Афганець.
Повість.
Останні три або чотири ночі, посварившись ущент з дружиною, Ступак ночував у гаражі. Втім, і днював також, бо твердо вирішив не вертатися на свій п'ятий поверх силікатної хрущовки. Якщо так уже виходить, що він там нелюбий і ненависний, що з'явився ліпший, то хай дружина подавиться тою квартирою та милується з новим женихом; для законного чоловіка шляху туди нема. Все ж він людина з гідністю і проситись не буде. Тим паче, що все його життя, схоже, пішло шкереберть, чого вже бідувати за квартирою?
Його безвихідь обрушилася на нього несподівано, наприкінці зими, коли явно почала конати його фірма, що недавно ще квітувала під назвою "поштова скринька". Замовлення міністерства оборони скінчилися, робітникам перестали платити, і Ступак, плюнувши на нові порядки, звільнився "за власним". Думав, трохи відпочине і нагляне що-небудь для себе більш підходяще. Правда, тоді була чимала надія на дружину Людмилу Петрівну, яка працювала бухгалтеркою в банку. Але, певно, так уже заведено в житті, що де тонко, там і рветься, порвалося і з Людкою. Несподівано для себе він дізнається, що в тої з'явився сторонній залицяльник і не казна-хто, а генеральний директор того ж банку. Звісно, не обійшлося без лайки, жінка спершу оправдувалася, клялася і божилася, але коли він дав їй добрячого стусана, зі злістю зізналася, що так: є людина, мужик, не те, що ти — тля. Не можеш прогодувати себе, не те, щоб дружину з дитиною. Тоді Ступак усе зрозумів і, правильно оцінивши ситуацію, взяв піджак і з тріском грюкнув дверима. Все ж він — не тля, він людина з характером, до того ж — афганець. А якщо інколи зайвину вип'є, то нині хто не п'є? Хворий або кому не дають. Хто не має за віщо.
Воно, правда, останнім часом він таки не мав за що випити.
Цей його металічний, колись із залізних листів зварений гараж притулився на краю міського подвір'я біля рядка молодих липок, поряд з шістьома іншими такими ж тимчасовими спорудами для автомашин. Гаражі ті простояли тут років мо' десять, але недавно виявилося, що незаконно — надійшла постанова їх знести. Тобто як? — спитали їхні власники і, не одержавши путньої відповіді, вирішили: ось вам, викусьте! Зносити не будемо. На диво, від них поки що відчепилися, перестали наклеювати грізні оголошення на іржавих дверях. Гаражники було подумали, що перемогли, коли нате вам, на початку літа всіх викликали в податкову інспекцію, де виписали податок і штраф. Штраф був чималий, та гаражники-пенсіонери, дочекавшись пенсій, мусили все заплатити. Ступак же вдруге сказав "Викусіть!" — у нього давно вже не було грошей не те що на штраф, а на кухоль пива, щоб захмеліти зранку.
Трошки збоку від гаражів за липками містилася дитяча пісочниця та альтанка з поламаною підлогою, взагалі порожні весь день, бо діти в прилеглих будинках, здається, повиростали вже, а нових не народжувалося. І лише надвечір чи на початку ночі там з'являлась яка-небудь зграя підлітків з поблизького ВТУ чи сусідньої школи, які випивали й палили, а може, і кололися, частенько з дівчатами, що нарівні з хлопцями реготали і матюкалися, ніскільки не зважаючи на рідких дорослих біля гаражів. Якось, не стерпівши їхнього гвалту, Ступак спробував їх угамувати, пообіцяв викликати міліцію. В альтанці трохи стихли, і з темряви долетів молодий басок: "Думаєш, залізо, то не горить?" У Ступака відняло мову: натяк був дуже виразний, та й знав він, як горить залізо. Сам під Кандагаром ледве встиг винести ноги з БТРу, котрий зайнявся таким жахливим полум'ям, що розтопився асфальт на дорозі. Тоді він добряче шугонув зі злості молоду зграю, хоч і подумав, що те сусідство може для нього кепсько скінчитися. Не згорів ув Афгані, спалять, чого доброго, на подвір'ї.
Втім, то була, скоріше, пуста балаканина, ніхто, мабуть, не збирався його палити в гаражі, і все обійшлося. Він притерпівся до гаража — не таке цабе, щоб щоночі спати на м'якій канапі, під білими простирадлами. Та якби ж ото гроші були. Якось непомітно і хутко розійшлися ті вісімсот баксів, що вторгував навесні за свій 412-й "москвич" з цього саме гаража. Тоді здавалося, восьмисот баксів надовго вистачить, усе ж то були немалі гроші; так само гадали і приятелі-сусіди, що вечорами присідали в його спорожнілому гаражі до застеленої газеткою, пройнятої мазутом табуретки. Сусіди взагалі були непогані люди, вони і підбили його розлучитися з обридлим "москвичем" і все підохочували відважитися на іномарку, які тоді стали з'являтися у дворі. Звичайно, він був не проти того, щоб пересісти на "опель" чи "мерседес" і вже приглядався до них на вулиці, та сталося так, що його бакси скінчилися раніше, ніж він вибрав уподобану модель.
До того, що залишилося, треба було добре докласти, але докладати не було звідки, а до дружини не хотілося потикатись. Тоді він плюнув на всі іномарки разом і на останні десять баксів купив дві півлітрівки, якусь закусь і справив поминки по своєму наміру. Зрештою, можна було прожити і без машини — менше клопоту і вільніше стало в гаражі.
Одначе це тільки здавалося — без грошей прожити було неможливо, в цьому він незабаром переконався.
