»р≥й

ƒрозд ¬олодимир

ѕов≥сть

«≈Ћ≈Ќј  ќ–ќ¬ј ћјЌ№ ј

я вчув його, щойно ступив ≥з с≥нешних сут≥нк≥в на залитий окропом ранкового сонц€ рундук: тонкий, прот€глий, наче далекий згук сурми, посвист рака в заросл≥м осокою ∆ерел≥, зеленкуватого, з темними пупирц€ми на спин≥ та клешн€х, старого бувальц€, €кий видр€пувавс€ нав≥ть з в≥дра, що в н≥м безнад≥йно копошилис€ його нещаслив≥ побратими, шкеребчучи об цинк панцирами, перевалювавс€ в траву, хапко повз до води та плюхавс€ п≥д кар€чкуватий в≥льховий пень.

я нетерпл€че оч≥кував на той поклик друге л≥то Ч в≥дколи, захмел≥вши од чарки м≥цного червоного, ≥з св≥доцтвом за с≥м клас≥в у п≥тн≥й долон≥, в≥дтанцювував на випускному вечор≥ пакульський краков'€к; в≥дколи д€дько ƒенис урочисто пооб≥ц€в, ласкаво погладжуючи барилкувате черево, де т≥льки-но зникла трет€ сковорода €Їшн≥ ≥ сул≥€ чистого, €к материна сльоза, самогону, що € у восьмий, дев'€тий й дес€тий неодм≥нно ходитиму до м≥ськоњ школи, ≥ в≥н зробить з мене людину Ч кухар€ в ресторан≥ чи шофера такс≥, бо ≥ в кул≥нарн≥й школ≥, ≥ на шоферських курсах в≥н маЇ знайомства. ћати, мо€ св€та, схожа на ≥конну ћар≥ю, мати, що мала звичку р≥зати у в≥ч≥ правду, мовила од мисника, вимахуючи правицею, неначе рубала тупою сапкою осот на город≥:

Ч я св≥й в≥к прогиб≥ла в ѕакул≥, то вже ж т≥льки й думки моЇњ, аби ћихаль не крутив волам хвости. јле ж ƒора в≥зьме мого хлопц€ до себе, х≥ба тод≥, €к свисне раку ∆ерел≥Е

ƒора Ч њњ р≥дна сестра, мен≥ ж Ч т≥тка, а д€дьков≥ ƒенису Ч дружина. —естрина скнар≥сть давно стали вд€чною темою дл€ материних голос≥нь. ѕобазарувавши у м≥ст≥, вона виходила на колодки ≥ приск≥пливо перераховувала, що в≥двезла сестр≥ в гостинець ≥ чим њй одд€чила зажерлива ƒора; зворушена думками про власну щедр≥сть, мати приголомшувала баб≥в м≥шками картопл≥, капусти, полови, рукавчиками маку, квасол≥, сушн≥ та крохмалюЕ

Ч ј в≥д сестри маю отакенну дулю! Ч гукала спересерд€ мати ≥ згортала з чорних, рубцюватих, н≥би вельвет, пальц≥в однорогу мак≥вку.

ƒ€дько ƒенис у материних голос≥нн€х уособлював саму доброту, бо згл€дувавс€ на њњ вдовину долю ≥ н≥коли не в≥дмовл€в викосити латку с≥нокосу, накопати торфу в болот≥, виплести плет≥нь довкола городу чи привезти ломачч€ з л≥су.

—ус≥ди, базарюючи, здибувалис€ у м≥ст≥ з ƒорого ≥ ревно переказували њй материн≥ нар≥канн€, на що т≥тка розпалювалас€, махала б≥лим ридикюлем ≥ перел≥чувала майже нов≥ юбки, кофти ≥ ƒенисов≥ штани, що њх в≥ддала вона невд€чн≥й пакульськ≥й хвойд≥; банки варенн€, компоту, булки, оселедц≥, бублики, цукор, др≥ждж≥, що попливли з њњ щедрих рук у ѕакуль до ненажерливого, невд€чного рота отоњ кугутки, отоњ тринькачки, €ка не знаЇ ц≥ни зароблен≥й коп≥йц≥, €к≥й здаЇтьс€, що у м≥ст≥ грош≥ сам≥ ростуть, наче на верб≥ в њњ город≥ груш≥.

