П. Удіно
І
— От ізнову, друже мій, — мовив я до Лабарба, — ти сказав ці слова: "Ця свиня Морен". Чому, до лиха, ніколи я не чув, щоб говорили про Морена, не називаючи його свинею!
Лабарб — тепер він депутат — глянув на мене здивовано.
— Як, ти сам з Ла-Рошелі — і не знаєш Моренової історії?
Я відповів, що таки не знаю Моренової історії. Лабарб потер руки і почав оповідати:
— Певне, ти знав Морена і пам’ятаєш його велику галантерейну крамницю в Ла-Рошелі на набережній?
— Звичайно, аякже.
— Ну от, знай же, що тисяча вісімсот шістдесят другого чи тисяча вісімсот шістдесят третього року Морен поїхав на два тижні до Парижа — для розваги чи там для розваг, як хочеш, але вдаючи про людське око, ніби їде купити деякого краму. Ти розумієш, що воно значить для провінційного крамаря — пожити два тижні в Парижі! Тут у нього просто кров загорається! Щовечора звабливі видовища, легкі жіночі приторки, ненастанне солодке хвилювання. Від цього людина, сказати, божеволіє. Напівроздягнені танцюристки, декольтовані акторки, округлі ніжки, повні плечі,— і все це близько, рукою дістати, а разом з тим не можна чи не смієш і доторкнутись. Добре, коли раз чи два пощастить скуштувати чогось там солодкого… Потім чоловік їде додому, а серце ще тремтить і б’ється, душа грає, жага поцілунків лоскоче уста.
У такому стані перебував Морен, беручи квитка до Ла-Рошелі на експрес, що відходить о восьмій сорок вечора. Він походжав, ревно жалкуючи за всіма тими принадами, по великому вокзальному вестибюлі Орлеанської залізниці — і раптом зупинився й остовпів перед молодою жінкою, що обіймала якусь стару даму. Вона підняла вуаль, і Морен у захваті промовив сам до себе: "Оце-то красуня!"
Попрощавшись із старою, вона перейшла до зали чекання. Морен за нею. Потім вона вийшла на перон — Морен і собі; вона в порожній вагон — він теж.
Поїздом тим їхало мало народу. Локомотив свиснув, рушили. Вони були самі в вагоні.
Морен як не їв свою сусідку очима. їй було, може, дев’ятнадцять-двадцять років; вона була білява, високого зросту, смілива, бачилось, на вдачу. Загорнувши собі ноги в подорожню ковдру, вона лягла на лавці.
Морен іштав сам себе: "Хто вона така?" І тисяча різних гад (ж та планів мінилося йому в голові. Він думав: "Стільки розповідають люди про пригоди на залізниці. Може, оце якраз одна з таких пригод сама іде мені в руки? Мабуть, досить виявити сміливість… Чи не Дантон сказав колись: "Сміливість, сміливість і ще раз сміливість!" Ну, коли не Дантон, то Мірабо. Байдуже хто, зрештою. Але мені бракує сміливості, то-то й біда. О, якби можна було читати в людській душі! Я певен, що людина щодня, сама про те й не догадуючись, минає чудесні нагоди й можливості. Проте… Коли б вона хоч знак який подала, що не від того…*
І він почав роздумувати про різні випадки, які могли б стати йому в пригоді і повести до тріумфу. Йому малювалось, як він по-лицарському, гречно заговорює з нею, услуговує їй в якихось там дрібницях, провадить жваву та галантну розмову, що кінчається освідченням, а воно знову кінчається тим… тим, про що ти думаєш.
Та, на лихо, не було з чого саме почати. І він чекав принагідного випадку; серце билося шалено, голова йшла обертом.
А тим часом ніч ішла собі, і, поки Морен обмірковував справу, дівчина спокійно спала. Зайнявся день. Довгий, ясний вранішній промінь, виникнувши далеко на обрії, впав на гоже личко заснулої і освітив його.
