З книги "Темні алеї"
Переклад Олександра Грязнова
Літнього вечора сидів у вітальні і бренькав на фортепіано, коли ж почув на балконі її кроки, дико вдарив по клавішах і не в лад закричав, заспівав:
Не завидую богам,
Не завидую царям,
Как увижу очи томны,
Стройный стан и косы темны!
Ввійшла в синьому сарафані, з двома довгими темними косами на спині, в кораловому намисті, посміхаючись синіми очима на засмаглому обличчі:
— Це все про мене? І арія власної композиції?
— Так!
І знову вдарив і закричав:
Не завидую богам…
— Ну і слух же у вас!
— Зате я знаменитий живописець. І красивий, як Леонід Андрєєв. На вашу біду заїхав я до вас!
— Він лякає, а мені не страшно, сказав Толстой про вашого Андрєєва.
— Побачимо, побачимо!
— А дідусів костур?
— Дідусь хоч і севастопольський герой, тільки з виду грізний. Втечемо, обвінчаємося, потім кинемося йому в ноги – заплаче і пробачить…
В сутінки, перед вечерею, коли в кухні смажили пахучі битки з цибулею і в росяному парку свіжіло, носились, стоячи один навпроти одного, на гойдалці в кінці алеї, скрегочучи кільцями і дуючи вітром, що розвівав її поділ. Він, натягуючи мотузки і надаючи розмаху дошці, робив страшні очі; вона, розчервонівшись, дивилась пильно, безглуздо і радісно.
— Ау! А он перша зірка і молодий місяць і небо над озером зелене-зелене – живописце, погляньте, який тонкий серпик! Місяцю, місяцю, золоті ріжки… Ой, ми зірвемось!
Злетівши з висоти і скочивши на землю, сіли на дошку, стримуючи схвильований подих і дивлячись один на одного.
— Ну що? Я говорив!
— Що говорив?
— Ви вже закохані в мене.
— Можливо… Чекайте, кличуть до вечері… Ау, йдемо, йдемо!
— Заждіть хвилинку. Перша зірка, молодий місяць, зелене небо, запах роси, запах із кухні, — певне, знову мої любимі битки в сметані! – сині очі і прекрасне, щасливе лице…
— Так, щасливішого за цей вечір, мені здається, в моєму житті вже не буде…
— Данте говорив про Беатріче: "В її очах – початок любові, а кінець – в устах". Отже? – сказав він, беручи її руку.
Вона закрила очі, схиляючись до нього опущеною головою. Він обійняв її плечі з м'якими косами, підняв її лице:
— Кінець в устах?
— Так…
Коли йшли по алеї, він дивився собі під ноги:
— Що ж нам тепер робити? Іти до дідуся і, впавши на коліна, просити його благословення? Але який же я чоловік?
— Ні, ні, тільки не це.
— А що ж?
— Не знаю. Хай буде тільки те, що є… Краще вже не буде.
10.4.45