Біля машини

Винниченко Володимир

І

Південь. Сонце пече, наче підрядилося зробить за сьогодня з землі перепічку. Де не станеш, здається, круг тебе і згори і знизу пала якась велетенська піч і шугає безперестанку пекельним полум'ям. Дихати важко.

У полі пусто вже. Не веселять очей густі, довгі ряди кіп, не луна у яру дзвін коси; голо й сумно, подихає осінню.

По шляхах і по межах подекуди суне поважно гарба зі снопами. На ній, задравши догори голову, лежить собі який-небудь засмалений, з білими плямами хлопець і хльоска іноді згори батіжком. Йому сонце не вадить. Часом, підвівшись, він крикне ліниво "гей", плюне через губу і знов розляжеться й тягне безкраю пісню свою.

Гін на троє від села Цурупалок йде машина пана Скшембжховського. Тут уже чисте пекло. Попадеш сюди — і спочатку нічого не розумієш: стук, гряк, ґвалт, якийсь рев, якийсь свист, чогось кричать, десь сміються, порох, полова, дим... Крізь туман, що стоїть навкруги, видно щось велике й червоне, чути, як сердито гуде і грюкоче воно. Тільки оговтавшись трохи, починаєш розуміти сю просту картину. Стоїть собі добросердна, ненажерлива звірюка, гуде, грюкотить, а люди пхають їй в пащу і не вспівають нагодувати її. З радісним ревом хапає вона сніп за снопом, трощить його залізними зубами своїми і знов голодно й жалібно реве та гуде. Не вспіють п'ятнадцятеро засмалених, запорошених, живих істот вигребти з-під неї, як треба знов пхати їй в пащу, бо сердито гуде вже і клаца порожнім барабаном. Не вспіють всунути снопа, як уже летить полова й солома, піднімається горою під соломотрясом. І п'ятнадцятеро прислужників, гукаючи, поспішаючи, одкидають, розмазують нашвидку піт по лиці, і знов підхоплюють з-під неї, і знов одкидають до хлопчиків. А сі теж не дрімають: зачепивши купу волоком, тягнуть до великих, жовтих ожередів, на яких видно тільки брилі дядьків та довгі вила. Робота кипить.

А машина гуде й наче аж радісно ревне, як попаде зразу добрий шматок. В таких випадках машиніст Арсентій Трохимович звичайно сердиться і щось кричить до барабанщиків; але ті ніби недочувають. І цілісінький день її годують і підбирають з-під неї. Віз під'їжджає за возом, гарба за гарбою. Вже позвозили з Розкопаного Яру, вже почали з Чортової Пасіки, а звірюка все реве та голодно клаца своїми колесами, пасами, соломотрясами.

А сонце пече. Піт уже не витирають, і він вільними шляхами розходиться по запорошених лицях, вибираючи, де менше пороху.

Молодий економ, пан Гудзінський, або, як звуть його селяни, Гудзик, ходить злий і темний, як хмара. Він то підійде до паровика, байдуже ніби подивиться на дорогу, що йде до села, то знов вертається назад, злий і похмурий. На йому черкасиновий, стальової масті піджачок, високі ковнірчики з червоним гальштучком і риженькі штанці в чоботи. На голові ярусний, синій картуз із ремінцем, на руці довгий, зложений удвоє нагай.

Всі люди коло машини непримітне, але пильно слідкують за ним. Всі бачать, як гостреньке, засмалене личко його щоразу робиться гостріше, губи тоншають і вся невеличка постать іще більше зменшується. Він се знає, і се піднімає у його тупу, глуху ненависть до їх. Він знає, що їм усім до одного відомо, кого він виглядає так пильно і чого так виглядає. Він знає, що їм навіть відомо, коли він буде вінчатись з Гликерою Парменовною; відомо, скільки дає йому батько-монопольщик викупного за надзвичайно великі зуби, за косі очі, за 28 літ своєї дочки, "модиски". Відомо їм і те, що він кожного дня приймає її біля машини, привча до хазяйства (бо вона була в городі "модискою"); відомо, що він із великою охотою замість сього запхнув би її в піч паровика, якби дала вперед гроші; відомо, що він ненавидить її так, як ненавидить зараз усіх, що біля машини.

