І
Маркіза де Реннедон влетіла до кімнати, немов куля, що пробйває шибку, і, перш ніж слово вимовити, зайшлася сміхом, аж сльози їй на очах виступили, — таким самим сміхом, як тоді, коли місяць тому призналася своїй подрузі, що зрадила свого чоловіка, аби тільки помститись, та й то один лише раз, — надто-бо вже він був дурний та ревнивий.
Баронеса де Гранжері відкинула книжку на канапу і глянула з цікавістю на Аннету, сама вже мимоволі сміючись.
Нарешті вона спитала:
— Ну, що ти там нового утнула?
— О люба моя… люба моя… Це таке смішне, таке смішне… Тільки подумай: я позбулася!., позбулася!., позбулася!..
— Як то позбулася?
— А так, позбулася!
— Чого ти позбулася?
— Чоловіка, серденько, чоловіка! Я вільна тепер! Вільна! Вільна!
— Як то вільна?
— Розлучення, от що! Розумієш: розлучення! Я маю розлучення!
— Ти взяла розлучення?
— Та ні ще… Ох, яка ж ти дурненька! За три години не беруть розлучення. Та я маю тепер докази… докази, що він мене обманює, зраджує. Його впіймано на гарячому! Подумай-но! На гарячому!.. Він тепер у моїх руках!
— От воно як! Він тебе зрадив?
— Так… тобто ні… так і ні… не знаю. Та я маю докази, це ж головне!
— Як же ти все це влаштувала?
— Як улаштувала? Отож-то! Тут уже чимало довелось мені докласти хитрощів! Уже три місяці, як він зробився нестерпний, просто нестерпний — брутальний, сварливий, деспотичний, підлий нарешті. Я сказала сама собі: ні, довше так тривати не може, треба подати на розлучення. Та як до цього взятись? Це ж не легка річ! Спробувала я роздратувати його, щоб він мене вдарив, — ні! Сердиться, а не б’є. Він перечив мені у всьому, силував виходити на прогулянку, як мені не хотілось, залишатись удома тоді, коли я саме мала десь у гостях пообідати, цілісінький тиждень обертав усе моє життя на ненастанну якусь муку, — але й пальцем мене ніколи не торкнув.
Тоді я взялась розпитувати та вивідувати, чи є в нього полюбовниця. Справді, у нього була коханка, але він так обережно, так хитромудро влаштовував побачення з нею, що аж ніяк їх не зловити. Тоді — вгадай, що я зробила?
— Як же тут угадати!
— То-то й є! Ніколи б не вгадала! Я попросила свого брата дістати мені фотографічну картку тієї особи.
— Коханки твого чоловіка?
— Так. Це коштувало Жакові п’ятнадцять луїдорів: стільки мусив він заплатити за вечір, від сьомої години до дванадцятої, з обідом, звісно, — по три луїдори година. Ну, і він дістав для мене її фотографію.
— Мені здається — він міг би дістати її якось інакше, якось схитрувати… без… без того, щоб неодмінно брати собі й оригінал.
— О! Та вона ж гарненька! Тут не було нічого неприємного для Жака, навпаки. Та й мені ж треба було знати деякі подробиці: як вона збудована, яку має талію, бюст, яке в неї тіло на колір… Ну, й ще багато, багато різних речей.
— Нічого не розумію.
— Стривай, зрозумієш. Довідавшись про все, що мені хотілося знати, я звернулась до… ну, як би тобі сказати, — до такого чоловіка… із тих людей, що виконують усякі доручення… до агента, чи що… Та ти ж розумієш?
— Так, приблизно. І що ж ти тому чоловікові сказала?
— Я сказала йому, показуючи Кларисину фотографію (її звуть Клариса): "Мені треба, добродію, покоївки, схожої на цю жінку. Вона повинна бути гарненька, елегантна, спритна, чепурна. Я заплачу їй скільки треба буде. Хай
і десять тисяч франків — байдуже. Вона потрібна буде мені не більш як на три місяці".