Інколи надвечірком чи у свята біля гаражів збиралися їх власники, розчиняли двері і починали порпатися в двигунах чи перебирали майно в багажниках. Або, перекурюючи на подвір'ї, починали неспішні балачки про прикрі несправності своїх "запорожців" чи про бензин. Після досить задовгого періоду бензинового дефіциту той нарешті з'явився на заправках, але ціни на нього так застрибали вгору, що аж мигтіло в очах. Правда, Ступака те вже мало цікавило, бензин був йому непотрібний, той клопіт його не займав. Його займало інше: коли скінчиться це безладдя, безробіття і безгрошів'я, коли він, дужий, у соку ще мужик, матиме працю і стане заробляти на життя? Моложавий доцент Мінкевич, що їздив на нічогенькій собі "сімці", глибокодумно доводив, що причина всього — в енергетичній кризі, що треба шукати альтернативні джерела забезпечення нафтою, але все упирається в реакційне керівництво, яке зорієнтоване лише на схід. Сазон Іванович, сивий ветеран з другого кінця гаражів, на те запально перечив, що всі біди — в розвалі великої могутньої держави під назвою Радянський Союз. Його сусіда, також пенсіонер, якого вони звали трохи зневажливо Плішка — за його лисину на потилиці, звичайно говорив мало, але завжди ніби забивав цвях: за кого голосували, того й одержали. Кращого не заслужили. Кремезний Плішка знав, за кого голосували сусіди, про те давно вже позізнавалися один одному у Ступака за табуреткою, знав те і Ступак, бо сам голосував за того ж. Тепер на кого було нарікати? Спершу він сумнівався у власному виборі, все думав: справи в державі як-небудь покращають, але минав час, а справи катастрофічно гіршали. Ті, що крали, стали красти більше, а головне — на законній підставі; за містом, мов на дріжджах, росли дачі-палаци, робочих звільняли, бо заводи "поштові скриньки" спинялися один за одним, а на тих, що ще діяли, майже перестали платити — не було грошей. Зате грошей вистачало для величезної зграї міліції, ЗМОПу , всіх тих спецслужб, які аж кишіли на вулицях столиці. Доведений з голоднечі до відчаю, Ступак пішов за допомогою до керівника товариства афганців, але той лише розвів руками — що я можу? Грошей у мене нема. Але ж він по телевізору все говорить, що воїнам-афганцям треба помагати. От хай він і допоможе, якщо так говорить, відповів керівник. Ступак прикрутив до піджака свій орден і пішов у резиденцію-палац, але там його на порозі спинила охорона. Як він не доводив їй, що і орденоносець, і поранений, пройти всередину не дали. Він облаяв їх, а заодно їхнього владаря і поплентався додому. У свій спорожнілий гараж. Усе якось терпів би, якби ж кожного дня не хотілося їсти.
У своєму дворі серед знайомих і незнайомих він, однак, мовчав. За життя він не звик висловлюватись, особливо щодо влади, знав, краще язик тримати за зубами. Так змалку навчав його батько, навчали в комсомолі, потім у війську і в партії, з якої він, вважай, вибув пам'ятної осені дев'яносто першого. Партквиток, правда, тоді не спалив — сунув під білизну в жінчиній шафі, хай лежить. Мабуть, лежить і тепер.
Одного разу він добряче набрався з хлопцями на сороковинах інваліда, також афганця, що до пори згорів од горілки, і вночі ледве добрів до свого житла. Вранці прокинувся, почувався надто паскудно, боліли голова і серце, зовсім не хотілося жити. Якось дочекавшись, поки розвидніє, підвівся, приладнав під стелею петлю з капронового буксира, на середину гаража посунув табуретку. Тільки хотів стати на неї, як у двері тихо постукали, і він зрозумів: то був хтось зі своїх. Відштурхнувши вбік табуретку, розчинив двері — навпроти стояв сусіда, молодий хлопець Олексій, питав струбцину затиснути шарнір. Ступак змушений був податися у свої темні закутки шукати струбцину. Стоячи на середині гаража, Олексій спитався: "А для чого це вірьовка у вас?" — "Та так, прив'язував щось", — збрехав господар замогильним голосом, ніби повертаючись із того світу. Після, коли хлопець пішов, попередня рішучість його і зовсім зникла, залишилася тільки безмежна прикрість. З розплющеними очима він провалявся півдня на розкладачці, а затим побрів до пивної ятки, де довго чекав на першого знайомого. Ледве дожив той день до вечора.
Сам Ступак був людиною мовчазною, але слухати розмови інших любив, особливо, якщо йшлося про політику, від якої тепер залежало все. Та ще від такої політики, у котрій переважали не стільки розум і розсудливість, скільки цинічний валт. Безчинствувала влада, безчинствував криміналітет, який множився, звірів, від якого простій людині не було продиху. Днями в сусідньому дворі з-під самого вікна украли, правда, не новий уже БМВ, тільки-но пригнаний з Німеччини. Незважаючи на занадто вже розкішний "алярм", котрий господар демонстрував цілий вечір, даючи зрозуміти, що не варто красти, бо от як загуде-заголосить... Але ж не заголосив, і ніхто не почув, як машину вигнали з подвір'я, і яка назавжди зникла. Люди казали, міліція, хто ж ще так уміє? Може, і міліція, думав Ступак. У пенсіонера з сусіднього будинку саме міліція знайшла украдений взимку "жигуль", але номери виявилися перебитими, кузов перефарбований, і машину господарю не віддали: у міліції, бачте, з'явився сумнів.