Робітні сили

Івченко Михайло

Сторінка 4 з 41

Така ото притичина,— відповів директор.

ІІІ

Вони під'їздили до селекційних ланів. Тепер ті крапки й плями, що раніш видавались за невгамовну комашню, виступили окремими постатями жінок-полільниць. Ближче до них простяг лися ділянки селекційних вівсів та трав. Кілька жінок розпорошеним гуртом пололи в селекційних рядках. Звідти ж тепер заклопотано визирало смугляво-спокійне й лукаво-притишене в собі, але спостережливе обличчя Орисі. Вона нахилилась, пильно спостерігаючи колоски суданки, і тільки злегка підвела голову, щоб поглянути на коляску. Але директор зразу запримітив її й весело привітався:

— Сьогодні на вівсах проходите?

— Ні, суданка.

— Ах, так. Справді ж бо, а я сплутав, виходить. Директор намірявся встати з коляси і пройти на ділянки,

але, бачачи, що Орися знову закопалась у траві, кивнув головою, й вони поїхали далі.

— Прекрасний, знаєте, робітник,— сказав він, коли вони трохи від'їхали.— По-моєму, з неї може вийти серйозна наукова сила. Авжеж. От вам і жінка. А головне, ви ніколи не помітите її. Зовсім тиха й плохенька дівчинка. Десь собі в куточку посміхається лукаво, простакувато. А тим часом якось просто й легко все розгадує й розв'язує, не думаючи, не пнучись. Це буває, певне, в людині отака от сила.

— Так? Ну, скажіть, будь ласка! То це справді цікава людина. І ввважайте, що такі люди багато сильніші, глибші й витриваліші від звичайних неврастенічно-експансивних, сангвіністичних істот.

Савлутинський коротко хитнув головою й по тому зголодніло-спостережливим оком пробіг по ланах. І зразу ж йому впали довгі попелясті килими буряків, помережані свіжими й густими рядками "еліти". Тут цілий ряд дівчат і жінок у яскравих плямах одежі — синіх, білих, червоно-крапчастих,— понахилявшись, неквапно копались у рядках. Дехто з них, як коля с а під'їхала ближче, зацікавлено-гостро й трохи скептично поглянув на двох чоловіків, що тепер так само дивились на рядки, тоді як решта, пройнята рухом праці, неквапно й уперто йшла далі й далі, виводячи в задумі якусь пісню. Були то, як прислухався Савлутинський, "Петрівки", і кілька жінок виводило їх скорботно-жалісними голосами, ніби ховаючись у ту тоненьку жалісну нитку мелодії, зляканої, покірно-прибитої й примиренної, що боїться всепереможних потоків сонячного життя. А може, просто тужить, що ті потоки так швидко відходять і людина не може встигнути напитись їхньої сонячної піни.

— Так, від цього справді може родитись туга,— подумав Савлутинський і пильніш поглянув на жіноцтво.

Хтось з-під білої хустки посміхнувся до нього незвичайно ніжно й привітливо. І той сміх так і бризнув йому сонячними скалками в душу.

Савлутинський став і, тепер зацікавлений співом, уважно прислухався. А його огрядна постать, у величній позі, з блакитним капелюхом, видавалась на диво імпозантною й важкою, як істукан поганського бога. І це, певне, далось відчути дівчатам, що зразу ж спіймали смішні риси в Савлутинського й пустились на грубі й нестримні дотепи.

— Он дивіться, дівчата, старий режим приїхав!

— Де?

— А оно-но-но!..

— Ото таке рекало?

— Ой, лишенько! Та й вигнало ж його! Диви, яка пика!

— А сам гладкий!

— То, мабуть, Сахнович привіз його!

— Для чого?

— А для агітації! Проти бу ржу азів.

— Ну, таке й скаже!

— Варко, а глянь, він на тебе дивиться.

— Ну, таке. Видумай ще що.

— А їй-богу, на тебе.