Він дуже здивувався і спитав:
— Хотіли б, пані, щоб вона була і в поведінці без доганна?
— Так, щоб була сама чесність, — пробурмотіла я, почервонівши.
— А… щодо моральності?
У мене сили не було відповісти. Я тільки кивнула головою: ні, мовляв. Тут я раптом збагнула, що він думає на мене страшну річ, і скрикнула, втративши тяму:
— О добродію, це для мого чоловіка… для мого чоловіка, що обманює мене… обманює десь там… хто знає де… а я б хотіла, щоб це сталося вдома… розумієте… тоді його можна було б зловити…
Тоді він зареготався, і я зрозуміла з його погляду, що він перейнявся пошаною до мене. Утямив, яка-то я хитра та вигадлива. Я певна, в ту хвилину йому хотілося стиснути мою руку.
— За тиждень, пані,— сказав він, — справа ваша буде залагоджена. Коли одна особа буде не така, як треба, — знайдемо іншу. Ручуся, що все вийде якнайкраще. Ви мені заплатите уже по всьому. Отже, на цій фотографії коханка вашого чоловіка?
— Так, добродію.
— Вродлива особа і зовсім не така худенька, як тут видається. А які парфуми?
Я не відразу догадалась, що він хоче сказати.
— Як то парфуми? — спитала я.
Він усміхнувся.
— Так, пагіі, парфуми — річ надто важлива, коли треба привабити чоловіка: вони пробуджують у ньому несвідомі спомини, надають сміливості, тривожать і хвилюють розум, надять знову зазнати знайомих уже солодощів. Треба б також знати, які страви ваш чоловік їсть, обідаючи з цією дамою. Тоді б ви призначеного дня подали йому ті самі страви, і це помогло б вам його спіймати. О! Він буде наш, пані, буде наш!
Я пішла від нього зачарована. Мені пощастило натрапити на дуже розумну людину.
II
Три дні лише минуло, і до мене прийшла висока чорнява дівчина, дуже гарненька, скромна й смілива разом — досить дивне поєднання для людини непевної моральності. Вона поводилася дуже пристойно зі мною. Я не знала добре, як до неї треба звертатись, і назвала її "мадемуазель". А вона на те:
— О, можете, пані, звати мене Розою, та й годі.
І ми зайшли у жваву розмову.
— Скажіть, Розо, ви знаєте, для чого ви прийшли сюди?
— Так… здається, пані…
— Гаразд, моя дитино… І це все… це вам анітрохи не прикре?
— О пані! Та я ж уже восьме розлучення влаштовую! Я звикла до того.
— Ну от і чудово. І багато вам на це треба часу?
— Тут уже все, пані, залежить від того, який темперамент має ваш чоловік. Дайте мені побути з ним удвох, сам на сам, хоч п’ять хвилин — я тоді скажу з певністю.
— Він незабаром прийде. Мушу вас попередити, що він негарний.
— Байдуже, пані. Я доводила до розлучення й зовсім бридких. Я от що хотіла спитати: ви вже знаєте парфуми?
— Так, голубко, — вербена.
— От і добре, я сама люблю цей запах! Може, ваша ласка сказати мені, чи коханка вашого чоловіка носить шовкову білизну?
— Ні, дитя моє, батистову з мереживом.
— А! Особа доброго тону! Шовкова білизна тепер уже стає чимсь тривіальним.
— Правда ваша, Розо.
— Отже, пані, я берусь до своїх обов’язків.
І вона взялась до своїх обов'язків покоївки так, наче все життя нічого іншого не робила.
За годину прийшов мій чоловік. Роза навіть не глянула на нього, але він — він на неї глянув, і то не раз. Від неї вже віддалік чути було пахощі вербени. Аж ось вона вийшла з кімнати.
— Що це за дівчина? — зараз же спитав він.
— Ну… це моя нова покоївка.
— Де ж ви її найшли?
— її прислала до мене баронеса Гранжері з найкращою рекомендацією.
— А вона гарненька!
— Вам подобається?
