От покарали! Сказитися можна. У неї вже груденята вибрунькувалися, стан виформувався, а ти носом шморгаєш... Дай Боже, Ксеню, за твоє здоров'я!
— І вам доброго здоров'я, хлопці. Ви мені, браття, душу вивернули.
— Тужиш за горами? — співчутливо спитав Захар.
— Поки що ми на своїй землі... Кошута люто відкинув чуба.
— Проклята доля. Перетлумлять. Чому не воюють на своїй території? Якось мені спало на гадку: ми сто років племено, двадцять — народ. То племено, то народ, то племено, то народ... Чи може бути інакше? Може, заспіваємо, хлопці?
Не чекаючи згоди, Іван почав:
, А вже третій вечір, як дівчину бачив, Ходжу біля хати — її не видати: "Вийди, дівчино, вийди, рибчино, Вийди, серденя, утіхо моя..."
Пісня завдала всім болю. Доскоч звісив на груди голову, на чоло впали посивілі на війні кучері! Він не мав слуху, підхоплював гугнявим голосом кінцеві слова: "Не вийду, соколе... Брешеш, рибчино... Було б не сватати..." Іван усміхнувся скупою, схожою на презирливу гримасу усмішкою.
— Пошукай, Ксеню, ще пляшку горілки.
Коли господиня вносила літрову плесканку, всі ми перезирнулися: так, потрапивши до чужої хати й нікого не заставши, людина дивиться на образи, хотіла б вийти, та чогось незручно, почуває себе злодієм.
— Була не була! — Захар наповнив чарки.
— Я тобі не сказав, — почав Кошута, — що пише Данилка про Крицякову Олену. Пише...
— Оолиш, — перервав його Доскоч, скосивши на мене очі.
Я чогось стерп. Випивши, похапцем знову наповнив чарки. Хлопці стенули плечима, спорожнили їх і мовчки закусили.
— Данилка пише, що Олена заражена сифілісом, — сказав Кошута скоромовкою. — Дякую, Ксеню, за гостину. Нам пора.
Вони встали з-за столу. Я подумав: "Певно, бачу я вас востаннє. Вже в кожному з вас є щось не від світу цього. Приреченість і поквапливість смертників". Хлопці з острахом оглянулися на мене. І в моїй душі стало німо, як у порожнині.
Я відпровадив їх край села, де вони квартирували, потому довго бачив їх посірілі обличчя і стверділі зморшки на чолах.
Розійшлася чутка, що росіяни готуються до прориву. З нашого боку щоночі висилали розвідку за "язиками . Солдати верталися без нічого, хоч на інших ділянках нібито щастило більше, і "язики" підтверджували ту чутку.
Дійшла черга до гуцулів. Вони вміли ступати нечутно в м'яких постолах, та росіяни мовби спитали ворожки, як з цим боротися, бо назад ніхто не вертався. Тоді стали виряджати по одному. Але й ці пропадали безвісти.
Мене витурили проти різдвяної суботи. Була заметіль. Я повз, наслухав, ішов у ріст, біг. Так мене захопив досвіток. Я ще звечора перебрався через загорожі з колючого дроту і не міг зорієнтуватися, де я, чому довкола пустка. Спершу вирішив дочекатися ночі, потому побоявся заколіти в снігах й здолав ще кілька кілометрів. Нарешті зачорніли дністрові кручі, показалося село. Я заждав на цвинтарі, поки в повітрі розсіялась паморозь. Побачив одну-єдину вуличку вздовж річки. Скрізь товпилися російські солдати, подекуди між сірими шинелями біліли гуцульські кожушки.
Через яр вела стежина до осібної хати, оточеної осокорами. На обійсті двоє гуцулів пиляли дерево. Я заховав карабін біля поваленого хреста і лиш з топірцем поволі спустився в город.
— Боже допоможи! — привітався з-за хвіртки.
— Дай Боже здоров'ячка! — ввічливо відповів один з гуцулів, затримавши пилу і по-пташиному закинувши голову. — А ти ніби не з тутешніх! — додав. — Яким світом?
