Як засіли... Ну, ви знаєте, як це буває.. Ледве директор вигнав.. Ну, звичайно, не вигнав... Попросив... А потім, після ресторану, пішли до мене. Я жив у люксі... І там ще...
"Ой і балабон. Кого це цікавить? Дивись, незнайомий вже пів індички умолов".
– ... Так зараз мене просто від їжі відвертає. Відвертає – навіть не те слово. Верне... Дивитися не можу.. Особливо на оцю вашу індичку... Якщо можете, заховайте її, щоб не була перед моїми очима...
– Так, може, бутербродик з ікрою?
"Бери, дурисвіте, бери... Вдруге запрошує. Утретє може не запросити". Та в Івана Трохимовича вирвалося:
– Ось тут, – він показав на горло, – мені стоїть ця ікра.
– Так, може, баличка?
– Не отруюйте душу. Ради Бога, не отруюйте! Баличок не дефіцит. Мені б зараз... Не знаю, чи з вами таке траплялось, шматочок хліба...
– Так, вельми прошу...
– Ні, ви мене не так зрозуміли. Шматочок чорного хліба і пучку солі.. Все в житті, скажу вам, приїдається. Навіть розкіш. Інколи, знаєте, тягне на просту їжу.
– У мене й чорний хліб є, – відповів незнайомий. – Жінчині витівки... А от де сіль?.. Ну, ясно, сіль забула... Скільки ми за цієї солі з нею полаялися... Не один пуд солі з'їли...
Іван Трохимович вийшов у тамбур. Йому смоктало. під ложечкою...
– Пиріжків не бажаєте?
Іван Трохимович оглянувся. У тамбурі не було нікого.
– Почому вони у вас?
– По чотири копійки.
Іван Трохимович витяг свої останні п'ять копійок, взяв пиріжок і за звичкою промовив:
– Здачі не треба!
У своє купе повернувся за годин три. У сусідньому вагоні грав у дурня...
– Може, присядете, – запросило черево. Іван Трохимович в душі "дядю" тепер називав "черевом".
– Дякую. Тільки що з ресторану...
– Що там смачного?
Іван Трохимович обімлів. "Хоч би ще цей за вафлями не послав".
– Бідно.. Дуже бідно.. От коли їдеш міжнародним. Скажімо, Москва-Прага чи Москва-Будапешт. Там що вашій душі завгодно. А тут... вчорашні біфштекси, ромштекси і шашлик по-карськи...
– Що? – дядя підвів голову... Іван Трохимович пополотнів...
– Забрав останній... І то... Хіба то шашлик?.. Свинина, та ще й без соусу... Хіба вони мають поняття, що таке шашлик по-карськи?..
Перед сном:
– Ви завжди їсте в ресторані?
– Уявіть собі. Ви ж знаєте, як у наших їдальнях готують?!
– І не хворієте на шлунок?
– Поки що Бог милує... Або що?
Вранці:
– Ви щось страшенно поблідли! У вас випадково не вкрали гроші?
– Здається, ні, – Іван Трохимович лізе до нагрудної кишені. – Так і є. Гроші на місці...
– Пробачте, а ви щось за цю добу їли?
– Ну, аякже! Але, пробачте на слові, що не з'їм – виблюю... Надумав лікуватися голодом. Чули про таке? Новий спосіб медики вигадали. Кажуть, дуже ефективний... Це все одно, що у сні вивчати іноземні мови...
"Ой і баран, ой і телепень! Кому все це потрібно? Це тобі коштуватиме колись життя".
… Тван Трохимович йшов пероном. "Швидше б додому! Де знайти хоча б три копійки?.. Хто тепер губить?.. Коли не треба, по десять валяються..."
Іван Трохимович вийшов на пристанційний майдан.
– Здачі не треба! Це вам на чай! – почув він знайомий голос.
– Дякую!
– Живіть!
"Веніамін Петрович... Ще один... "аристократ"..."
– Веніаміне Петровичу, добридень! Слухай, ти читав сьогоднішню "Радянську Україну"? Ні.. Кажуть, страшенно смішний фейлетон надрукували... В ларках жодної газети... Ще є в автоматах...
