Полтва

Андріяшик Роман

РОМАН

КНИГА ПЕРША

Глава І

Марта гортала потріпаний томик Поля Верлена. Книжка дісталася Марті після того, як Верлен "одсвітив" кільком поколінням львівських гімназистів; у ній бракувало сторінок, найкращі поезії з відповідними надписами на полях опинились у дівочих "пам'ятниках", і в томику, крім знаків окликів, подекуди ще не зовсім стерлися зітхання тих літ: "Мій солодкий квіте", "Моя — до могили" і навіть "Я віддала б тобі все що маю".

Донедавна, надибаючи ці зойки й освідчення, Марта намагалася уявити собі постарілих дам з молитовниками в руках і статечних сивоусих чоловіків у дні моди на Верлена; намагалася простежити їх життєві дороги аж до того моменту, коли руки так само звикли тримати молитовника, як колись тримали китицю бузку, а згодом — парасольку, і коли палкі погляди, що не минали жодної красуні, сповилися туманом втоми і байдужості. Думаючи про інших, Марта багато думала про себе. На майбутнє вона не малювала собі сьомого неба, але принаймні увижалося не те, що відпустила доля.

"Фантоми гарних днів весь час полум'яніли..." "Не розкривайсь, душе, спокуси, не зовіть..."

Цей роман вперше було оцифровано бібліотекою УкрЛіб. Будь ласка, при використанні матеріалів сайту вказуйте посилання на першоджерело http://www.ukrlib.com.ua

Марта дивувалася. Юліан, її чоловік (його прозивали услід за Круликовським1, увійшов у приказку як професійний арештант), був людиною веселої, аж надокучливої, вдачі. Але його присутність накликали їй Верленові химерні жалі.

Спустошливі вогні всю днину шаленіли, Б'ючи долинну цвіть і виноградну віть, Не даючи житам до жнив дополовіть і небо палячи...

Марта бачила Юліана в мокрій од поту, припорошеній пилом сорочці. Він змахував з чола рясні краплини, запускав у чуба пальці, розхристувався, чмихав і реготав. "Спека..." Він промовляв це таким тоном, наче сто літ очікував пекла. "Духота..." Усмішка розпливалася по всьому обличчю — розтирав груди, шкіра спалахувала і набрякала. На кущі полину висів солом яний капелюх. Марта натягала капелюх Юліанові на голову, брала під руку, і вони простували в поле. Він озирався, ніби його ошукали. На вуста йому просилися спогади: "Спека, може, ще більша, томить спрага, а ціпи — гуп-гуп!.." Марта майже підштовхувала Юліана до синіючого пружка лісу. Юліан ще хвильку боровся зі спокусою розповісти їй про яку-небудь селянську ідилію. Аж ось вологий затишок. Дерева застигли в непорушному мовчанні. Марта падає в густу й липку папороть, і він цілує її мокрими солонуватими губами, гарячий віддих обпікає їй шию, вона знемагає і майже непритомніє...

Думаючи про інших, Марта не малювала собі раювання. Не було помешкання, можливості з шиком одягтися, та в них були молодість і кохання, які, навпаки, потребували простору, і був завжди веселий, аж набридливий Юліан. Марті було добре.

Вона поклала томик на підлогу і поправила подушку. Подумала: "Якби серед ночі чи вранці прийшов Юліан і побачив долі Верлена — забув би про камеру, голод і холод (кажуть, їм там підсипають до баланди якихось порошків, щоб підвищувався тиск крові; тоді арештанти мало не божеволіють), схрестив би на грудях руки і почав: "Скільки тебе просити! Не нищ книжок. Я... Ти..." І накинувся б, наче й не було розлуки: "Ти — книжна істота..." Заходився б відвойовувати Марту від неї самої, її минулого і майбутнього: "Ваше гімназичне виховання базувалося на кількох рисах людської психіки, передбачаючи спеціальні, протиприродні обмеження! Вам прищеплювали нехіть бути людьми, потурали лінощам розуму і серця, привчали вдовольнитися тим, що ближче до рота..."

