Отже, охоронник все ж лишився. Ті, мабуть, відправилися за допомогою, а одного зоставили стежити за ним і тримати під обстрілом. Певно, ті зрозуміли, що він поранений і далеко від них не втече. Що ж, усе правильно.
Це засмутило ще дужче. Найгірше, що він зовсім не бачив того під пагорком, мабуть, добре замаскувався, гад, а за пострілами уночі не вгадаєш, де він засів. Як і до того, було млосно і трохи нудило, ніби він з'їв щось недобре. Хотілося пити. Лихоманило вже без упину, і він подумав, що, мабуть, довго так не протягне.
Але він чекав, невідомо на що сподіваючись, хоча так просто було покінчити з усім. Може, він хотів жити? Видно, що хотів, особливо тепер, коли ті зняли облогу — справді, йому захотілося вижити. Але ж як? Хвору ногу він старався не рухати, навіть не ворушити. Але здорова ступня вже, мабуть, відмерзла — значить, він зовсім лишився без ніг. А без ніг — який же порятунок Покинувши в снігу гвинтівку, він повернувся на бік, пошукав обіч валянок. Той лежав близько, халявою в снігу. Він дотягнувся до нього, висипав сніг і почав намацувати його задерев'янілою ногою, щоб узутися. Але взутися не вдалося — це було трудніше, аніж скинути. Ступня тільки влізла в халяву, як у нього запаморочилася голова, поле попливло кудись велетенською холодною крижиною, і він стиснувся, намагаючись перетерпіти приступ. У цей час здалеку бахнув і покотився гучною морозною луною гвинтівочний постріл — усе звідти, з-під пагорка. Бахнув і другий раз, і третій. Куль, однак, він не почув, та він і не дослухався. Боком скорчившись у своєму сніговому лігві, він з усієї сили намагався взути валянок. І він узув його, хоч і не зовсім, якось перечекав приступ особливо нестерпного болю, і йому полегшало. Він навіть повернув обличчя, бо дуже пекло морозом щоку і лоб. І тоді почув голос:
— Сотников, Сотников…
Це настільки здивувало, що він одразу подумав — напевно, йому вчулося. І все-таки він озирнувся — ззаду в півтемряві ворушилося щось живе, швидко повзло і повторяло тихо, але настійливо:
— Сотников! Сотников!
Звісно, це Рибак. Сотников упізнав його басовитий голос і тоді зовсім уже обм'як у своєму стражденному напруженні. Хоча в той час він ще не знав, добре це чи ні, що Рибак вернувся, та вже розумів, що, як не дивно, але й цього разу його загибель відкладається на невизначене, невідомо яке майбутнє…
7
Вони поповзли до кущів — попереду Рибак, за ним Сотников. Це був довгий і тяжкий шлях. Сотников не встигав за товаришем, а часом і зовсім уклякав у сніговій борозні, і тоді Рибак, обернувшись, хапав напарника за комір і тягнув за собою. Він теж вибився із сили — мало того, що допомагав Сотникову, так ще волік за собою обидві гвинтівки, які щоразу сповзали зі спини і заважали під коліньми в снігу. Ніч потемніла, в похмурому серпанку зовсім сховався місяць. З пагорка двічі торохнули постріли — видно, той поліцай щось усе-таки помітив.
Сяк-так діставшись до чагарника, вони залягли поміж м'яких засніжених купин. Сіре гілля вільшняка непогано ховало їх у півтемряві ночі. Рибак був увесь мокрий — танув сніг у рукавах і за коміром кожушка, від поту змокріла спина. Він так стомився, як не стомлювався," мабуть, ніколи у житті, й хвилину немічно лежав ниць, тільки позирав на пагорок: чи не біжать за ними. Але позаду нікого не було, поліцай коли щось і спостеріг, то, певно, доганяти не зважиться — тут недовго було і самому зловити кулю.
— Ну, як ти? — нарешті озвався Рибак, усе ще гаряче дихаючи густою парою.
— Погано, — просто зізнався Сотников. Він лежав на боці поруч, знесилено відкинувши голову, яку щільно облягала обмерзлими краями пілотка. Поранена його нога була трохи піднята коліном угору й дрібненько нервово тремтіла. Рибак тихо вилаявся.
— Давай понесу. А то… Оточать — не вирвешся.
Трохи підвівшись, він витяг з-під коміра в Сотникова зіжмаканий свій рушничок і тремтячими від утоми руками перев'язав його ногу вище коліна. Сотников здригнув, разів зо два мугикнув од болю і змовк. Потім Рибак, ставши на коліна, підставив йому спину.
— Ну, берися.
— Чекай, я сам, може…
Ослабло заворушившись на снігу, Сотников якось став на одно коліно, з хворобливою застережливістю відставив убік поранену ногу, спробував підвестися зовсім, але це йому не вдалося.
— Куди тобі! Ану, тримайся!
Рибак підхопив напарника під руку, і той нарешті встав; надто осідаючи на поранену ногу, ступив два кроки. Це підбадьорило Рибака: якщо людина на ногах, то, очевидно, ще не все втрачено. А то як підповз до Сотникова і дізнався, що той поранений, йому стало не по собі: що він міг зробити з ним у такому його стані? Зараз Рибак трохи заспокоївся і подумав, що, може, ще якось вивернуться.
З допомогою Рибака Сотников незграбно стрибнув на одній нозі, трошки спираючись і на поранену. Вони полізли в негустий тут дрібнуватий чагарник з крихким і досить глибоким снігом. Сотников однією рукою тримався за Рибака, а другою хапався за обмерзле гілля вільшняка і, дуже припадаючи на поранену ногу, з усієї сили намагався ступати ширше. В грудях у нього все хрипіло з якимось недобрим присвистом, часом його починав бити глибокий кашель, і Рибак аж зіщулювався — їх могли почути за кілометр звідси. Але він мовчав. Він уже не питав напарника про почуття — він мав про нього певну думку і, не даючи собі перепочинку, вперто волік Сотникова крізь густі засніжені зарості.