Я ступив на подвір'я, вмостився на колодах.
— Але свій, — усміхнувся.
— З легіону?
— А ви, виходить, у полоні?
— Один біс, — махнув рукою гуцул. — Де полон, ще треба довідатися. — Він смикнув пилу, але тут же пустив ручку. — Усюди полон.
— Звідки будете? — спитав я.
— Ми покутські. А ти?
— З Буковини.
— Кажуть: хто хоче — сокоче, а хто не хоче — кудкудаче,— погладив вуси гуцул. — Таке й наше. Покутяни радніші бути тут у полоні, буковинці — там. Але що балакати! Кому щастя, той і на кийку випливе. Це така заваруха, що чогось певного людині не порадиш... Ти лишень зайди на хвильку до стодоли, бо дідько солдата несе.
Вони зачинили за мною двері. Заскімлила пила. Коли солдат пройшов, заговорили навперебій.
— Може, хочеш лишитися? Ми о домовилися з "сірими". Пляшка горілки... Я піду до кого треба... — з готовністю сказав вусатий.
—Якщо на таке, я ліпше втечу додому, — осміхнувся я.
— Є рада — як зрада. Воля твоя. Я ж кажу, що нині дурна година. Але ж з дому знову заберуть. Ще в штрафну закинуть! Зрештою, не до Різдва балаканка. Хочеш з нами посвяткувати — берись за пилу.
З другим покутянином, леґенем мого віку, я допиляв колоду. Старий поколов ковбани, і, змівши сніг з постолів, ми зайшли до господи. Малесенька, наповнена запахом сирої глини кімнатка, піч, скриня, лави і нас шестеро, і всім, мабуть, тут спати. Господар, балакучий інвалід, його жінка, вже прив'яла молодиця, і гарненьке дівчатко років вісімнадцяти.
— Вибачте, що тіснувато, — звернувся до мене господар, наче дожидав гостей, і подав пушку з тютюном. — Не жаліємося, бо могло б бути гірше. Знаєте історію з бідним євреєм, що скаржився рабинові на тісноту? Ну то даруйте.
Галичанин втратив ногу на війні. Проти кого йшов і на кого надію покладав, я так і не розібрав. Хвилинами в нього було знуджене, як у президента, обличчя. Тоді жінка — до доньки: "Спитай татка", "А ото якось мій Кіндрат..." — і вже втягнула його в нову бесіду, і вже він знову посміхається, бульбастий ніс з поклоном затримується проти кожного з присутніх, і вирівнюється похила спина. Здавалося, він для того існує, щоб усілякими притичними оповідями підтримувати чиюсь надію, бо та, як шелихвістка, вередує бозначого. Він не вмів сердитися, зате вмів терпіти. Коли ж що-небудь набридало, бубонів: "Пси б тебе цілували!" — і в цю мить жінка чи донька вважали за потрібне розрадити старого і підкинути нову тему для бесіди. Спершу це мені подобалося і розважало, та на кінець дня щось мене почало бунтувати. Молодиця ніби збагнула мій стан. "То він тепер архангел,— мовила, сміючись.— А замолоду такий уже був джиґун!.. Та я за нього й не пішла б, якби був апостолом".
Коли наступила година Святої вечері, галичанин виставив на скриню бутель самогону.
— Як собі знаєте, панове, а ми всі троє, — показав на жінку, на доньку й на себе, — трохи випощені. Нині в нас як у людей: слава Богові, є що поїсти. Але, кажу, ми випощені. Гріх, але без сивухи боїмося вечеряти: може, не дай Господи, поскручувати кишки. Вибачте за таке слово. Прошу до святої пшенички.
Ми зі спільної миски дерев'яними ложками покуштували приправленої медом куті, відтак по колу пішла кухва з горілкою.
Вночі мені приснилася дрімлива, палаюча від квітів полонина, і Крицяк з "непіддатливою" молодицею стояв під смерекою, білував вівцю. "Буде кров", — подумав я уві сні. І прокинувся, повторюючи: "Буде кров".