А по дорозі, що йде до села, ані лялечки. Ґудзик корчить байдуже лице, повертається і злісно накидається на першого, хто попадеться під руку. Лається гостро, єхидно, з ненавистю.

— Ах, яка з неї робота! — з погордою тикає він нагаєм під машину. — То по-твойому робота? То робота, питаю, кукло ти американська?!

— Як граблі короткі... — почина дівчина і змовкає: пан Ґудзик зараз же вихоплює в неї граблі, засовує далеко під машину й вигортає купу полови.

— Кукла! — шипить він, кидаючи на неї граблищем. Дівчина винувато ухиляється і ловить граблі.

— Тобі до машини ставати! Дітей няньчить у жидів, жидівська помийнице ти!.. Ач, яка красуля!.. Ку-ди-и-и ж сунеш, герге-е-по! — знов хапа він граблі й поверта в другий бік. Дівчина покірно посувається за граблями.

— Кукла єгипетська! — злісно кида він і одходить.

На-а-а моди-и-сці сарахв-а-н...

Біля неї Ґудзик-пан... —

чується десь за соломотрясом, і на всіх лицях з'являється весела усмішка.

"Добре, добре! — думає Ґудзик, їдучи до паровика. — Заспіваєте ви у мене не так! Я вам заспіваю. Що то ви заспіваєте, як за грішми прийдете!.."

І він виразно собі уявляє, як у суботу прийдуть "вони" за рощотом, а він нахилить голову набік і, ніби жалкуючи дуже, сумно одповість їм: "Біда, хлопці! Не прислав пан грошей, візьмете вже, мабуть, у ту суботу..."

І хоча вони добре знають, що се правдива брехня, хоча знають, що він віддає їм їхні ж гроші за проценти, що навіть зараз у його в кишені є гроші, постоять, погомонять, почухаються і підуть собі з богом до другої суботи. Бо не їхня тут сила, а його, бо не він у їхніх руках, а вони у його. І знає він, що ненавидять вони його, що покірливість ся до часу до години, знає, що погано буде йому, як і він попадеться, але від сього ще більша ненависть закипить до них.

По дорозі ні душі. Ґудзик знов робить байдуже лице і повагом іде до машини. Пісня ще дужчою хвилею несеться з-за соломотряса й жене кров Ґудзикові в голову. Настрій накипає. Хочеться когось ударить, пригнітить, хочеться чим-небудь виявить напружене почуття.

— Карпе! — гукає він до присадкуватого, широкоплечого парубка в синіх пукатих окулярах, які носять, звичайно, ті, що стоять біля соломотряса, — Ти на гулянку прийшов сюди? Забирайся на місце.

Карпо повертає до його запорошене лице з широким носом та товстими губами і зараз же знов нахиляється до парубка, що вигортав полову з-під машини.

— А як не схоче сьогодня заплатить усім, кидати зараз же всім роботу... До одного! — бурмоче він. — А як буде хто... теє... значить, не приставать до нас, під ребра — й амінь...

— Карпо!..

— І не заціпить ідолу! — усміхається Карпо, не дивлячись на Ґудзика. — Ґудзя проклята!.. Так ти ж гляди: як з'явиться модиска, зараз же катай до мене...

Парубок підводиться, виправля спину й витира піт.

— О, Ґудзя вже біжить сюди! — тихо промовляє він до Карпа і знов нахиляється під машину.

— Хай біжить! — байдуже, крізь зуби цідить Карпо і тихо йде собі до соломотряса.

— На модисці-і-і сарахва-а-н... —

голосно заводить він, проходячи повз Ґудзика, що вже наблизився до його, й заклада руки за спину.

Коло неї Гудзя-пан...

