Нічна тривога

Кочерга Іван

НІЧНА ТРИВОГА

Драма на 3 дії

ДІЙОВІ ОСОБИ

Євгенія Пряхіна. Орест Пряхін. Любовиць ка.

Івлєв Юліан Лаврентійович.

Лена (Гельця) У л ь ч и ц ь к а.

Віра, дочка Любовицької.

Дрозденко Ларіон Пилипович, майор. Виходцев Яків Захарович.

Діється в недалекому від фронту місті, влітку 1942 р. протягом однієї

ночі.

ДІЯ ПЕРША

Кімната в квартирі Пряхіної, гарно обставлена в простому й суворому стилі. Полиці з книжками, великий глобус, великі географічні карти всесвіту, декілька солідних цінних речей меморіального характеру. Праворуч на авансцені — рояль. Просто — вхідні двері.

І

Літній вечір. Лена сидить за роялем і грає "Місячну сонату" Бетховена х. Дзвінок. Входять Любовицька, її дочка Віра і Виходцев. Любо-вицька літня, але ще гарна жінка років 45, з гордою поставою, з нахилом до повноти, але експансивна і жвава, вдягнена ошатно. Віра — молода дівчина у військовому одязі. Виходцев — старий, з тонкими рисами розумного обличчя, вдягнений гарно, в чорному пальті, рукавичках, з красивою паличкою в золотій оправі. Увійшовши в кімнату, він ввічливо вітається і зараз же сідає. Розмовою керує Любовицька.

Любовицька. Добрий вечір. Скажіть, будь ласка, чи можу я бачити громадянку Пряхіну? Я маю до неї дуже важливу справу.

Лена (підводиться). Євгенії Йосипівни зараз немає дома. Вона, здається, в міськраді.

Любовицька. Це дуже прикро. Я мушу обов'язково її бачити. Обов'язково. Що ж робити? Пробачте, ви родичка мадам Пряхіної?

Лена. Ні, просто живу тимчасово у неї.

Любовицька. Це ви грали "Місячну сонату", коли ми входили? Ви чудово граєте, мадмуазель. Я можу судити, бо граю сама. Дозволите сісти? (Сідає.) Мені чомусь здається, що я'вас десь зустрічала.

Лена (сухо). Право, не знаю. Можливо.

Віра (що з жадливою увагою оглядала кімнату). Мамо, глянь, які дивні речі! Вінок і грамота від іспанської, республіки! Вона ж була тоді на фронті, в Іспанії 2! Золота медаль. Срібний келих від американських льотчиків! Який розкішний... Яків Захарович, ви чуєте.

Виходцев (з непорушним спокоєм). Надзвичайно цікаво.

Віра. Ат, що з.вами балакати. Для вас же не існує життя ближче одинадцятого століття.

Виходцев. А для кого воно тепер взагалі існує?

Віра (палко). Для всіх, хто живе і бореться. Ось як ця чудова жінка. Так, це життя! Подумати тільки! Знаменита льотчиця, що літала на полюс і в Америку, билася з фашистами в Іспанії, поранена, овіяна легендами і славою, дружина героя, що загинув за вітчизну. О, як я хочу її побачити!

Любовицька (спокійно). Для цього ми й прийшли сюди, моя доню.

Віра (з обуренням). Для цього! Не для цього ти прийшла сюди, мамо! Ти прийшла сюди сперечатись, сваритись, вимагати від неї те, на що не маєш жодного права.

Любовицька (вражена). Як не маю права! Чи ви чули? Яків Захарович, ви чуєте?

Виходцев. Ба ні. Коли при мені говорять про право, я згадую: "но избави нас от лукавого" 3.

Любовицька. Не маю права на сина, якого у мене відняли? Та чи є ще на світі більш святе, більш законне право!

Виходцев. "Но избави нас от'лукавого".

Любовицька (обурена, одвертається). Що з ним балакати. (До Лени.) Хіба ви нічого не знаєте? Моє прізвище Любовицька. Я перша дружина Пряхіна.

Лена (здивовано). Дружина Пряхіна? Чоловіка Євгенії Йосипівни? Що загинув так трагічно?

Любовицька. Так. Він не загинув би, коли б лишився зі мною. Це вона не зуміла його зберегти.