Вона прокинулась, сіла, озирнулася навкруги, глянула на Морена й усміхнулась. То був усміх щасливої жінки, привабливої й веселої. Морен затремтів. Таж, певна річ, цей усміх призначено для нього, це, безперечно, скромний заклик, оте саме гасло, що його він так палко прагнув! Ця усмішка, очевидячки, каже: "Чи не йолоп же з тебе, не простак негодящий, що з самісінького вечора сидиш нерухомо, як пень? Глянь на мене: хіба ж я не вродлива? А ти, дурню, один зоставшись сам на сам з гарненькою жінкою, з місця не ворухнувся!"
Вона все усміхалась, поглядаючи на нього; далі й сміятись почала. А він сушив собі голову, силкуючись найти якусь підхожу фразу, якийсь комплімент, зрештою, що-не-будь, аби заговорити. Та ба — нічого не спадало на думку, нічого!
Нараз його пойняла та відвага, що виникає іноді у боягузів, і, сказавши собі: "А, що буде, те й буде!" — він зненацька, ні слова не мовивши, кинувся до неї з протягненими руками, з ласо розкритими устами, і вхопив її в обійми.
Вона зірвалася на ноги, кричачи: "Пробі! Рятуйте!" — верескливим од переляку голосом. Вона одчинила віконце, простягла в нього руки, обезуміла з жаху, намагаючись вискочити. Морен тим часом, певний, що вона кинеться з вагона, держав її за спідницю і лепетав, сам не свій:
— Пані… стривайте… пані!
Поїзд стишив хід і спинився. Два залізничні службовці прибігли на крик, і молода жінка впала їм на руки, ледве вимовивши:
— Цей чоловік хотів… хотів… мене… мене… — і зомліла.
У Мозе черговий жандарм заарештував Морена.
Коли жертва його брутальної вихватки прийшла до
пам’яті, вона розказала, що саме сталося. Склали протоко-ла. Бідолаха крамар дістався додому аж увечері; його мали віддати під суд за порушення пристойності та моральності в публічному місці.
II
Я тоді саме був редактором "Шарантського світоча", і мені щовечора доводилося стрічати Морена в Купецькій кав'ярні.
На другий день після цієї пригоди він звернувся до мене, не знаючи, що йому робити. Я не потаїв од нього своєї думки:
— Ти — свиня, та й годі! Так люди не роблять.
Він плакав; власна жінка побила його; він уявляв уже, як торгівля його занепадає, ім'я безчеститься, затопчується в болото, друзі не вітаються з ним. Мене нарешті узяв жаль, і я покликав свого співробітника Ріве, чоловіка веселого та дотепного і доброго порадника, і запитав, що він лро все це думає.
Ріве порадив мені поговорити з прокурором, як на те моїм приятелем. Морен пішов собі, а я подався до прокурора.
Там я довідався, що ображено молоду дівчину, панну Анрієтту Боннель, що тільки-но здобула в Парижі вчительський диплом і, не маючи ні батька, ні матері, відпочивала влітку у своїх дядька й тітки, чесних дрібних буржуа в Мозе.
Дядько, на лихо Моренові, подав у суд скаргу на нього. Прокурор погоджувався припинити справу, якби ту скаргу забрали назад. Цього й треба було домогтися.
Я вернувся до Морена — і застав його в постелі хворого з турботи та з печалі. Жінка його — кощава, бородата, гостра на язик особа — без угаву лаяла його та картала. Вона ввела мене до чоловіка в кімнату, кричачи мені просто в обличчя:
— Хочете побачити оцю свиню Морена? Ну, так от він, скотина!
І вона стала біля ліжка, взявшись у боки. Я розповів, як стоїть справа, і Морен попросив мене поїхати до тих людей. Місія була не конче приємна, проте я пристав на неї. Бідолаха безперестанку впевняв:
— Правду кажу тобі, я її навіть не обняв, навіть не обняв, Їй-Богу!
Я на те:
— Однаково ти, проте, свиня, та й годі.
І я взяв тисячу франків од нього, обіцяючи вжити їх так, як то мені здасться найкраще, аби залагодити все це діло.