— Буде кров, — почувся шепіт дівчини, хазяйської доньки, в ніч перед Різдвом.
—Я лишуся з тобою,—тихо відказав молодий гуцул. — По святах підемо до пароха. Я — чесно... Ми, гуцули, чесні... Не бійся. Не бійся...
"Ади, як розщедрився! — мовив я подумки.— Тепер йому не скортить додому. Добрав хисту серед війни".
Вони шепотілися до ранку. Я міркував, що після "такого" мусило б бути стільки щастя, що лиш мовчати б, ні про що не думаючи.
Коли засіріло, господар сів скоцюрблено на печі, звісивши ноги. Обличчя його було розгублене. Наші погляди стрілися. Він обтер долонею лице, ліниво зліз з печі і вичовгав надвір. Він все ще, мабуть, переживав свій недоладний сон, дорікав якійсь обставині, що вчасно не прокинувся. А виходив з хати так, наче ніс закопувати мертве кошеня, смиренно визнавши, що вже нічим не запоможеш.
— Христос народився! — ґречно вклонився він, вернувшись.
— Слава йому, — відповів я машинально охриплим голосом. "Хто заразив Олену? — запитав себе в душі. — Якщо від неї заразився Данило..." — Яка надворі погода?— звернувся я до господаря, завваживши, що він став посеред хати, мовби чогось чекає.
— Лагідно. Десь далеко пострілюють. Пригнали нову партію новобранців. І теж без зброї...
В моїй уяві ожила церемонія вручення цісарських дарунків. Гецендорф роздавав мило. А Людовик XII віддячив якомусь полководцеві тим, що вручив кресало.
— І теж без зброї, — повторив галичанин, збентежено дивлячись на мене. — То ви справді збираєтеся назад?
Я кивнув.
— З доброго дива, пане. Знаєте, колись у нас лікували навідним болем. Чоловік, приміром, нездужає кишечником, а йому дають вару і припалюють п'яту. Навіть костоправи користувалися цим способом. Туга за горами, за домом — то навідний біль. Є щось важливіше, щось страшніше. Вам би цього не забувати на всю довж вашої дороги, бо ви ще молода людина. Тоді не буде диминиць під пахвою.
Проте він не сказав, що ж важливіше, що страшніше...
Я приблукав на позиції на другий день свят. Фронт занімів, солдати тинялися, п'яні, вулицями й горланили пісень.
Світ переді мною не набагато розширився після того, як я звідав російського тилу. Я лиш неясно почав усвідомлювати, що варто людину витурити з хати, зодягти шолом, який знімає усяку відповідальність за власні вчинки, і можна її гнати на грабіж, на забій, посилати проти власного батька. Орді лиш час від часу слід нагадувати, хто ворог.
Я переконався, що, як себе не тримати в уздечках, це нічогісінько не дасть. Я напився і теж горланив пісень. Вночі нас підняли по тривозі. Ми не встигли прочуматися, шаленіли від роздратування і їхали в темну безвість "когось провчити за те, що не маємо спокою, позбавлені домівки и жіночої ласки. Але нам доводили, що імперія для нас — рідна ненька.
— Ситуація на фронті змінилася, — оголосив Міттельштедт.
Нас розквартирували в тому ж сільці, де формували легіон, ми з Одарієм знову попросилися до мельника. Одарій купив горілки і захмелів від першої ж чарки. В ролі комедіанта я його ще не видів.
— Маєш щастя, що не зітяв тобі голову, — блиснув він білками, вдаряючи по шаблі.
— За що?
— За мельничку.
— Котра гостріша?
— Ти, Оксене...
— Неотесаний гуцул.
— Добра горілка. Торік перед Різдвом я кинув наживку, прив'язав до смереки дві рушниці...
— Самопальний капкан?
— ...І пішов спати.
— Добрий вечір! — привітався мельник. — Яку-то веселу історію я почую?
— Пішов спати, — провадив Одарій.