якийсь час сестри перебували в стан≥ холодноњ в≥йни, ≥ ми з мат≥р'ю, привоз€чи на ринок картоплю чи €блука, дес€тою дорогою обминали вулицю, де мешкали —олом'€ники. ÷е не вельми подобалось мен≥, бо в хат≥ т≥тки ƒори, в≥дколи вона торгувала в пивниц≥, не переводилис€ солодощ≥. Ќайчаст≥ше нас пригощали какао з молоком та цукристими рогаликами, що похрускували на зубах, ≥ м≥сто з раннього дитинства мр≥йно пахло мен≥ звареним на молоц≥ какао. јле минав тиждень-другий, сестри буц≥м випадком здибувалис€ на базар≥ чи в пивниц≥, кидалис€ одна одн≥й в об≥йми, ц≥лувалис€ ≥ плакали в≥д зворушенн€ та щаст€, заливаючи м≥ськ≥ вулиц≥ потоками сл≥з, аж б≥дним город€нам доводилос€ к≥лька дн≥в по тому плавати в човнах та ночвах.

я перейшов у дев'€тий, минало друге л≥то, а рак усе мовчав, буц≥м його давно не було п≥д в≥льшаним пнем, хоч € того рака ловив щотижн€, скаламучуючи воду в ковдобин≥ дерев'€ним бовталом, ≥ знову випускав на волю в над≥њ нарешт≥ вчути в≥щий посвист. Ѕо ж мр≥€ми своњми € був давно у м≥ст≥, за —обакаревою горою, де п≥щана пол≥вка впадала в чорне р≥чище асфальт≥в.

÷≥ н≥чн≥ маренн€ над книгами б≥л€ п≥чного в≥конц€, на €к≥м блимаЇ, виштрикуючись ≥з картопл€ного кружальц€, червон€стий вогонь каганчика, ≥ вихоплен≥ ним з п≥тьми вервечки л≥тер ведуть тебе в казков≥ антисв≥ти, антипакул≥, де все не таке Ч ≥ земл€, ≥ небо, ≥ люди, ≥ ти сам: казков≥ антисв≥ти починаютьс€ за —обакаревою горою. ÷≥ н≥чн≥ маренн€ б≥л€ саморобного детекторного приймача, з навушник≥в €кого прохоплюЇтьс€ то оперна ар≥€, то уривок футбольного репортажу, то щемливий насп≥в скрипок, що њх нахабно забиваЇ дуже далеке джеркотанн€, бо приймач уперто в≥дмовл€Їтьс€ настроюватись на одну хвилю, а прослуховуЇ увесь св≥т, що починаЇтьс€ за пакульською околицею. ÷≥ н≥чн≥ маренн€ п≥сл€ задухи пакульського клубу, де ти побачив ще один сон з розплющеними очима, ≥ хоч уже л≥чиш, винесений юрмою п≥д зор€не небо, дн≥ до щасливого менту, коли б≥л€ клубу знову призивно зататакаЇ движок к≥нопересувки, весь ти ще там Ч у крањн≥ к≥но-т≥ней, в чорно-б≥л≥й ≥люз≥њ, €ка тебе так вабить ≥ куди ти ладен хоч зараз лет≥ти, €к летить журавель в »р≥й, бо ж тут, у ѕакул≥, ти лишень тимчасово. ѕакуль Ч т≥льки передпок≥й твого справжнього бутт€, Їпитим≥€ за нев≥дом≥ гр≥хи, випробуванн€, прелюд≥€, нав≥ть не переднЇ слово, а лише еп≥граф грубезноњ книги, в €к≥й тоб≥ ще належить написати величну оптим≥стичну трагед≥ю, бо ж палке серце твоЇ сповнене св≥тлого, хай дещо й книжного, героњчного ентуз≥азму.

