить дивилася на струмок, не тямлячи, що стрілась з власною долею, тоді звелася і, не глянувши на хлопців, зникла між деревами.

Опісля Крицяк працював дні і ночі, загараздував і повінчався з удовицею, яка привела йому Трояна. Дарина вмерла, коли ми з Трояном навчалися у Сучаві "часослова, риторики і церковної історії від початків християнства за Євзебієм і скороченої теології Платона...". Поховавши жінку, Крицяк кинув зарібок і весь хист став укладати в осідок. Коли ми з Трояном приїхали на канікули, хата виглядала мов казковий палац: все у візерунках, виточене, вигаптуване, розмальоване, оздоблене міддю, кольоровим склом і фарбованою соломкою. Данило дозволив нам вволю надивитися на ту красу і сказав: "А жити будете в зимарці за ґруником . Більше того багатства ми не побачили: якийсь віденський музей за великі гроші відкупив у Крицяка осідок і вивіз до останньої скіпки. Данило став найзаможнішим ґаздою в Розлучі. Прикупив полонини, витесав скромну хатчину в узворі, а невдовзі за кілька ринських взяв у Путилі від п'яного батька чотирнадцятилітню Олену і почав навчати її, як жити на бобах і молоці.

Після маминої смерті я ріс трохи в Крицяків, утікав до дяка, до бокораша Максима Третяка, потому Крицяки мене знову прийняли, бо Третяк подався на роботу до Австрії. До Данила я вернувся ще при Дарині, коли мені сповнилося одинадцять років. Пас товар. Вліті Троян за недоумкуватість скнів над підручниками, і я біля нього опанував усю премудрість початкової школи. У Сучаві Троянові стало ще важче, під час канікул я його потроху підганяв у науках. Забачивши це, Данило мало не вигнав мене з осідку, та, розміркувавши, восени одвіз нас обох до Сучави.

Я потрапив у рабство. Скільки таланів у Данила, стільки ж безталання в його сина. До того ж Троян був неймовірно ледачий. Я чистив йому одяг, ходив за нього складати "часослова і скорочену теологію", освідчувався од його імені дівчатам, а найгірше — він мене примушував вступати в поєдинки з румунськими школярами. Від батечка нін успадкував лишень скнарість. Мені щоночі снилося, як я добираю ключа до скриньки з продуктами. Якби не одна пригода, Троян заморив би мене голодом.

Якось я об'ївся нестиглими борівками. Упав, корчить мене різь у шлунку, прошу в Бога смерті. Всевишній справді змилосердився, садовина хлипиула цівкою назад. Нагодився Троян, проте здалека не второпав, що зі мною, а коли наблизився, я затер усі сліди, бо не хотів перед ним принижуватися. "Ти що робиш?" — вражено спитав Троян. "Нічого". — "Брешеш! Я забожився. "Брешеш!" — з жахом пробурмотів Троян і додав, що все добре видів: я проковтнув гадюку. Того дня Оксен Супора сподобався б Данилові Крицяку, бо не був "прямолінійним". Я "зізнався": "Так, Трояне, але нікому — ні словечка. Так, у мені сидить змій-ненажера, коли зголодніє — намагається вилізти крізь рот. Мені треба багато їсти..." Ми з Трояном спали на спільній лежанці. Він став білий від страху. Відтоді уривав од власного рота, аби з мене не вийшов змій.

На останньому курсі Троянові, либонь, допомагав святий Іван Сучавськии.

1 2 3 4 5 6 7