У тебе не знайдеться трьох копійок?
– Ти знаєш, я здачі ніколи не беру. Ось тобі три карбованці...
Іван Трохимович сів у таксі...
– Здачі не треба! Це вам на чай!..
– Дякую!
– Живіть!
– ... Жінко, у тебе є щось поїсти? Голодний, як сто вовків...
– Крім вчорашньої картоплі, нема нічого. Ти ж грошей не залишив... Якщо в тебе щось є, то я збігаю в гастроном...
– Підігрій картоплю і не розмовляй багато, – Іван Трохимович схопився за живіт.
Як я став "генієм"
У мене був той приємний настрій, який буває у людини, що стала на шлях літературної творчості, та ще за покликанням серця. Батько, посміхаючись, вийшов з кабінету редактора, ляснув мене по плечу, і з його щирої посмішки я зрозумів, що все влаштовано.
– Зараз завітаєш до Степана Сергійовича, – промовив він, – я показував йому твої вірші. Він сказав, що вони у тебе краще виходять, ніж у деяких теперішніх класиків, коли вони були у твоєму віці.
Правда, я особисто трохи сумнівався в однодумності та прозорливості редакторів, бо, якщо вірити батькові, попередніх чотири редактори точнісінько так само відгукнулися про мою творчість. Але я промовчав, даючи можливість старому висловитися до кінця.
– Через два-три роки, я певен, він зробить з тебе письменника. А зараз попрацюй на посаді літконсультанта. Дивись, поводь себе розумно, бо редактор – це велика людина!
В чому я не сумнівався, то це в останніх батькових словах.
Я кліпнув очима, ніби кажучи батькові: "Добре, тату", і з замиранням серця увійшов до кабінету.
Не буду описувати своєї зустрічі з редактором. Вона була теплою. Степан Сергійович коротко познайомив мене з роботою і сказав, що посада літконсультанта при газеті – надзвичайно відповідальна посада і потребує всебічного й глибокого знання життя.
– На лист, який не може бути опублікований у газеті, ви повинні дати обґрунтовану, розумну відповідь, таку, щоб читач не образився і не перестав нам дописувати. Ну, що ж, бажаю вам усіляких гараздів, – закінчив редактор і міцно потис мені руку.
Я пообіцяв працювати сумлінно і пішов у відділ, де на мене чекала велика купа листів. Я негайно приступив до роботи.
"Дорога редакція! – писав у листі вдівець Іван Семенович Коляда. – У зв'язку з тим, що мені 69 років, а моя жінка померла, я часто сам один просиджую у скверику, де стоїть статуя роздягненої дівчини. Скажіть, будь ласка, чи не пора її за 30 років моєї пам'яті одягти?"
Не задумуючись, я написав відповідь:
"Шановний тов. Коляда! Редакція газети "Світлий шлях" Ваш лист отримала. Якщо Ви справді щодня просиджуєте годинами у скверику і дивитеся на голу дівчину в свої 69 років, то чи не краще б Вам одружитися? Чекаємо від Вас нових листів.
З повагою
літконсультант газети Семен Довгий".
Другий лист був такий неграмотний, що я не зразу второпав його зміст.
"Редакції газети "Світлий шлях"
від Василя Петровича Рябошапкіна.
Тваринники нашого села Крикавка добились великих успіхів по виробництву м'яса, молока на душу населення, наздогнали і випередили Соїдіньониє Штати Америки, але хіщний звєр – вовк нападає на наші ферми: свиноферму, овцеферму, кіноферму.
2 березня 1960 року чотири звєрі-вовки напали на овцеферму і розтерзали 12 штук овець. Чабан Гусак Дуся сильно перепугалась. Чотири гончих собаки охраняли овець і не могли спасти, а вовки розтерзали одного собаку в смерть. Часто вовки нападають ночою, вартові охраняють їх ружейними вистрілами. Звєрі у нас ходять большіми групами по 4 штуки і больше.