О, він би набалакав! Та, як завжди, зненацька обірвав би себе і лагідно, вражений власною переміною, пробурмотів: "Не треба, серденько. Я куплю столик в стилі Яна Собеського. Поставимо біля канапи, навіть руку не доведеться простягати..."

І це було добре. Часом їй хотілося, щоб він нагримав на неї. І тепер деколи їй бракує...

У дитячому ліжечку спросонку застогнала Олеся. Марта висмикнула провід з розетки. Секунду перед нею стовбичила вогненна діжа торшера, відтак стемніло, як було в цю пору в місті, поза містом і, здавалося Марті, по всьому світу

Надворі цьвохали дощові струмки. Назавше Юліан запам'ятався Марті мокрий до рубчика, ніби його народила сльота. "Я люблю зливу,— казав він, не приймаючи її докорів: "Простудишся. Ти легко вбраний .— Шарпає вітрисько, ляскають по дахах потоки, ніби змивають зі світу нечистоти..."

Марта пошкодувала, що не глянула, котра година. Прислухалася. Крізь удари вітру їй причулося бамкання дзиґаря на ратуші. "Ні, кроки Марселли". Вона вкрилася, лаштуючись до сну. "Досить скубати минувшину. Вона вже, небога, як обсмалене курча". Але кроки господині за стіною не давали їй забутися. Що б то ще висмикнути? — запитала себе Марта. — Це самітне жіноче туманіння — гірш ніж марення1.

Марселла... Торік пані Марселла була просто моторною покоївкою. З дивної протекції полковника Родзісада служниця заволоділа конфіскованим цегляним будиночком і стала панною Марселлою.

"Вернулася з посиденьок",— подумала Марта.

Діставши собі до рук кам'янку, Марселла поселила у нижніх кімнатах двох сімейних, спроваджених із села братів. Сама ж чомусь вирішила жити в мансарді. В оголошенні писалося, що здається окрема кімната. Марта сподівалася побачити хороми, бо будиночок стояв у кварталі адвокатських котеджів. Натомість трапила до закуреної халабуди, на додачу господиня по-польськи сказала: "Але я залишаюся тут..." Довелося й на це пристати. Місто наводнили колоністи, з квартирами було надзвичайно сутужно. Коли Марта з валізою вдруге переступила поріг, марселла зупинила її промовистим жестом і попередила: "Прошу кликати мене "пані Марселла". І вперто розмовляла по-польськи, лиш подекуди, лаючись, зичила добра рідною мовою.

Правда, достотно селянськими інтонаціями було сказано:

— Парубків сюди не водіть. Зустрічайтеся де хочете, тільки не тут. До мене теж ніхто не ходить... Зустрічайтеся де хочете...

Марта облазила з Юліаном усі горби довкола Львова, обміряли околиці, побували на хуторах. Та якось напровесні Юліан таки вдерся, до розпуки насмішив спантеличену, готову накинутися дикою кішкою господиню і негадано сподобався їй. Наступного візиту він переконав Марселлу, що під готичним дахом можна обладнати п'ятикімнатне помешкання. Тільки Всевишній знає, де він дістав цеглу, дошки, line і всіляке причандалля. Одначе горище заповнили дві просторі, з предивними заглибинами і лініями стелі кімнати. Одну Марселла зробила своїм "покоєм", другу — спільною кухнею, лишивши Марті обшарпану комірку. Марта з Юліаном поралися в ній близько місяця, доки навели лад. Це була велика їх удача і перемога. Обоє пересвідчилися, що в поважному і в дрібницях зворушливо доповнюють одне одного. За те, що Юліан перегородив диктом кухню і коридор, пані Марселла відступила Марті поламану шафу, розклеєний сервант, крісло й канапу з вмонтованим у побічню віденським дзеркалом. Юліан розпиляв шафу, сервант, а з міцніших частин збив щось схоже на перекинутий фаетон з симетричними окрайцями коліс. "Знаєш, чого німці програють усі війни? — прицмокував він, милуючись обновою. — Бо користуються кожним предметом відповідно до його законного призначення. Вони не уявляють собі, що в діжі для засолювання огірків влітку можна збирати дощівку, купати дитину, душити соки, садовити квочку, закопувати зерно перед трусом, складати непрану білизну, нескубане пір'я чи сухарі. Німцям ніколи не здолати слов'ян, бо слов'яни в скрутну годину перетворюють звичайнісінький візок на оселю, санітарну карету або кулеметну тачанку".

