Землі дзвонять

Івченко Михайло

Сторінка 4 з 7

Дух мій зростає. Тисячу разів шепочу слова твоєї землі, що врізалась мені тепер у серце:

"Настане день, коли людина з ніжним серцем, цілком визволившись від зброї, покаже світові, що тільки лагідні наслідують землю".

Сьогодні я, освячений святом землі, йду назустріч тобі: хай тисячу разів благословиться твоє ясне чоло!

З глибокого яру тим часом злетів орел, зашумів крилами й пустився вдалечінь. Згодом почувся глибокий зойк: хтось затріпотів крилами, захропів і востаннє застогнав немовлятком. Але це маленька обірвана телеграфна стрічка. Хто про те згадає? Ліс стояв у. ясно-прозорім небі німий, зачарований...

X

Сходячи вже вниз, я зустрів сестру. Вона вся зашарілась від утоми. На голові вінок із дикого винограду важким лататтям падає на лице. В руках кошик із опеньками.

— Ти, сестро, як німфа лісова! — кажу до неї.

— Ніколи, ти кажеш? Ніколи, братіку! Ніколи жити! Сьогодні ще так, а завтра вже пізно буде...

— Я кажу, ти — як німфа лісова! Русалка така...

— А, ти он що. А я не розібрала.— Вона засміялась.— Куди йдеш?

— Додому.

— Ходім до Павла на пасіку. Ти ще й разу не був? Я радо пристаю на це.

Пасіка Павлова стояла в кінці левади, куди я ще справді й разу не заглядав.

Брат сидів під катрагою й щось стругав. Зразу навіть не запримітив нас, а коли ми підійшли, він підвів голову і засоромлено усміхався.

— Що ти стружиш?

— Так, чепуху! Хочу сопілку калинову зробити. Тільки не виходить ніяк: голосників не вгадаю. Прямо дивно. Як воно старі люди удало їх робили?

— Ти, мабуть, і жив би тут! — сказала сестра.

— А?

Павло звернувся до мене:

— Я більше не хочу встрявати в господарство. Воно тане щодня. Харитон розтягає, а я не хочу боронити. Мати чомусь цупко держаться, вони за нього дбали. А мені нема охоти. Рід розпадається, брате, ми розлазимось. Нащо тоді й земля?

— Що ж ти думаєш робити?

— Я не знаю.

Він у м'якій задумі вдивлявся кудись поверх лісу.

— Буду жити на пасіці, мабуть.

— Що ж тобі з того?

— Що мені з того? Все мені тут. Пасіка — це тобі лад, порядок, згода. Хто її видумав, не знаю. Тільки хтось розумний та добрий. Та й мед — це так тобі сказати, вроді от... Коли душа болить — він як золото горить. Тоді ясніє душа.

Я мимоволі засміявся. Але брат поглянув на мене підозріло й одійшов далі. Він сів під березою й почав пробувати сопілку.

З неї виходили якісь хрипкі голоси. Але швидко виросла й пішла якась нова мелодія — тужлива, як ранкова зоря, що вмивається золотом, та зразу ж і розтанула хрипкими голосами.

Сестра мимоволі прижмурилась і скривилась.

— Як мені болить, коли він отак грає! Тоді я згадую якісь Дитячі сни, а спіймати їх не вмію. Тоді мені хочеться кудись утекти, куди — не знаю як і далеко. А болить і за нього; як він тільки спіймає щось, а голосники обриваються.

Брат стиха обізвався:

— Да, у старих людей які голосні були сопілки. Хто його знає, як воно так виходило. А ми й поганої не вміємо зробити.

XI

Прокидаюся вранці й чую: хтось у хаті тихо сокорить — бубонить, безтурботно й нудно. Я ніяк не пригадаю, де й коли чув цю розмову, а мені здається, що оця надтріснута мова йшла здавна-давна й ніколи не втихала.

На стільці в хаті сидить чорненький маленький дядько з круглою лисиною на голові — мов тонзура в католицьких попів. Очі в нього почервонілі й плохі.

Мама про щось розпитує:

— Ну, так-таки бачили чудо?

— Чуда, здається, тьотю, нікоторого не було.

— А як же то вода побігла?

— Вода, тьотю, побігла через отверстіє действітельних земляних сил, а чуда нікоторого. Можна сказати, земля сплющується й видавлює з себе воду, всьо равно как сироватку.

