Я р о с л а в
Хто це такий? Хто пав за Русь в бою?
Р а т и б о р
(хмуро й урочисто).
Микита, син чесного Коснятина,
Хто, як i сам Добринич, положив
Своє життя за тебе, господине.
Д ж е м а
(з криком розпачу кидається на труп Микити).
Микито, любий! Друже мiй єдиний,
Чом ти мене, нещасну, залишив!
Мандрiвець бiдний... як i я, блукав
По свiту ти без друга, без дружини,
З пекучим болем в серцi, ти не мав
Де голови сумної прихилити...
Один, як я... один, як я, на свiтi.
Вигнанцем жив... вигнанцем бiдним вмер...
Я р о с л а в
(повiльно сходить з престолу i схиля голову перед Микитою).
Неправда! Не вигнанець вiн тепер,
Бо чесно вмер за Русь на полi бранi,
Для Києва смиривши гордий дух...
Прощай, Микито, серце полум'яне,
Мiй чесний ворог i таємний друг!
Прости мене за кривди, бiдний брате,
Що ти зазнав од мене без провин,
Бо не хотiв усобної я ратi,
Яку пiдняти мислив Коснятин.
Прощай, мiй друже...
З честю, як Добриню,
Тебе ми поховаєм над Днiпром.
(По знаку князя Микиту виносять. Джема iде за ним).
А вам клянуся праведним хрестом,
О мужi новгородськi, що вiднинi
За вашу службу, вiрнiсть i добро
Я город ваш звiльняю од данини,-
Се грамоту даю вам i устав
I цiлуванням хресним обiцяю,
Да держите обичай ваших прав,
Да посягнуть нiхто же не дерзає
На новгородськi вольностi святi.
А щоб закон i правду вам блюсти,
Для цього сина князем посилаю
Я в Новгород, щоб вiрно вам служив,
Як власний князь, а не посол чужий.
(Пiдзиває Володимира, який стає поряд батька перед троном).
Тепер хвалу вознесемо ми богу,
Прославимо його за перемогу,
Що Київ наш од згуби захистив...
I я клянусь, що там, на полi бою,
Де я сьогоднi ворога побив,
Я дивний храм воздвигну i построю
В iм'я Софiї, щоб в вiках вона
Стояла там, як свiдок наших днiв,
Як Русi нерушимая стiна!
В с i
Хвала тобi, великий Ярослав!
Ж у р е й к о
(входить).
Побiда, княже! Господа прослав!
Побито вщент поганих супостатiв,
Не знали в розпачi, куди тiкати,
I потонули в Сiтомлi-рiцi! 1
1 Сiтомля — невелика рiчка близько Києва, згадувана в лiтописi. На нiй було розбито печенiгiв.
В с i
Нехай живуть звитяжцi-молодцi!
Я р о с л а в
Благословен єси за добрi вiстi!
Ну, каменщик, чи не пора би нам,
Поклавши меч, на риштування лiзти,
Почати знову будувати храм...
Лишайся в нас, якраз святу Софiю,
Чудовий храм почну я будувать...
Ж у р е й к о
Нi, княже мiй! Тяжкий для мене Київ,
Бо не судилось щастя тут зазнать.
Даруй менi... дозволь служити й далi
Тобi в степах, на Бузi, край морiв,
Є в мене там ватага смiльчакiв,
З якими забуваю я печалi.
Я р о с л а в
Ну, що ж... iди. Так, рiзний в нас талан.
Тобi судила доля будувати,
Ти ж прагнеш битв i вiчних мандрувань.
Я ж все життя не вiдаю спокою,
В трудах i битвах їжджу по Русi,
А я б хотiв мiста i храми строїть,
Кохатися в премудростi й красi,
I бiльшої я радостi не знаю.
I книга ось предивная такая
Ще бiльше душу веселить менi,
Нiж славная побiда на вiйнi.
С и л ь в е с т р
Дозволь тобi цей твiр подарувати,
Його сьогоднi в грека я купив,
Лиш двадцять гривен хитрому сплатив.
П а р ф е н i й
(наближається),
Задурно зовсiм! Чистая утрата!
Я р о с л а в
(цiлує Сильвестра).
Спасибi, отче! Та не гоже нам
Скарби словеснi дешево цiнити.
За книгу цю звели твоїм ченцям
Ще вiсiмдесят гривен заплатити.
П а р ф е н i й
(в захватi).
О мудрий князь! Великий государ!
Великодушнiсть є алмаз порфiри!
Я р о с л а в
(продовжує).
Бо десять сiл не є достатня мiра,
Щоб оцiнить мистецтва дивний дар.
Ну, а тепер я всiх зову на пир.
Ми чашi там пiднiмем золотiї
За нашу Русь, за наш державний Київ,
За витязiв, що в битвi за Софiю
Погибли з честю... Слава їм i мир...
А ми, кому судилося ще жити,
Життя трудом повиннi заслужити
I сили всi вiтчизнi присвятить.
Безсмертна Русь! Отам на полi бою
Новий чудовий Київ я построю.
Величний, пишний, як краса столiть.
Серед дерев златими куполами
Постане вiн високо на горах,
А з мурiв крiпких золотая брама
В новi часи одкриє свiтлий шлях!
Музика. Вигуки.
Завiса.
КIНЕЦЬ
1946