У "фаетоні" лабіринт закамарків, і він начинений знизу доверху. Тут і книжки, і кухонне начиння, і вдень — постіль, а вночі — одяг, і Юліанове туристське, рибальське й мисливське спорядження, і столярний інструмент, а знедавна— Олесині іграшки. Заходячи в гості, Марселла отетеріло споглядає це дивовисько, навіть забуває привітатись. Постирчить мовчки, дивлячись, і — до себе. Може, таки дивують речі, які, очевидячки, втратили доцільність. Такої бентеги, мабуть, нагнала на зухвалих будівничих Вавилонська вежа. Кожна ідея мусить виникати з необхідності, інакше не знайде ні підтримки, ні вмотивування, стане жаховиськом і сама себе скомпрометує. Так принаймні сказав би Юліан, даючи декому ще один доказ нелояльності.

Марта призвичаїлася до перекинутого "фаетона", як і до Юліанових насмішок та словесних фігур. Колись, на початках їхнього знайомства, він її тільки дратував. Здавалося, довкола все горить, а цей сушить зуби. Потому Марта усвідомила, що це не личина, а принагідний спосіб відвертати від себе увагу. Якщо він учора вислизав з лабетів жандармерії у Заболотові, а сьогодні в Рогатині чи Станіславі, то який він був у Бориславі чи Стрию? Або коли вчора за ним полювали, сподіваючись схопити удвох з Михацем2, а сьогодні вивертають кишені, шукаючи постанову Галоргкому?5 (Юліан повернувся з Дрогобича в прошитому кулями сіряку, через три дні виступав у Коломиї на вічі бідноти, а документи про утворення Тимчасового організаційного комітету партії відіслав на передрук до Перемишля).

Згадуючи ті напівреальні кроки, які вони робили назустріч одне одному, марта зітхнула: "Боже, невже це було насправді? І скільки років я отак за Юліаном — ні дівчина, ні жінка, ні вдовиця?"

Якби під час їхнього знайомства Юліан був менш прямолінійним, вони б розійшлися. Марта була панною на виданні, вже пережила не одне захоплення — де б вона церемонилась з якимсь вискочнем без певних занять і хоч посередньої репутації, дарма що мав два університетських дипломи? Та Юліан вчасно схаменувся й перестав грати блазня.

"З ким би я повінчалася, якби не він? — подумала Марта. Перед її поглядом замелькали чужі, зітерті обличчя. — Ким би я тепер була?"

Так, Юліан схаменувся вчасно. В перші-найперші хвилини він молов щось таке, що не годило ні Богові, ні людям.

—Я — Цезар, — сказав він. — Прибув з твердим наміром підкорити Рим.

Марта стенула плечима. Він виглядав як набундючений індик. Нараз це її так розсмішило, що вона затулила долонями лице.

— Видите, які ви! — мовив Юліан ображено (мовби ображено), він озирнувся на панка з поголеною головою за сусіднім столиком,— вони сиділи в кав'ярні на Під-замчі,— побачив, що той уминає шинку, і дещо підвищив голос: — Якби я повідомив, що мені присудили премію Нобеля, ви поставилися б серйозніше.

1 2 3 4 5 6 7