— То що ж, думаєш, і чуда вже не буває?

— Нікоторого чуда нєт, тьотю!

— І Бога, по-твоєму, нема?

— І Бога нема, тьотю!

— Так-таки й нема?

— Нема! Потому, як розібраться, так нєгдє йому й бути. Бо сказано: Бог на небі; а небо все одно, как воздух. Задумає, примером, Бог сісти — й прорветься. Потому, нєгдє вдержатися йому.

Мама уважно й докірливо поглянула на нього:

— Ото тобі, чоловіче, й Бог не помагає. Крутишся ти, крутишся цілий вік, а толку з того не видно, а коли б таки попрохав Бога...

— Що мнє Бог? Чи я слихав його коли, чи бачив? Чи він борошна дав коли мені, чи дітей нагодував? Бог, як він і є, то не всім однаковий.

— Ото тобі, сину, й штани такі. Бач, латка на латці.

— Що ж, латка тепер, тьотю, все равно, как гражданский пашпорт. Вся страна в латках ходить, всі в латках, і нікакого сорому. Латка, тьотю, це — як книга революції. К примеру: одну я оце пришив за Керенського, а як большевики прийшли, вона, коли хочете, стерлась, нашив зверху другу. А це, як Махно був, повірите, тікав, за кілок зачепився, і в самому такому місці, сучого сина, й луснула: пришив третю. Ми тепер всьо 'дно как бубновиє тузи. Карта така випала нам, тьотю.

— А землю ж маєш, Самсоне? Чом же не обробляєш, не хазяйнуєш?

— Земля тепер, як тому каторжникові тачка. Прибили тобі к задниці, звиняйте, й тягни. Нікоторого рощоту нема тепер із землею.

Увійшов Харитон і став прислухатись.

— Чом же ти не оддаєш землі, Самсоне? Давай мені, я тобі оброблю, як треба.

— Бери, коли хочеш. Давай половину хліба й обробляй.

— Хе, половину хліба! А мої труди, а коні — ти думаєш, дешево їх содержати ?

— Ну, хоч і не дешево, а мені щось треба їсти!

— То ти хочеш мене експлуатувати, Самсоне? Ви, комнезами, поробились вроді як пани! Маєш землю, а обробляти не хочеш, хай сама земля хліб дає!

— А тобі своєї мало, Харитоне? Га?

— Мало не мало, а свого труда не подарую. Ти ж клуні вкриваєш, то ж хочеш, щоб тобі платили?

— А ти мені хліба надавав багато, що дорікаєш клунями?

— Багато не багато, а при мені й тобі жилось непогано, так же, Кулиновичу?

Самсон, очевидно, образився.

— Який я тобі, Харитоне, Кулинович? Чи в мене батька не було, чи мати нечесна, що ти мене матір'ю величаєш?

— Так усі ж тебе звуть отак!

— Чи я винен, що в мене мати Кулина? Га? Харитон вдоволено сміявся:

— Слухай, Самсоне, аби не по матушки. А як матір'ю величають, то нічого.

Він трохи помовчав. Далі знову запитав:

— Так за скільки оддаєш землю, Самсоне? Запахаю тоді швидко.

— Та так, як люди: з половини.

— З половини не буде. Бери третину! Самсон похнюпив голову, вагаючись:

— Ну, добре, я ще подумаю,— сказав він і поволі вийшов із хати.

Удень мама ходила тиняючись, немов п'яна. Засмутнілі очі дивились у землю глибоко й зосередковано. Вона, мов сама собі, сказала:

— Сьогодні я чула, сину, ніби земля дзвонить.

— О, це ви знову своєї,— обізвалась сестра.— Та то ж, мабуть, в ухах у вас дзвонить.

— Та ні ж бо, таки чула навсправжки, як із яру постав дзвін, такий повний, великий. Устав ніби з землі й пішов на ліси — так тихо, а мені аж затремтіло все. Це вже земля мені важить.

— О, починайте, мамо! — сердито сказала сестра.

— Коли б ще Христя сюди прийшла. Побачусь, тоді щось треба думати. Так не хочу більше жити.

— Е, мамо, сидіть краще тут. Куди вам?

— Не знаю, доню! То таке, що не можна знати!