≤ ти змахуЇш крильми, що виростають за спиною з-п≥д вилин€лоњ в≥д пранн€ ситцевоњ сорочечки, та легко зд≥ймаЇшс€ над ср≥бночолими вуличками, над залитими м≥с€чним с€Ївом садами, над блакитною р≥кою с≥льськоњ вулиц≥, що по н≥й, вз€вшись поп≥д руки, пливе гурт перестиглих пакульських д≥вчат, захриплими голосами вивод€чи п≥сл€ кожноњ рос≥йсько-украњнсько-б≥лоруськоњ част≥вки про "мильонка" занесений здалеку прињжджими торфовиками присп≥в:

јпатури, тури, тури,

јпатури, тури, ра!..

≤ вже ти щасливо одриваЇшс€ в≥д безглуздого "апатури", уже потр≥скуЇ твоЇ кор≥нн€, що глибоко вросло в пакульський чорнозем, уже душа тво€ повнитьс€ передчутт€м зд≥йсненого тобою, нечуваного у в≥ках подвигу в ≥м'€ людськост≥, в ≥м'€ всесв≥ту, бо ти мислиш за цих хвилин таки всесв≥тн≥ми масштабами. ”же звучать над твоЇю головою хорали вд€чност≥ ≥ слави, н≥би на останн≥х кадрах к≥ноф≥льму, аж тут мати грюкаЇ с≥нешними дверима та гукаЇ в м≥с€чну л≥тню н≥ч:

Ч ƒе тебе носить по досв≥тках?  орову ранком хто пожене?

 рила за твоЇю спиною в'€нуть, опадають ≥ ти плюхаЇшс€ охл€п на колоду п≥д тином, глипаЇш очима ≥ бачиш перед себе вирлооке глинище, сухореброго в'€за з шапкою лелечиного гн≥зда на верх≥в'њ, приземкувату, перехн€блену бригадну стайню, п≥д стр≥хою €коњ д≥вки невсипуща голос€ть:

јпатури, тури, тури,

јпатури, тури, ра!..

ћоЇ житт€ в ц≥ роки Ч саме чеканн€, передчутт€ чогось пров≥дникового, невимовно прекрасного й ≥деально чистого. ” кожного дитинства, мабуть, Ї св≥й ир≥й; моњм ир≥Їм було м≥сто за —обакаревою горою.

≤ нарешт≥ рак у ∆ерел≥ свиснув, € скинувс€, мов кавалер≥йський к≥нок≥нь, що вчув поклик бойовоњ труби, стрибнув через перелаз на задв≥рок та зирнув у б≥к м≥ста Ч за вишн€ками н≥жно-блакитне ранкове небо п≥дпирав стовп кур€ви, буц≥м на ѕакуль наб≥гав гайсакуватий вихор. —коро долинуло знайоме дзеленькот≥нн€ велосипеда, шпаркий передзв≥н розхитаних спиць, педалей, крил, ланцюга, що теленькали, джеркот≥ли, бамкали, погримували на р≥зн≥ голоси, л€каючи пакульських пс≥в, аж вони т≥кали св≥т за оч≥ в пол€ та л≥си, а котр≥ були прип'€т≥ в дворах, забиралис€ п≥д рундуки ≥ затул€ли лапами вуха.

Ч ћамо, рак у ∆ерел≥ свиснув, ≥ д€дьк≥в велосипед бр€зкотить п≥д селом! Ч гукнув €, вб≥гаючи, схвильований, до с≥нець, де мати лущила квасолю.

Ч ≤ди ж, синку, та натруси дл€ д€дька груш ≥з верби, Ч мовила мати, п≥двод€чись ≥ хрест€чись на св≥тлу пройму дверей. Ч —е вже в≥н по тебе, сон мен≥ сьогодн≥ такий побачивс€. ј заодно ≥ ћаньку заберете. Ѕо сама € мучитис€ з нею не хочу.