Одначе я не зважився сам іти до її дядька, а запросив собі за товариша Ріве. Той згодився, з умовою зараз же й рушити, бо другого дня по обіді мав якусь невідкладну справу в JIa-Рошелі.
За дві години ми подзвонили біля дверей гарненького невеличкого сільського дому. Відчинила вродлива дівчина — вона сама, певна річ. Я пошепки мовив до Ріве:
— Еге, я починаю розуміти Морена.
Дядько, пан Тоннеле, був як на те передплатником "Світоча" й палким його однодумцем: він зустрів нас, як рідних, вітав, поздоровляв, стискав нам руки, радий та веселий, що бачить у себе— двох редакторів улюбленої газети. Ріве шепнув мені:
— Гадаю, що нам удасться залагодити справу цій свині Моренові.
Племінниця вийшла, і я взявся до делікатної справи. Я натякнув на скандал та лиху славу, що з того всього виникне: висловив думку, що такий брудний процес може зле відбитися на репутації молодої дівчини, бо ж ніхто в світі не повірить, ніби там був поцілунок, та й годі.
Добряга нібито завагався, але він не міг нічого остаточного сказати без своєї жінки, а та мала вернутись додому аж пізно ввечері. Раптом він скрикнув радісно:
— Стривайте, мені прийшла чудова думка! Ви гостюєте в мене, обідаєте, спочиваєте обидва, а як вернеться моя дружина, то вже ми до чогось договоримось.
Ріве опирався, але бажання довести до краю справу отієї свині Морена взяло гору, і ми прийняли запросини.
Дядько підвівся, сяючи з радості, покликав племінницю і запропонував нам усім піти прогулятися по його маєткові.
— А поважні справи, — додав він, — поважні справи ввечері.
Ріве завів з ним розмову про політику. Я ж опинився незабаром на кілька кроків ззаду, в парі з молодою дівчиною. Вона таки була напрочуд гарненька!
Заходячи віддалік, без краю обережно, закинув я про ту пригоду, сподіваючись здобути собі в її особі спільницю.
Та вона, здавалося, зовсім не відчувала ніяковості і слухала мою мову так, ніби все це вельми її цікавить і тішить.
— Подумайте, мадемуазель, — казав я, — про всі ті прикрості, що мають спіткати вас. Вам доведеться стати перед судом, відчути на собі неприязні погляди, говорити перед чужими людьми, розказувати привселюдно про ту нещасливу пригоду в вагоні. Чи не краще, кажучи по щирості, було вам тоді не зчиняти жодної історії, гїоказати тому йолопові його місце і не кликати на поміч службовців, а просто собі пересісти в інший вагон?
— Правда ваша, — засміялась вона, — але ж слухайте-но: я злякалась! А хто злякається, той не вміє вже міркувати. Зрозумівши потім усю ситуацію, я пожалкувала, що зчинила крик. Та не можна вже було вернути! До того ж дурень отой кинувся на мене, як скажений, мовчки, з божевільним обличчям. Я навіть не знала, чого він од мене хоче.
Вона дивилася мені просто в вічі, без сорому і ніяковості. Я сказав сам собі: "Та вона не з боязких, ця дівчина! Розумію тепер, чому та свиня Морен схибнувся".
І я вів далі жартома:
— Згодьтесь, мадемуазель, що йому можна б вибачити:
хто б мав стільки сили, щоб, зоставшись віч-на-віч з такою гарненькою особою, не відчути цілком природного бажання її поцілувати?
Вона ще голосніше засміялась:
— Одно — бажати, друге — чинити. Треба ж і про гречність не забувати.
На цю милу, хоч трошки й загадкову, фразу я спитав раптом:
— Ну, гаразд, а коли б я оце зараз поцілував вас, що б ви зробили?
Дівчина спинилась, оглянула мене уважно — і спокійно промовила:
— Ви! Ви зовсім інший.
Я й сам знав, що я зовсім інший: недарма ж звали мене тоді по всій окрузі "красень Лабарб".