Вечір сьогодні якось швидко надійшов. Звідкись важкими скелями насунуло хмар, на захід вони в скалках сонця загорілись полум'ям, підвівся вітер.

— Холодно як! Завтра дощ або вітер великий, не інакше.

— Мамо, чого ви така? Що вам?

— Не знаю, сину, важко мені стало!

Швидко стемніло. Тоді вітер голосніш загудів, погрозливо й журно заголосив ліс.

Ми незабаром повечеряли й лягли спати. Ще звечора я чув якісь важкі кроки; в хатині брата хтось нашвидку стукав дверима, бігав на леваду.

Незабаром все стихло. Я не знаю, коли й що саме сталось, але хату перерізав страшний, пожежно-гострий, розпачливий крик:

— 1-і! Ай-а-а-а-а!

Він мов десь розірвався і тоді раптом упав у землю.

А слідом за ним жіночий голос довго затяг голосити.

Я зіскакую з постелі, нашвидку одягаюсь, вибігаю з хати.

Двері в хатину одчинено. На постелі в головах, під стіною, горить свічка, освітлюючи спокійно-смугляве личко дитини. На ньому грає тиха, мрійлива усмішка.

Братова впала перед ним на коліна й навзрид голосить.

Я зовсім не чую слів — тільки коли-не-коли вириваються якісь тихі повторювання:

— Та кому ж ти ягідок калинових принесеш, мій синочку? Брат стояв нерухомо, скам'янілий. Очі йому горіли, дико

вирячені й застиглі на одній крапці. Але незабаром він ніби отямився, стрепенувся, зирнув до мене,— тоді рішуче підійшов до ляльки: % ф

— Він живий. їй-богу, живий! Ти дивися, як він посміхається. Миколо, Миколо! Вставай-бо! Ану, вставай!

Він поторсав дитину.

— Зажди трошки, Оришко! Я цю хвилю. Я ось винесу його надвір. Тут нічим дихати йому, нічим! Зажди, зажди!

Він швидко бере на руки дитину й вибігає з хати. Невістка, не втихаючи, голосить, ніби не помічаючи цього. Я йду слідом за братом. Брат сливе біжить і шепоче:

— Дихай, Миколо, повніш! Дихай-бо! Ну, ну! Ти дивися, як свіжо надворі. Ось ну-бо, дихай!

Та раптом він помацав дитину, немов отямився.

— Холодна! Як крига холодна!

Тоді кидає трупика на землю, падає сам, знову підбирає трупика, тисне до грудей, немов зогріти хоче, й виє диким, несамовитим виттям:

— А-а! А-а! Сину мій, Миколчику! То тебе вже більш ніколи не буде, сину мій!

— Брате! —кричу я,— отямся, ходімо до хати! Але він не чує мене.

— Навіщо мій рід перевів? Про кого ж мені тепер дбати, синочку мій? Про кого побиватись, синку! Та коли ж ти тепер поглянеш на мене, коли усміхнешся? А-а, мій янголяточку!

Серед нас несподівано з'явилася мама. Вона стурбована, хвилину постояла. Тоді нахилилась:

— Харитоне, Харитоне! Ну-бо, вставай, сину, та не побивайся так!

Він мовчав.

— Синочку мій, ходімо до хати!

— О дійди од мене! Чуєш?

— Ай Боже ж мій, Боже! Та чи ти, хлопче, розуму позбувся? Що це ти на мене кажеш! Та невже ж я тобі лиха зичу?

— Одійди, падлюко, а то вб'ю!

— Харитоне!

— Ти думаєш, щастя дала мені, що на світ народила? А-а? Мама. А що б ти мав, коли б тебе зовсім не було? Харитон. Хе! Чим злякала!

Підходить Павло й злякано, широкими очима дивиться на все.

— Синочку, сину! Та же ж ти мені рідний, як і всі. Дурний ти, несамовитий!

Та раптом Харитон зіскакує і в одну мить впивається в матір і несе її кудись у кущі.

— Уб'ю гадюку!

Це сталось раптово. Ми біжимо слідом за ним. Мама лежить заніміла, а над нею Харитон щось хрипким голосом шипить:

— Ну, тепереньки все! Більше не будеш мучити! Заріжу, сучко стара!

Він нахилився, щось углядів, заплющив очі й істерично застогнав.

1 2 3 4 5 6 7