— Це, мабуть, що в тебе спідниця нова, Варко,— хтось влучно вставив, решта ж рясно чмихнула й похилилась над буряками, тим часом як власниця крапчато-червоної спідниці, уся зашарівшись, взялась проривати рядок і все ж не могла втерпіти, а,одірвавшись, лукаво поглянула на величну поставу в блакитному капелюсі.

А тим часом дальший край ряду, захоплений журливо-теплим струменем пісні, виводив голосом густого мінору, що виходив з самої глибини їхньої натури:

Ой ти, Петре та й Іване,— Половини літечка та й немає. Та малая нічка Петрівочка, Та не виспалась наша дів очка. До череди гнала, задрімала,— На пень очки ніжки позбивала. На пень очки ніжки позбивала, На колючки очі повиймала.

Савлутинський зразу ж упізнав у цій пісні "Петрівку", але цей глибокий скорботно-гострий мотив його прикро вразив. І він знову сам себе поспитав:

— Чому така скарга й покора? Звідки? Коли так багато сонця? Коли така радість на землі?

Він повернув вухо й пильніш прислухався, і зразу ж йому вдарило глибинною тьмяно-хвильною й страшною у своїй несвідомій жорстокості правдою світу, правдою до того гострою й сильною, ніби його всього колючками обсипало. І раптом очі йому зайнялися великою переможною радістю, і він тепер по-молодечому жваво й весело прислухався, ніби стверджуючи те, щойно спізнане, що вдарило йому у вухо. По тому енергійно махнув рукою, мовби кажучи до когось переконливо й захоплено:

— Ах, дьявол! Та це ж яка глибина! І людина стукнулась об неї лобом і злякалась, вражена цією страшною жорстокою правдою життя, й сіла, приголомшена. Звідти й жур такий гострий тої пісні.

Він до того захопився й розхвилювався, що мимоволі ступив кілька кроків угору, сам похилений, і, розмахуючи руками, сказав:

— А так, так... Величезна глибина в спізнанні світу, що її так напружено шукав західноєвропейський світ, і не знайшов, і кинувся в поверхові якісь формули, а тут ось вона, глибінь, лежить спізнана, але мертва. І ось спізнаний об'єкт розклав душу того, хто спізнавав. І рясність культури зів'яла, і молода душа вмить виснажилась і постаріла. В чому ж тут справа? Ах ти ж, матінко моя!

Савлутинський справді гостро й глибоко розхвилювався й пішов далі, все ще похиливши голову й розмахуючи руками. І тільки тут, на горі, він спинився, вражений і нестямний, а вітер студив йому обличчя вогкими струменями. І в тих струменях долітали порвані слова директорові.

Савлутинський стояв, спокійно чекаючи директора й дивлячись великими дитяче-синіми очима, що яскраво відсвічували гострий холод роздуму. "Значить, усе те, що народ уболівав думкою про світ, з болісним напруженням прагнучи його спізнати, тепер десь трухлявіє на кладовищі: у вишивці, в орнаменті на чахвині до ярма, в задку з саней або в оцій пісні, а ми, виходить, стоїмо тепер, як на пожарищі, знову голодні й пожадливі на нове спізнання. На сьогодні ж виходить, що революція зачепила глибини народного життя, і ми стоїмо перед потребою відтворити свіжі течії культурного відродження. Отже, треба вбирати в себе оці крихти, оці вламки, щоб пережити їх і, переживши, відтворити новий величний образ культури нашої".

Назустріч йому, широко розгойдуючи своїм куцим тілом у рудавім френчі й таких самих галіфе та високих чоботях, захекано йшов директор. В одній руці він тримав свого жовтого французького кашкета і, в такт жвавій розмові, широко ним розмахував, а другою увесь час витирав з чола піт. З ним побіч ішла висока дівчина, одягнена в синю притерту сукню, в якусь невиразну блузку, і сині кінці намітки тепер тріпотіли широкими і м'яко поламаними крилами пропелера. Вона була далеко вища за директора і тому ступала обережно й спокійно, ніби ще й стримуючи з пошани свою ходу. Втім, вона так само була захоплена й зосереджена на розмові.