Охотнік Ванька Джус взяв ще два охотніки, пішов на охоту і зустрів 12 штук вовків – звєрів. Охотніки іспугалісь і не примінили жодного вистрілу – спасали свою жізнь. Но колхозніки нашого села Крикавка просять міністерство сільського хозяйства, щоб провести боротьбу з хіщним звєрем-вовком і знічтожить його. Лєт тому, а може і больше, група охотніков ставали рука об руку і гучки загоняли на охотників, або труп погибшої тварини завозили в глуб лєса, де мало заходят животниє і медицина отруювала і вовк погибав і бил унічтожен".
"Поскільки Ви знаєте, шляхи боротьби з "хіщним звєрєм-
вовком", – відповів я, – то продовжуйте боротьбу, і "хіщний звєр" буде знищений. Запевняю Вас.
Ганяйте й надалі. Про все, що трапиться, пишіть нам.
Щиро Ваш
літконсультант Семен Довгий".
На третій лист я дав більш докладну відповідь:
"Дорогий тов. Шийка!
Ви повідомляєте, що у Вас на базарі молоко розбавляють водою. Це роблять і у нас, але ми з цим боремось. Наша Вам порада: купуйте молоко, приносьте додому і проціджуйте крізь марлю. Вода виллється у посуд, а молоко затримається в марлі.
Бажаю найкращих успіхів у Вашій творчій роботі.
З привітом
літконсультант Семен Довгий".
Відповівши на кілька листів, я відчув приплив справжнього натхнення і ледве встигав записувати думки:
"В своєму листі Ви повідомляєте, що Ваша сусідка дуже галаслива і щоночі не дає Вам спати. Моя порада: виженіть її з квартири і приведіть іншу. Якщо й та виявиться крикливою – затуляйте їй на ніч горлянку ганчіркою або клоччям.
Бажаю успіхів.
Літконсультант Семен Довгий".
"Ви розповідаєте, що хірург Шліман за проведені операції бере хабарі. А ви йому не давайте, то він брати не буде. Не забувайте, пишіть.
З повагою
літконсультант Семен Довгий".
"В своєму вірші Ви пишете: "хотіла б я рибкою стать". Що ж, спробуйте. Якщо Вам це вдасться, то повідомте одразу ж редакцію. Ми дамо цікаву інформацію під рубрикою "Новини області".
З привітом
літконсультант Семен Довгий".
"Вашу поему "Баян" до друку не схвалено. Ви, наприклад, пишете, що "баян цілу ніч ходив одиноким повз верб кучерявих". А з ким, цікаво, він мав ходити? З гармонією чи з балалайкою? А куди ж дивляться дружинники? Де вона, наша славна комсомолія з пов'язками червоними та серцями гарячими?
Повідомте нас, як на подібні витівки дивиться голова сільради та секретар партійної організації, яких вжито заходів щодо порушення сну.
Раджу вам почитати книгу Маяковського "Як робити вірші". Там про поезію ясно сказано.
З нетерпінням чекаємо від Вас нових поем з конкретними фактами, цифрами. Обов'язково повністю зазначайте прізвище голови колгоспу. Бажано, щоб Ви написали нам про свиней, скільки їх, і як їх відгодовують.
Пишіть.
Літконсультант Семен Довгий".
"Гумореска, на жаль, у Вас не вийшла. Є цікаві знахідки, але ще треба багато-багато працювати. Ви, приміром, пишете, що завсвинофермою заліз у саж (про це, до речі, майже всі гумористи пишуть, тому не смішно) і йому свині відкусили носа, бо подумали, що то не ніс, а баклажан.
Цікаво, що ж то за свині у вас такі дурні, коли не розбираються, де ніс завідуючого свинофермою, а де звичайна овоща? Негайно проведіть з ними відповідний семінар, і вони зрозуміють, що до чого.
Чекаємо від Вас продовження. Обов'язково повідомте, як тепер живе завсвинофермою без носа.
Літконсультант Семен Довгий".
"Я детально познайомився з Вашою байкою "Ніж, стілець і гайка", – писав я іншому адресатові.