Переклад Олександра Грязнова
Пізнього вечора ішов у місячному світлі вгору по Тверському бульвару, а вона назустріч: іде, ніби гуляє, тримає руки у маленькій муфті і, поводячи круглою каракулевою шапочкою, що одягнена трохи набакир, щось наспівує. Підійшовши, призупинилась:
— Чи не хочете скласти компанію?
Він поглянув: невеличка, кирпатенька, трошки широкі вилиці, очі у нічних сутінках блищать, посмішка мила, несмілива, голосок у тиші, в морозному повітрі чистий…
— Чому ж ні? З задоволенням.
— А ви скільки дасте?
— Рубль за любов, рубль на шпильки.
Вона подумала:
— А ви далеко живете? Як недалеко, то піду, після вас ще встигну походити.
— Два кроки. Тут, на Тверській, номера "Мадрид".
— А, знаю! Я там разів п'ять була. Мене туди один шулер водив. Єврей, а жахливо добрий.
— Я теж добрий.
— Я так і подумала. Ви симпатичний, відразу мені сподобались…
— Тоді, значить, пішли.
Дорогою, все поглядаючи на неї, — на вдивовижу миле дівчисько! – почав розпитувати:
— Що ж це ти одна?
— Я не одна, ми завсіди втрьох виходимо: я, Мур і Анеля. Ми і живемо разом. Тільки нині субота, їх прикажчики взяли. А мене ніхто за весь вечір не взяв. Мене не дуже беруть, люблять більше повних або вже щоб як Анеля. Вона хоч худа, та висока, зухвала. П'є – страх і по-циганськи вміє співати. Вона і Мур чоловіків терпіти не можуть, закохані одна в одну жах як, живуть як подружжя…
— Так, так… Мур… А тебе як звати? Тільки не бреши, не вигадуй.
— Мене Ніна.
— От і брешеш. Скажи правду.
— Ну, вам скажу. Поля.
— Гуляєш, напевне, недавно?
— Ні, давно вже. Іще з весни. Та що все розпитувати! Дайте краще цигарочку. У вас, мабуть, дуже хороші, ач який на вас кльош і капелюх!
— Дам, коли прийдемо. На морозі шкідливо курити.
— Ну, як хочете, а ми завсіди на морозі куримо, і нічого. От Анелі шкідливо, у неї сухоти… А чому ви бритий? Він теж був бритий…
— Це ти все про шулера? Одначе запам'ятався він тобі!
— Я його досі пам'ятаю. У нього теж сухоти, а курить жах як. Очі горять, губи сухі, груди провалились, щоки провалились, темні…
— А кисті у волоссі, страшні…
— Правда, правда! Таж ви його знаєте?
— Ну от, звідки ж я можу його знати!
— Потім він в Київ поїхав. Я його на Брянський вокзал ходила проводжати, а він і не знав, що прийду. Прийшла, а поїзд вже рушив. Побігла за вагонами, а він якраз з віконечка висунувся, побачив мене, замахав рукою, став кричати, що скоро знову приїде і київського сухого варення мені привезе.
— І не приїхав?
— Ні, його, певне, спіймали.
— А звідки ж ти дізналась, що він шулер?
— Він сам сказав. Напився портвейну, став сумний і сказав. Я, каже, шулер, все одна що крадій, та що ж робити, вовка ноги годують… А ви, може, актор?
— Щось подібне. Ну, прийшли…
За вхідними дверима горіла над конторкою маленька лампочка, нікого не було. На дошці на стіні висіли ключі від номерів. Коли він зняв свій, вона зашепотіла:
— Як же це ви його лишаєте? Обкрадуть!
Він поглянув на неї, все більше звеселяючись.
— Обкрадуть – в Сибір підуть. Але яка чудова в тебе мордочка!
Вона збентежилась:
— Все смієтесь… Ходімо за ради бога скоріше, адже все-таки це не дозволяється водити до себе так пізно…
— Нічого, не бійся, я тебе під ліжко сховаю. Скільки тобі років? Вісімнадцять?