— Що за вигадка, Антоніно Георгіївно! Віками, розумієте, цілими величезними віками в природі обпорошування діялось безглуздо й випадково, і все ж життя розвивалось і йшло вперед, просто з того принципу, що виживає сильніший. Ну, це ж ясно, як на долоні. А ви висуваєте якусь нову, страшенно штучну теорію. Не розумію! Просто не розумію!

Але жінка спокійно й певно, хоч і зовсім м'яко заперечила:

— Так тоді ж, Михаиле Ісайовичу, втрачається всякий сенс селекції. Коли вже селекціонувати, то ми повинні стежити й за тим, щоб сполучались тільки певні, завчасно вибрані сорти, а не випадкові. Це ж таки має далеко більше сенсу, ніж коли ми будемо вибирати окремі екземпляри. По-моєму, висадки треба розсаджувати зовсім нарізно.

— Голубе мій сизий!.. Та це така вигадка, що я ніяк не можу погодитись. Парувати рослини. Ну, що ви скажете? Як на це пристати?

— Дивіться! А що ж тут дивного?

— Чому ж тоді в Ірини Михайлівни стоять поруч всякі трави, і вона має прекрасні наслідки? Так же?

— Дивіться! Та вона ж робить штучне обпорошування.

— Штучне обпорошування? Що ви кажете?

— Ну, а так, тільки ото не каже. Вона ж взагалі все робить мовчки.

Директор пильно поглянув на неї й по тому лукаво посміхнувся собі в бороду.

Вони саме підходили до Савлутинського, і директор, кинувши на нього запитливим поглядом, мерщій звернувся, широко махнувши рукою, ніби шукаючи підтримки:

— Ну, от маєте собі: воюємо. Ви тільки послухайте: штучне обпорошування! Товаришка Долинна ніяк не може погодитись, що це зайве й непотрібне. Що ви скажете?

Тося спокійно й ніби байдуже привіталась з Савлутинським і, звертаючись до директора, сказала:

— А розуміється, Михаиле Ісайовичу! Це ж ясно, коли ми спаровуємо за відбором тварин, і це має там велику вагу, то чого ж ви заперечуєте це для рослин?

— Ну, що ви скажете! Та там же далеко більша автономність організму, а тут рослинний організм у великій мірі залежить від грунту й кліматичних умов — це ж аксіома.

Долинна знизала плечима й скептично посміхнулась. Тим часом директор весело поглянув на Савлутинського й безпорадно розвів руками:

— Ви тільки послухайте! Навіть свого Колкунова розбивають.

— А що ви думаєте? Вона має певну рацію.

Директор ще більш здивувався, почувши це від Савлутинського. Тепер він тільки безпорадно знизав плечима й, повернувшись, став дивитись за полільницями.

— А ви, значить, з нашого інституту, товаришко? — поспитав холодно Савлутинський.

— А так! Я скінчила його два роки.

— І увесь час тут?

— Так. Зразу на практиці, а потім і на посаді.

Вона пильно й ніби слухняно дивилась на Савлутинського.

— А ви, мабуть, недавно в інституті?

— Так, я всього півтора року як повернувся.

— 1-і, як це шкода, що я вже скінчила.

— Шкода? А чому саме шкода?

— Хотілось би дечому новому повчитись у вас.

— Ну, скажіть. А невже ви певні, що я дам щось нове?

Савлутинський гостро зиркнув і зразу ж помітив, як полохливо замигали в неї очі, вмить засяявши слізьми; він, ніби впіймав щось, гостріш придивився' й ледве чутно свиснув. Долинна вся зашарілась.

Савлутинський все ще дивився на неї холодно й спостережливо і повільно розривав слова:

— Ну, що ж, це непогано.

Долинна запитливо поглянула й покірно чекала дальших слів.

1 2 3 4 5 6 7