Віра. Так не можна казати! Пряхін загинув як герой, і для неї це тяжка втрата.

Любовицька. Для неї! А для мене,-в кого вона відняла і чоловіка, і сина! Так, вона відняла, забрала у мене Ореста ще 19 років тому, коли я розійшлася з Валентином. То невже ж я зречуся тепер цього права на рідного, любого сина!

Лена. Дозвольте... то чому ж ви не-вимагали вашого сина раніш? Протягом цих 19 років!

Віра. Ну, так! Це ж кожен спитає!

Любовицька. Не вимагала! 10 років я даремно судилася з нею по всіх інстанціях, але ця жінка зуміла міцно обплутати Пряхіна. Він був проти, де ж мені було тягатися з такими великими людьми. Звичайно, суд був— на їхньому боці. Ну, а потім... потім я вийшла заміж за Любовицького, жила за кордоном. А ось тепер повернулась. Тепер я-доведу моє право і зажадаю мого сина..

Виходцев. "Но избави нас от лукавого..."

Лена. Пробачте, але я все ж таки* не розумію — хіба можна вимагати дорослого сина. Це ж не дитина, в якої немає волі.

Віра. Ну, звичайно!

Любовицька. Що значить "вимагати"! Я хочу тільки правди, щоб він знав, хто його мати. Тоді він сам прийде до мене!

Лена. То він же на фронті... Син Євгенії Йосипівни.

Любовицька (гнівно). Я ж вам кажу, що Орест мій син, а не Євгенії! Вона і його обдурила, я знаю. З цим-то я і хочу боротись. Бо він і справді— вважає її за матір.

Лена. Так, наскільки мені відомо.

Віра (переконано). Та й як же інакше! Хіба він зречеться такої чудової матері, що виховувала й любила його 19 років, коли тебе не було і близько.

Любовицька (спалахнувши). Як ти смієш! • Віра. До того ж у-тебе є друга дитина — я.

Любовицька. Друга дитина! Можу подарувати їй таке щастячко!

Віра. О, якби справді!

Любовицька. Хоч і зараз. Дай тільки відвоювати Ореста. Я вже маю його адресу і написала йому на фронт, їй я теж написала. Нехай похвилюється трохи. Тепер він знатиме правду і, безумовно, зараз же приїде. Ще кілька днів, і я його побачу. (Підводиться.) Ну, очевидно, ми не дочекаємось її сьогодні. Вже пізно. (Дивиться у вікно.) І я боюся ходити вночі. Не дай бог знову нальот, як недавно. Який жах. Я б давно вже виїхала, якби не чекала Ореста. (Озирається.)

Лена. Ви бажаєте щось переказати Євгенії Йосипівні?

Любовицька. Одверто кажучи, ні. Я вже шкодую, що* не утрималась і прийшла. Але ж ви все одно розкажете їй про мій візит.

Лена (здвигнувши плечима). Зрозуміло, доведеться.

Любовицька. Такий вже в мене нетерплячий характер — і знаю, що псую собі, а не можу. О, хоч би вже скоріше. Коли б,ви знали, як я хвилююсь.. Він же там, в цьому проклятому пеклі, кожен день з ним може щось статись. Ось вам різниця між рідною матір'ю і чужою. Та невже ж би я відпустила від себе мого хлопчика, коли б він був зі мною! Тільки чужа могла це зробити так байдуже.

Віра. Мільйони матерів роблять так, не вагаючись, для Вітчизни!

Лена. Ви помиляєтесь! Євгенія Йосипівна болісно переживає цю розлуку. Я бачу, як вона мучиться. Та ще з хворим серцем, як у неї.

Віра. Це правда, я читала, в неї зовсім знесилене серце після іспанської рани.

Любовицька. Це ж її діло. Але Орест мій, і я його нікому не віддам. Тільки б скоріше приїхав!

Віра. А ти певна, що впізнаєш його тепер, через 19 років?

Любовицька. Ти навмисне мене дратуєш, вредна дівчина! Дев'ятнадцять ро.ків! Хіба я винна, що в мене його відняли? Та якби він був у мене не 19 років, як у тої, а 19 днів, я б зуміла його зберегти! Господи!