— Дивак ви! Все знаєте! Вісімнадцятий.
Піднялись крутими сходами, по стертому килимку, повернули у вузький, ледь освітлений, дуже задушливий коридор, він зупинився, встромляючи ключ у двері, вона піднялась навшпиньки і подивилась, який номер:
— П'ятий! А він стояв у п'ятнадцятому, на третьому поверсі…
— Якщо ти мені про нього ще хоч слово скажеш, я тебе уб'ю.
Губи в неї розтягнулися посмішкою задоволення, вона, злегка похитуючись, ввійшла у передпокій освітленого номера, на ходу розщіпаючи пальтечко з каракулевим комірчиком.
— А ви пішли і забули світло погасити…
— Не біда. Де у тебе носова хусточка?
— Навіщо вам?
— Розчервонілась, а все-таки ніс замерз…
Вона зрозуміла, поспіхом дістала із муфти зібгану хусточку, втерлась. Він поцілував її холодну щічку і поплескав по спині. Вона зняла шапочку, струсила волоссям і, стоячи, почала стягувати з ноги ботик. Ботик не піддавався, вона, зробивши зусилля, мало не впала, схопилась за його плече і дзвінко засміялась:
— Ой, мало не полетіла!
Він зняв пальтечко з її чорної сукні, що пахла тканиною і теплим тілом, легенько штовхнув її в номер, до дивану:
— Сядь, і давай ногу.
— Та ні, я сама…
— Сядь, тобі кажуть.
Вона сіла і простягнула праву ногу. Він встав на одне коліно, ногу поклав на інше, вона соромливо смикнула поділ на чорну панчоху:
— От який ви, їй-богу! Вони, правда, у мене дуже тісні…
— Мовчи.
І, швидко стягнувши ботики один за другим разом з туфлями, відкинув поділ з ноги, міцно поцілував у голе тіло вище коліна і встав з червоним лицем:
— Ну, скоріше! Не можу…
— Що не можете? – спитала вона, стоячи на килимі маленькими ногами в одних панчохах, зворушливо зменшившись зростом.
— Зовсім дурненька? Чекати не можу, зрозуміла?
— Роздягатися?
— Ні, одягатися!
І, відвернувшись, підійшов до вікна і квапливо закурив. За подвійним склом, що знизу замерзло, блідо світили у місячному світлі ліхтарі, чутно було, як, гримлячи, мчали вгору по Тверській дзвоники на "голубках"… За хвилину вона озвалась до нього:
— Я вже лежу.
Він погасив світло і, як попало роздягнувшись, поспіхом ліг до неї під ковдру. Вона, вся тремтячи, притиснулась до нього і зашепотіла з дрібним, щасливим сміхом:
— Тільки за ради бога не дмухайте мені в шию, на весь дім закричу, страх як боюсь лоскоту…
З годину після того вона міцно спала. Лежачи поруч з нею, він дивився у пітьму, змішану з тьмяним світлом з вулиці, думаючи з нерозв'язним здивуванням: як же це може бути, що вона під ранок кудись піде? Куди? Живе з якимись стервами над якою-небудь пральнею, кожен вечір виходить з ними як на службу, щоб заробити під яким-небудь скотом два рублі, — і яка дитяча безтурботність, щиросердна ідіотичність! Я, мені здається, теж "на весь дім закричу" від жалості, коли вона завтра збереться іти геть…
— Поля, — сказав він, одягаючись, і торкаючи її за голе плече.
Вона злякано отямилась:
— Ох, батечко! Пробачте, будь ласка, зовсім ненавмисно заснула… Я зараз, зараз…
— Що зараз?
— Зараз встану, одягнусь.
— Та ні, давай вечеряти. Нікуди я тебе не пущу до ранку.
— Що ви, що ви? А поліція?
— Дурниці. А мадера у мене ніскільки не гірша за портвейн твого шулера.
— Що ж ви все мені ним дорікаєте?
Він раптом засвітив світло, яке різко вдарило їй у очі, вона сунула голову у подушку. Він скинув з неї ковдру, став цілувати у потилицю, вона радісно забила ногами:
— Ой, не лоскочіть!
