Наступ

Івченко Михайло

НАСТУП

В ту ніч чомусь надміру було тоскно.

Хтось колов серце старою, заржавілою швайкою. Чому це сталось — я не знав. І не знав, що робити.

Отже, віддався чуттю, що цілком опановувало мною, і лежав, встромивши очі у верхів'я сосен.

Вгорі на тоненьких цівочках хтось цідив довгу тяяску мелодію, крізь просвіти визирало темне, засмалене димом небо. В ньому десь на самому дні кружляли зорі.

Осторонь в глибині лісу жевріла ватра. Тіні від неї доскакували до мене. Інколи відтіля долітали тихі голоси, стриманий сміх. Хвилинами хтось ляскав в долоні, гріючись коло ватри.

Несподівано почувся шелест. Хтось напевне йшов сюди, ледве крадучись, обережно переступаючи в сухому листі. Один раз голосно тріснула гілка. Кроки затихли.

Я підвівся. В тінях дерев наближалась якась постать.

Я кашлянув.

Постать раптом підскочила, притиснулась до дерева й застигла.

Я мимоволі вхопився за бравнінга.

— Хто там?

Вгорі в ту саму хвилю голосно процідило в цівку:

— Т-ш!

— Хто там, я питаю?

Тоді постать одійшла від дерева й сміливо пішла до мене.

— Корнійку, це ти?

— Я. Хто питає?

— А ти не взнав? Це я. Ну тебе!

— Мара! Марочка! Як ти сюди забилась?

— Ху! Дай перепочити.

Мара сіла. Розпустила свою довгу чорну хустку. Радісно дивилась на мене й з полегкістю зітхала. Вона обдивилась і заспокоїлась — наче хотіла сказати: нічого собі!

— Ну, Марочко, яким тебе вітром занесло?

— Я так заморилась. Дай перепочити.

— А все ж таки, як ти сюди попала?

— Я сама не знаю. Я все йшла й думала, що я в таборі білих.

— Дивно.

— Розумієш, у нас тепер самі непевні звістки: фронт перемішався.

— В кого ж ти дізналась, що я отут саме?

— Просто навмання.

— Ще більш дивно.

Великі темні очі Мари горіли радісним захопленням.

— Так оце тут!.. На бівуаках!

— Тепер спочиваємо.

— У нас теж щохвилини риск,— сумно додала Мара.

— Ти стомилась, Марочко?

— Хтозна. Але не в тім тепер річ. Слухай, Корнію, тут зараз нікого нема?

— Як саме?

— Ніхто не почує?

— Я думаю.

— Я прийшла від ЦК. Ти мусиш цю ніч або над ранок з'явитись туди й передати про все, що діється. Завтра з двох боків треба починати наступ.

— А коли не витримаєм?

— Однаково, далі чекати не можна. Треба увесь час ганяти білих, щоб вони тут не зміцніли. Ну, словом, над ранок ти мусиш бути в ЦК.

Я хитнув головою в ознаку згоди.

Мара чомусь озирнулась навкруги. Далі замріяно пірнула в глибінь верховин і застигла.

— Ну, і ще, я мало не забула. Віра теж хотіла тебе бачити. Вона щось має сказати.

— Ти була в неї?

— Була.

— Петро й досі там?

— Там. Він щось пише.

— А лялька?

— Вона зовсім здорова.

Мара кілька хвилин посиділа. Потім поволі підвелась і пішла.

За кілька кроків вона обернулась, наче хотіла щось сказати.

— Що, Марочко?

— Нічого. Це я так, попрощатись. І зникла в тінях стовбурів.

Я знову ліг на спину й дивився в небо. Але почував, що спокій остаточно втратив.

Новий рій думок знов напосів мене, і я вже не міг так легко до всього ставитись, як до того, перебуваючи в армії.

Я знаю, що у Віри сталась якась зміна. Чому, властиво, вона знову кличе мене, коли ми так далеко розійшлись за останній час? Петро.

Петро тепер на конспіративній дачі разом з Вірою. Він хворий, пише якісь новели в оточенні уваги, а може, й кохання! Кохання моєї дружини!

А лялька? Що вона?