— Так… гарненька, як на покоївку.
Я була сама не своя з радості: він уже йшов на нашу принаду!
Того самого вечора Роза сказала мені:
— Тепер я можу сказати, пані, з певністю, що це станеться не пізніше як за два тижні. Мосьє дуже м'який на вдачу.
— А! Ви вже робили спроби?
— Ні, я ще нічого не робила, але це можна відразу побачити. Його вже бере охота обняти мене, коли він проходить біля мене.
— Він вам нічого не казав?
— Ні, пані, лише спитав, як мене звати… Спитав зумисне, аби почути мій голос.
— От і гаразд, моя славна Розо. Ідіть же до мети якнайшвидше.
— Не бійтесь, пані. Я тільки трошки опиратимусь, а то надто легка перемога могла б його розчарувати.
Пройшло вісім днів — чоловік мій нікуди й не вигляне. Увесь час по обіді він никав по кімнатах, а крім того — і з цього можна було здогадатися, що все як слід, — він не боронив тепер мені виїздити з дому. І я цілими днями їздила по гостях та на прогулянки, щоб… щоб не заважати йому.
Нарешті дев’ятого дня, роздягаючи мене, Роза сказала несміливо:
— Готово, пані. Цього ранку все зробилось.
Я була трохи вражена, трохи схвильована навіть, не з того, що воно сталось, а з того, як вона це сказала.
— 'Ну… ну… і як же це було?
— О! Все гаразд, пані. Він уже три дні добивається, але
я не хотіла надто скоро піддатись. Тепер маєте попередити мене, пані, коли хочете застукати його на зраді.
— Так, моя люба. Ну… візьмім хоч би четвер.
— Хай буде четвер. До того часу я знову його уникатиму, щоб він весь час жадав мене.
— Ви певні, що тут не буде ніякої помилки?
— Так, дуже певна, пані. Я весь час розпалюватиму в ньому пристрасть, дедалі збільшуючи собі ціну, — і на призначений термін він буде наш.
— Тоді о п’ятій годині, моя люба Розо.
— О п’ятій то о п’ятій. А де саме?
— Ну… хоч би в моїй кімнаті.
— Добре, у кімнаті пані.
Ну, ти розумієш, миленька моя, що я тоді зробила? Я, по-перше, поїхала й запросила до себе тата й маму, потім дядька мого д’Орвелена, голову, та ще пана Рапле, суддю, чоловікового приятеля. Я нікого з них не попередила, що вони мають побачити. Тільки примусила всіх навшпиньки підійти до дверей моєї кімнати. Я припасувала так, щоб це було якраз о п’ятій, рівно о п’ятій! О! Як билося в мене серце! Я покликала також і консьєржа, щоб ще на одного свідка було більше. Тоді… Тоді, коли годинник почав дзвонити п’яту, я відчиняю раптом двері навстіж… Ха-ха-ха! Це було якраз… якраз… мила моя… О! Що за обличчя було в нього! Що за обличчя! Коли б ти тільки побачила! І він ще повернувся, дурень! — повернувся до нас! Ну й смішний же він був!.. Я так реготала, так реготала… А тато розгнівався, хотів бити мого чоловіка… А консьєрж, добрий чолов’яга, ще й помагав йому одягатись… перед нами, серденько, перед нами!.. Він застібав йому шлейки… як це було кумедно, Господи!.. А щодо Рози — ну, це просто золото, а не дівчина! Вона плакала — прекрасно, натурально плакала. Чудова дівчина! Як тобі треба буде чогось подібного, згадай про неї!
І от я, тільки-но все скінчилось, прибула до тебе розказати все, ні хвилини не гаючись. Тепер я вільна. Хай живе розлучення!
І вона пішла сама собі в танець через кімнати, а баронеса, задумлива та незадоволена, промовила:
— А чому ти мене не покликала поглянути?
Диявол
Селянин стояв біля лікаря перед ліжком умираючої. Стара покірливо, спокійно й просвітлено дивилась на обох чоловіків, прислухаючись до їх розмови.