Виходцев. Не зарікайтесь. 19 років! Коли я був молодим, я робив чимало дурощів і в числі інших, уявіть собі, писав навіть п'єси. То в одній такій драмі події тривали 20 років. Так і було написано: між другою і третьою діями минає 20 років. Ха!

Любовицька. Ну, то що ж тут дивного? Ви ж бачите, я сама переживаю зараз подібну драму, яка триває мало не 20 років.

Виходцев. Ви? Драму? (Сміється.) За ці 20 років ви пережили принаймні десять комедій.

Любовицька. Як ви смієте! Зухвальство!

Виходцев (непорушно). А для якоїсь драми, ба навіть трагедії часом досить однієї ночі. Цього досить, мадам, щоб знайти— вашого сина (підводиться з зусиллям) і знову його загубити. Ось як.

Любовицька. Я не маю жодної охоти слухати ваше буркотіння. (Лені.) До побачення, мадмуазель. Вибачте, що відняли у вас стільки часу. І все ж таки мені здається,, що я вас десь зустрічала. Таке оригінальне обличчя... І якийсь особливий відбиток.

Лена (замішана). Не знаю.

Любовицька. А дозвольте спитати • ваше прізвище? ' Лен а.Ульчицька.

Любовицька. Ні, не знаю. З Києва?

Лена. Так... тобто не зовсім. Перед війною я жила у Львові4.

Л ю б о в и ц ь к а..А, ось як... Ну, тоді зрозуміло. Тим-то у вас і таке відмітне обличчя. І взагалі весь вигляд... не тутешній! Та й вимова трохи відмінна. Ну, оревуар — до відзення, як кажуть у вас у Львові.

Лена (стримано). До побачення.

Віра (тисне руку Лені). До побачення. (Стиха.) Передайте мій привіт Євгенії. Я потім зайду до вас сама, без мами. Можна?

Лена (усміхаючись). Будь ласка. Буду дуже рада. Віра. Ви мені дуже вподобались. Лена. Спасибі. А ви на фронті?

Віра. Ні, поки в госпиталі. Я студентка медінституту. А як вас зовуть?

Лена. Лена. Я б теж хотіла навчитись... щоб працювати медсестрою тут чи на фронті. Тільки не знаю, куди звернутись.

Віра. Справді? Ну, то я вам допоможу, коли побачимось. От і добре — будемо разом. Любовицька. Віра! Віра. Зараз! Завтра поговоримо! На все!

Гості виходять. Стемніло.

II

Лена стоїть якусь мить задумана, тоді спускає штори на вікнах, вмикає світло, вертається до рояля і знову починає грати ту ж таки "Місячну сонату" Бетховена.

Раптом в ніжні звуки рояля вдираються інші: виття сирени, гудки заводів.

Повітряна тривога.

Лена (схоплюється). Боже мій, знову! Що ж робити. Бігти в сховище...

Один по одному вибухи зеніток.

А може, проженуть...(З жахом притулилась в куток).

Глухі розриви бомб. Гасне світло.

...Ні, таки прорвались .. Господи...

Сильний розрив дуже близько.

Спробую добігти... коли вже загинути, то краще з людьми. (Зривається з місц(я.)

Різкий дзвінок. Другий.

Дзвінок! Але ж там, напевно, нікого немає.

В темряві відчиняються вхідні двері і входить Орест. Поставивши біля порога невеличкий чемодан, він помацки пробирається вперед, натикаючись

на меблі.

Орест. Хто тут? Це ти, мамо?

Лена (тремтячи' від жаху, кидається йому назустріч). Боже, який жах. (Мимоволі притулилась до нього.)

Знову вибух.

Орест. Ну, годі-бо, заспокойтесь, все вже скінчилось, ми їх прогнали. Бідняточко, ви вся тремтите... Ну, годі-бо, не бійтесь. (Голубить їй голову.) У вас немає сірників? Я згубив свої на вулиці.

Лена. Право, не пам'ятаю. Може, десь на столі.

Орест. Дозвольте, я пошукаю. (Обережно обмацує навколо меблі і раптом потрапляє на клавіші рояля, які озиваються жалібним дисонансом.) Що таке? Рояль? В нашім домі? Дивна річ!

Лена. Це мій рояль. Тобто не мій, а з філармонії.

Орест. А, тоді зрозуміло.

1 2 3 4 5 6 7