За чагарником у лощині, що виявилася досить великим замерзлим болотом, знову почався підйом на пагорок. Вони навскоси видряпалися на нього, і Рибак відчув, що сили його вичерпалися. Він уже не тільки не міг підтримувати Сотникова, що все осідав донизу, але й сам так знесилів, що вони, не домовляючись, майже разом попадали в сніг.
Потім, зосереджено і шумно дихаючи, довго мовчки лежали на схилі, з дивною байдужістю до всього, що не стосувалося їхньої знемоги. Рибак розумів, що кожної хвилини їх можуть наздогнати поліцаї, весь час він чекав їхнього? викрику, та все одно тіло його було неспроможне подолати власну неміч.
Мабуть, за півгодини він усе ж якось справився з диханням і повернувся на бік. Сотников лежав поруч і дрібно тремтів.
— Патрони лишилися?
— Одна обойма, — глухо прохрипів Сотников.
— Коли трапиться щось, будемо відбиватися, — вирішив Рибак, подумавши, що з поживою, мабуть, нічого не вийде, тепер хоча б урятуватися самим. Після всього, що сталося, це також було нелегко, а то й зовсім неможливо. Але, змучений ще своєю втомою, яка отупляла його почуття, він мало не байдуже думав, що, коли їх доженуть, доведеться пустити в хід зброю — іншого виходу не було.
— Не дуже відіб'єшся, — сказав Сотников.
Це так, справді, з двадцятьма патронами довго не протримаєшся, але іншого виходу він не знаходив.
— І звідки їх дідько приніс! — Рибак знову став дуже переживати їхнє нещастя. — От уже дійсно: біда біду тягне.
Сотников мовчав, щосили тамуючи в собі стогін. Його почорніле на холоднечі, страждальне обличчя, з покритою від дихання інеєм щетиною раптом здалося Рибаку незнайомим, чужим і одразу викликало в нього якісь недобрі передчуття. Рибак подумав, що справи напарника, видно, дуже погані, й мимоволі пожалів небораку-товариша.
— Дуже болить?
— Болить, — буркнув, певно, щоб відчепилися від нього, напарник.
— Терпи, — грубувато сказав Рибак. Він сів на сніг і почав заклопотано приглядатися до місцевості, що була зовсім йому не знайома: якесь пагорбкувате поле, недалеко ліс чи гайок, а де був великий ліс, про те він не мав ніякого уявлення. Та й узагалі, заметавшись під час утечі, він перестав розуміти, де вони зараз і в якому напрямку треба йти, щоб вийти до своїх.
Це викликало нові турботи й відгукнулося в його душі новою тривогою — бракувало ще заблудитися вночі. Він хотів поговорити про це з Сотниковим, але той лежав обіч, ніби не відчуваючи ні тривоги, ні холоднечі, що ставала все більш нестерпною на цьому морозному вітрі. Розігріте на ходу тіло дуже швидко почав проймати мороз. Одначе якийсь час знемога владно приковувала їх до землі, і Рибак, углядаючись у напівтемряву довкола, болісно думав, у який бік податися.
Він спробував визначити це, марно відновлюючи в пам'яті їх плутаний шлях сюди, а інстинкт самозбереження, чи, може, страх, настійливо штовхав його в напрямку, протилежному від чагарника, за яким їх настигли поліцаї. Здавалося, поліцаї знову появляться звідти — виходить, треба утікати в інший бік.
Коли це відчуття остаточно опанувало ним, Рибак устав і закинув за плече обидві гвинтівки.
— Давай! Як-небудь…
Сотников почав важко підводитися на ноги, Рибак і цього разу підтримав його, та коли той нарешті встав, то зразу вивільнив лікоть.
— Дай гвинтівку.
— Що, підеш?
— Спробую. "Що ж, спробуй", — подумав Рибак, з полегшенням віддаючи йому гвинтівку. Опираючись на неї, Сотников незграбно зашкутильгав, і вони помалу поплентали по сніжному полі в ніч.
За годину вони вже далеко відійшли від того болітця й брели по схилу довгого косогору. Йшли дуже повільно. Рибак відчував, що незабаром почне світати, що минають останні години ночі й що вельми просто тепер не встигнути. Якщо ранок застане їх серед поля, тоді вже, мабуть, не викрутитися. Йому весь час хотілося йти скоріше, небезпека дуже підганяла його, але Сотников усе повільніше переставляв ноги, часто спинявся і знову кашляв.
Взагалі їх рятувала та обставина, що сніг тут був неглибокий, ноги провалювалися, але не дуже, не те що на болоті. Скрізь на снігу сірів чорнобиль, де густіший, а де зрідка, по стеблині, і Рибак старався йти по ньому, там було найменше снігу. Він не хотів спускатися у видолинок — боявся застряти в заметах, на пагорках якось було надійніше. Але їхній слід позаду надто виразно позначався на косогорі. Побачивши його, Рибак аж злякався: так просто було наздогнати їх тепер, навіть уночі. Озираючись назад, він подумав: якою б небезпечною не була дорога, що мало не занапастила їх сьогодні, — знову треба пробиратися до неї, бо тільки на дорозі можна сховати серед інших свій слід.
І він з надією став позирати на всі боки — десь же мусить бути хоч яка-небудь доріжка. Проте довкола лежала чиста снігова розлога, подекуди тьмяно рябіли чагарники, одинокі польові деревця; в одному місці здалеку невиразно зачорніло щось напівзаметене в снігу.