І я сам, одірваний від цього, почуваю незвичайну легкість у всьому житті.

Але про це я просто не хочу думати.

І знову Мара... Мара, певне, хотіла щось сказати. Якусь болісну звістку принесла й сховала у власних грудях.

І знову, й знову. Старий татусь, професор університету, шановний академік, що відцурався від мене: я ж щодня посилаю йому гостинців важкими набоями. Що він тепер думає?

"...Пролетаріат мусить в шаленій боротьбі все перемогти й створити новий світ".

І ще більше. Я зовсім не хочу, щоб моя дружина з моєю лялькою відходила від мене в ім'я пролетарського життя.

Але об тім...

Все це пізніше.

А тепер просто важко в голові. І я не хочу ні про що думати.

Лише слухати, як тихо цідить в цівку нічний вітер на верхів'ях, і злитися з ним в струменях прохолоди.

Небо ясніло. Поодинокі зорі ледве блимали. Звідкись тягло туманом і прохолодою. Але всюди стояла глибока тиша.

Ми сиділи в штабі й міркували. Думка вдарити на білих з двох протилежних боків і захопити їх в мішок — прекрасна думка. Але, по всьому, на тім боці наші сили невеликі. Ми теж не зможемо стримати наступу. Може статися прорив.

З усього виходить — треба обов'язково підняти повстання в самому Києві.

Легко, в одежі селянина, що простує на базар з кошиком в руках, я йшов до міста.

В місті було порожньо й тихо, як в часи облоги. Де-не-де на широких вулицях дрімали вартові коло кулеметів та броньовиків. Дрімали, схилившись на багнети.

Кроки мої голосно одбивались на пішоході. Чуло шелестіли тополі.

Я йшов спокійно й певно. Наче в якійсь важливій справі, але своїй особистій, далекій від усього.

В одному місці високий кубанець зиркнув на мене підозріло, прокашлявся:

— Куди ти?

— На базар.

Вартовий щось повагався, далі позіхнув і заспокоївся.

Я з полегкістю зітхнув і пішов далі.

За півгодини я вже був на Лук'янівці.

Тихо пройшов у глибінь саду дощатим пішоходом.

Чомусь довго не обзивались на мій стук.

Зрештою двері сміливо одвинилися.

— Василю? Це ти? — поспитав я здивовано.

Василь — білобрисий, завжди кволий і сонний. Але в революційній роботі надзвичайно лютий. Він кисло посміхався.

— Який тебе дідько заніс сюди? —питаю далі.

— Ну, йди швидше.

Плутались по східцях, в коридорах. Нарешті попали в простору кімнату. Ще була сірява надворі. Крізь скляні двері з балкону падали ніжні, багряно-світлі перламутри осіннього листу.

В кутку стояв рояль. Було тихо й затишно. І зразу ж хотілось перенестись кудись далеко, до спокою, в самітній хуторянський будинок.

— Ото бісові діти—якими буржуями тут живуть! Василь кисло посміхався. Мов, не в тому справа. За дверима хтось чітко стукав жіночими каблуками.

— Ну, що ти робиш тут?

— Я складаю чергове число газети.

— Як саме? Де ж ви маєте друкувати?

— В друкарні.

— В якій?

— В самій звичайнісінькій. На Караваївській.

— Нічого не розумію.

— Що ж тут дивного? За два дні, напевне, місто буде в наших руках.

— Ти в цьому певний?

— Як в тому, що ми з тобою тут сидимо.

— Ти, очевидно, не був на фронті.

Він, не бажаючи далі розмовляти на цю тему, поспитав:

— Матеріал є до газети? Я обіцяв дати.

Опівдні зійшлась більшість ЦК. Пили чай, жваво розмовляли і сміялись.

— Ні, ви знаєте: Василь вже присвятив статтю в газеті визволенню міста. "Революційним натиском дужої Червоної Армії місто знову в наших руках. Пригноблений люд радісно зустрічає наші славні війська".

— Ха-ха-ха!

— Василю, а куди ти будеш ховати матеріал, як будеш тікати ?

— Нічого. Товаришка Юля під сукню.

Юля, молода дівчина, густо почервоніла, але нічого не сказала.

Після цього хутко розпочали засідання.