Він приніс із підвіконня паперовий мішечок з яблуками і пляшку кримської мадери, взяв з умивальника дві склянки, сів знову на постіль і сказав:
— Ось, їж і пий. А то уб'ю.
Вона міцно надкусила яблуко і почала їсти, запиваючи мадерою і розсудливо говорячи:
— А що ж ви думаєте? Може, хтось і уб'є. Наше діло таке. Ідеш невідомо куди, невідомо з ким, а він або п'яний, або божевільний, кинеться і задушить, або ножиком заріже. Та який у вас теплий номер! Сидиш уся гола, а все тепло. Це мадера? От люблю! Де там рівняти з портвейном, він завсіди корком пахне.
— Ну, не завжди.
— Ні, їй-богу, пахне, хоч два рублі за пляшку заплати, одна честь.
— Ну, давай ще наллю. Давай цокнемось, вип'ємо і поцілуємося. До дна, до дна.
Вона випила і так квапливо, що задихнулась, закашлялась і, сміючись, впала головою йому на груди. Він підняв їй голову і поцілував у мокрі, делікатно стиснуті губки.
— А мене прийдеш проводжати на вокзал?
Вона здивовано розкрила рот.
— Ви теж поїдете? Куди? Коли?
— В Петербург. Але це ще не скоро.
— Ну, слава богу! Я тепер тільки до вас буду ходити. Ви хочете?
— Хочу. Тільки до мене одного. Чуєш?
— Ні за які гроші ні до кого не піду.
— Ну, отож бо. А тепер – спати.
— Та мені треба на хвилиночку…
— Ось тут, у тумбочці.
— Мені при вас соромно. Погасіть на хвилину світло…
— І зовсім погашу. Третя година…
В постелі вона лягла йому на руку, знову вся пригорнувшись до нього, але вже тихо, ласкаво, а він став говорити:
— Завтра ми з тобою будемо разом снідати…
Вона жваво підняла голову:
— А де? От я раз була у "Теремі", це за Тріумфальними воротами, до того дешево, просто задарма, а вже скільки дають – з'їсти неможливо!
— Ну, це ми ще подивимось де. А потім ти підеш додому, щоб твої стерви не подумали, що тебе вбили, та і в мене є справи, а біля сьомої знову приходь до мене, поїдемо обідати до Патрикєєва, там тобі сподобається – оркестріон, балалаєчники…
— А потім в "Ельдорадо" — правда? Там зараз іде чудова фільма "Мрець-утікач".
— Чудово. А тепер – спи.
— Щас, щас… Ні, Мур не стерва, вона страх нещасна. Я би без неї пропала.
— Як це?
— Вона батькова сестра двоюрідна…
— Ну?
— Батько мій був зчіплювачем на товарній станції в Серпухові, йому там груди роздушило буферами, а мама померла, коли я була ще маленькою, я і залишилась одна на всьому світі і поїхала до неї в Москву, а вона, виявляється, давно вже не служить по номерах покоївкою, мені дали її адресу у адресному столі, я приїхала візником до неї з корзинкою на Смоленський ринок, дивлюсь, а вона з цією Анелею живе і разом з нею ходить вечорами на бульвари… Ну і лишила мене у себе, а потім умовила теж виходити…
— А кажеш, що без неї пропала б.
— А куди б же я поділась в Москві одна? Звичайно, вона мене згубила, та хіба вона мені бажала зла? Ну, та що про це говорити. Може, бог дасть, місце якесь знайду теж у номерах, тільки вже місце не кину і вже нікого до себе не підпущу, мені й чайових буде досить, та ще на всьому готовому. От якби тут, у вашому "Мадриді"! Чого б краще бажати!
— Я про це подумаю; може, і влаштую тобі де-небудь таке місце.
— Я б вам у ніжки вклонилася!
— Щоб вийшла вже повна ідилія.
— Що?
— Ні, нічого, це я зі сну… Спи.
— Щас, щас… Я щось розмріялась…
26.04.1944