я вхопив корзину ≥ почимчикував у к≥нець городу, де ср≥блилась розлога, г≥лл€ста верба. Ќа хвильц€х њњ листу поважно вигойдувалис€ жовто-рожев≥ огузкуват≥ груш≥-дул≥. «абравшись на тин, € трусонув г≥лл€ку, ≥ на стежку, в картоплю, бадилл€ €коњ вже темн≥ло й жухло, важко, смачно загупало. Ќазбиравши повн≥с≥ньку корзину груш, притьма поб≥г до хати. ј вулицею уже котив д€дько ƒенис, збиваючи хмару кур€ви юхтовими чоб≥тьми, €кими гальмував об дорогу. « кур€ви вип≥рнало заднЇ колесо велосипеда, буц≥м п≥д д€дьком басував норовистий к≥нь.

Ќаступноњ мит≥ з с≥рого оболока молодо вистрибнув д€дько ƒенис, впевнено став на ноги, малиново зблиснувши лампасами генеральського, перекупленого по в≥йн≥ на товчку, гал≥фе, ≥ вз€в велосипеда на руку, наче т≥тка ƒора ридикюль. ўе шалено крутилис€ колеса, обвинен≥ мотузз€м, аби стареньк≥ шини не вибалушилис€ з обод≥в, а д€дько ƒенис уже зн€в с≥рого фетрового капелюха ≥ труснув ним, вибивши пилюгу, €ку в≥терцем покотило по городу до вишн€к≥в; в≥дтак легко ≥ грац≥йно обмахнув крисами капелюха к≥тель з м≥дними іудзиками кишень, гал≥фе та передки юхтових чоб≥т. јж тод≥ зирнув на мене й урочисто одв≥в уб≥к правицю з капелюхом:

Ч Ќу, парубче, нове житт€ нового прагне слова!..

ƒ€дько ƒенис знавс€ на поез≥њ Ч в≥н читав газети. ћоЇ серце рад≥сно теленькнуло у щаслив≥м передчутт≥ перем≥н. ¬д€чний, € прост€г гостев≥ корзину з плодами щедроњ пакульськоњ земл≥ ≥ продекламував, аби засв≥дчити, що теж не ликом шитий:

Ч ќсь на наших земл€х урожайно, хл≥бно!..

ƒ€дько ƒенис од€г капелюха, уз€в грушу за хвостик ≥ пов≥льно пон≥с до рота, ч≥тко окресленого рожевими, мов щойно начинен≥ ковбаси, губами; проте груша затр≥пот≥ла крильми, кукур≥кнула ламким, сиплим голосом молоденького п≥вн€ та, залишивши в д€дьков≥й долон≥ хвоста, пурхнула до верби. —л≥дом, обсипавши мене жовто-рожевим п≥р'€м, з корзини шугонули, лементуючи й лопот€чи крильми, ус≥ до одноњ груш≥ ≥ табунцем поминули низько над городом. « неспод≥ванки € випустив корзину, а вона й соб≥ з≥п'€лас€ на лозов≥ ножен€та та подр≥бот≥ла по стежц≥ у вишн€ки, вихл€ючи гладкими, опасистими боками, наче пакульська фельдшериц€. ћат≥р, що саме вийшла з с≥нець на задв≥рок, поб≥гла корзин≥ навперейми, уп≥ймала за дужку ≥ пов≥сила на тин. ѕо тому витерла фартухом чорну, €к п≥дгор≥ла хл≥бна шкоринка, долоню, подала гостев≥:

Ч ƒрастуй-бо, ƒенисе.

Ч ѕрињхав € по твого паливоду, ѕараско.

Ч ј €к же це воно буде, га? Ч ћати п≥днесла до очей, що враз зчервон≥ли ≥ наповнилис€ сл≥зьми, край фартуха.

Ч ј так буде, що в≥н у мене людиною стане, ≥ коли матиме голову на плечах, а не пусту мак≥тру, за дес€ток л≥т, а то й ран≥ше, п≥дкотить ось до цих л≥щинних вор≥т на власн≥й "ѕобЇд≥".

1 2 3 4 5 6 7