Було вирішено підняти повстання спочатку в двох місцях: в "Арсеналі" на Печерську й на заводі Гретера.

Було ще два пункти, але їх залишили на самий рішучий момент: це залізничні майстерні й Поділ. Вони мусили несподівано встряти й ударити на білих. Одночасно наші військові частини — одна на Ірпені, друга в Броварських лісах — мусили розпочинати наступ.

Мені було доручено зв'язатись з "Арсеналом", а пізніше перекинутись до Броварів і підняти там настрій. До Ірпеня замість мене посилали іншого.

Настрій у всіх був бадьорий і рішучий.

Пізніше прийшла Мара. Вона непомітно, з німим захопленням стежила за розмовою.

Коли скінчилось засідання, Мара підійшла до мене:

— Слухай, Корнію, ти ж не забудеш зайти до Віри?

— Звичайно, чого це так турбує тебе?

— Я так. Думала, що забудеш. Вона помовчала трохи.

— Ти зараз ідеш, Корнію? — поспитала далі.

— Тільки переодягнусь.

— Я б хотіла, знаєш...

— Що таке?

— Я б хотіла з тобою.

— Куди? До Віри?

— Ні, ні! Прямо до війська.

— Чого?

— Так. Я б хотіла зовсім туди.

— Маро?!

— Ну, не треба, не треба.

Вона махнула рукою. Дві великі сльози загорілись на віях.

— Не треба, не треба.

Вона раптом одійшла до гуртка, що щось жваво обговорював.

— Маро! Маро!

Але Мара не обзивалась.

Через півгодини, одягнений в новий цивільний костюм, з портфелем у руках я йшов по Некрасівській. Звідти різними проулками пробирався до Володимирської.

На розі Фундукліївської гурт офіцерів спинив мене.

— Ваші документи?

Я виймаю посвідчення директора цукрового заводу. Я цілком спокійний, то нічого,^що рік народження далеко не відповідає моїм прикметам.

Офіцер байдуже перебирає сірі сторінки.

— Не поні маю, что у вас за порядкі?

— В чом дело?

— Ми би лі ради, что ізбавілісь от всяких просмотров совдепскіх. А теперь снова.

— Ну, знаєте. Нічего нє подєлаєш.

— Надоело, прямо нєвиносімо.

Офіцер приставив руку до кашкета. Ввічливо розкланявся.

— Ви свободни. Ізвінітє.

За кілька кроків я глибоко сміявся від внутрішнього хвилювання.

В "Арсеналі" було сіро, пригнічено.

Поодинокі постаті робітників байдуже снували по двору. Десь, дратуючи, скиглила трансмісія.

Я поспитав Гордія Пилипенка. Якийсь старий вусатий робітник мовчки показав на куток контори й пішов далі, похмуро похнюпившись у землю.

Коли я привітався, Пилипенко мовчки хитнув головою.

Він все зрозумів. Це був ще юнак, з чистим тонким обличчям, з великими мрійними очима.

Ми пройшли за склеп з рушницями.

— Ось тут,— увів мене Гордій в якусь невеличку кімнату. Перше, що глибоко здивувало,— щирий завзятий регіт кількох голосів.

Мені хитнули приязно, але сміх не вгавав. Як виявилось, підліток Гришка стяг кілька ударників у білих, майже перед самим носом.

Я покликав знайомого партійного Стегнія.

— Ну, що?

— Тут не можна говорити.

— Готові?

— Готові. Готові. Ходімо звідси.

Якимись закапелками, брудними й заплутаними, поодинці ми вийшли з "Арсеналу".

За яром в невеликій хатині Стегнія ми знову зустрілись.

— Ну, товариші, тепер до діла,— сказав Стегній. Я розповів постанову ЦК.

— О, ми про це раніш ще знали.

— Що ж у вас є?

— Заховані гармати, кілька кулеметів, рушниці.

— І тільки?

— Все буде пущено в діло, як треба буде.

— Ми зв'язались з кількома майстернями, робітники підуть на допомогу.

Сьогодні їхній генерал сказав: тут сидіти треба з готовими чемоданами, як на пороховій бочці.

Настрій у всіх бадьорий.

1 2