— Карпо!! — визвіряється Ґудзик. — Ти на проходку прийшов сюди? Мурляка чортова!

— Гей, модиска моя, ти любезная моя!..

Біля машини прокочується регіт, і Карпо важно проходить до соломотряса, голосно виспівуючи.

— Н-ну! — дивлячись йому вслід, промовля Ґудзик і, стиснувши губи, йде за паровик. — Се тобі не минеться так!

Ненависть давить йому груди до болю. Кожне засмалене лице, кожний хриплий 'голос робітника дратує його і виклика бажання помститися, придавити, показати, що сила його, а не їхня.

— Знов солому розкидав, вахля-яко! — зупиняється він біля паровика і пильно дивиться прямо в лице кочегарові. — Знов тобі говорити це, бодай з тобою лихо говорило, чорта дурного шматок!

Кочегар, високий, млявий Данило, одводить погляд від печі, мовчки, понуро обдивляється навкруги і знов задумливо дивиться в червоне полум'я.

— Та до кого ж я говорю?! — вмить скажено виривається у Ґудзика фістулою. — Солому мені!

Данило мовчки повертається й почина підкидати солому ногами.

— Ач, дурне бидло, чим підгортає. Граблі, йолопе, візьми, граблі!..

Данило іде кудись за граблями.

— А ти ж куди? Куди біжиш? — накидається Ґудзик на дівчину, що, витираючись фартухом, наближалась до діжки з водою.

— А вже ж не виглядати когось! — насмішкувато кида та й підставля рота під чіп.

Ґудзику хочеться кинутись на неї, здавити за горло, загризти її, але... дивиться тільки, як вода тонесенькою цівкою збігає з-під чопа у витягнуті губи дівчини й почуває, як злість наче грудкою важкою проходить по його грудях.

— Ху, — напившись, втирається дівчина й ніби до себе додає з здивуванням: — І чого її так довго немає? Кумедно! — І, зареготавшись, хутко біжить до машини.

II

А модиски нема. Сонце, немов утомившись, стало сідати, і з поля повіяло свіжим повітрям. Здаьалось, робота повинна б іти жвавіше, а тим часом біля машини коїлось щось чудне. Починаючи з барабанщика Андрона і кінчаючи погоничем Михалком, всіма опанувала якась млявість і неохота. Біля ожередів стояли навезені й не викидані копиці; коло соломотрясів іноді Набиралось стільки, що треба було спиняти машину, щоб дати їй хід; полова підпирала машину і спиняла колеса, що черкались по ній; навіть жидки біля віялок чимсь були заклопотані й не звертали уваги на роботу. Ґудзик не переставав лаятись. Кине одного, треба бігти до другого; розігнав одну купку, що палко про щось говорила, в другому кутку вже держить промову Карпо. На барабані сміх, регіт, під барабаном палкі балачки, всіма опанував якийсь інтерес. Машина все частіш і частіш голодно гуде й гуркає, возії все частіш чогось баряться, а всі навіть на се й не звертають уваги.

Ґудзик почина догадуватись, почина розуміть сей настрій, і страх холодить йому серце. З ненавистю дивиться він, як настрій охоплює навіть кочегара Данила, примушуючи його жвавіше сунуть солому й повертать здоровенною коцюбою.

"Нічого, нічого, я вам покажу, підождіть, ви, мурляки прокляті!" — думає Ґудзик і ще енергійніше біга й лається.

— Чого ж став? Чого став? Під'їжджай, під'їжджай! — накидається він на возія — парубка, що, балакаючи з дівчатами, підібрав віжки та збирався під'їжджать до машини. Парубок здригнувся й, поспішаючи, шарпнув і зацмокав на коней.

— Куди ж ти? Куди? Куди вернеш, гаспиде? В м-а-а-шину, проклятий, в машину, іроде, в'їдеш, бодай ти на могилки виїхав! Соб держи! Соб тобі говорю!..

1 2 3 4 5