Таня

Іван Бунін

Переклад Олександра Грязнова

Вона служила покоївкою у його родички, дрібної поміщиці Казакової, їй ішов вісімнадцятий рік, вона була невеличка зростом, що було особливо помітно, коли вона, м'яко погойдуючи спідницею і злегка піднявши під кофточкою маленькі груди, ходила боса або, взимку, у валянках, її просте личко було тільки миловиде, а сірі селянські очі прекрасні тільки молодістю. У ту далеку пору він розтрачував себе безрозсудно, життя вів бурлацьке, мав багато випадкових любовних зустрічей і зв'язків – і як до випадкового поставився і до зв'язку з нею…

Вона швидко змирилася з тим фатальним, дивовижним, що якось раптом сталося з нею тої осінньої ночі, кілька днів плакала, але з кожним днем все більше переконувалась, що сталось не горе, а щастя, що стає він їй все милішим і дорожчим; у хвилини близькості, які незабаром стали повторюватись все частіше, вже називала його Петриком і говорила про ту ніч як про їх спільне заповітне минуле.

Він спершу вірив і не вірив:

— Невже справді ти не прикидалась тоді, що спиш?

Але вона тільки розкривала очі:

— Та хіба ви не відчували, що я сплю, хіба не знаєте, як діти і дівки сплять?

— Якби я знав, що ти справді спиш, я б тебе нізащо не торкнувся.

— Ну а я нічого, нічого не чула, майже до останньої хвилиночки! Тільки як це ви надумали прийти до мене? Приїхали і навіть не поглянули на мене, тільки вже ввечері спитали: ти, певне, недавно найнялась, тебе, здається, Танею звати? І потім стільки часу дивились, ніби зовсім не помічаєте. Отже, прикидалися?

Він запевняв, що, звичайно, прикидався, але говорив неправду: все трапилось зовсім несподівано і для нього.

Він провів початок осені в Криму і по дорозі в Москву заїхав до Казакової, прожив тижнів зо два у заспокійливій простоті її садиби і убогих днів початку листопада і вже збирався від'їжджати. Того дня, на прощання з селом, він зранку до вечора їздив верхи з рушницею за плечима і з гончаком порожніми полями і голими перелісками, нічого не знайшов і повернувся в садибу стомлений і голодний, з'їв за вечерею сковороду битків у сметані, випив графинчик горілки і декілька склянок чаю, поки Казакова, як завжди, говорила про свого покійного чоловіка і про двох своїх синів, що служили в Орлі. Годині о десятій дім, як завжди, був уже темним, тільки горіла свічка в кабінеті за вітальнею, де він жив, приїжджаючи. Коли він ввійшов у кабінет, вона зі свічкою в руці стояла на його постелі на тахті навколішках, водячи вогником свічки по дерев'яній стіні. Побачивши його, вона сунула свічу на нічний столик і, зіскочивши, кинулась геть.

— Що таке? – спитав він, сторопівши. – Чекай, що ти тут робила?

— Клопа палила, — відповіла вона швидким шепотом. – Стала готувати вам постіль, дивлюсь, а на стіні клоп…

І зі сміхом побігла.

Він подивився їй услід і, не роздягаючись, знявши лиш чоботи, приліг на ватяну ковдру на тахті, сподіваючись ще покурити і щось подумати, — засинати о десятій було незвично, — і відразу заснув. На хвилину отямився, турбуючись крізь сон від тремтячого вогника свічі, подув на неї і знову заснув. Коли ж знову розплющив очі, за двома вікнами у двір і за бічним вікном у сад, повним світла, стояла осіння місячна ніч, порожня і самотньо прекрасна. Він знайшов у сутінках біля тахти черевики і пішов у сусідній з кабінетом передпокій, щоб вийти на задній ганок, — поставити йому на ніч, що потрібно, забули. Але двері передпокою виявились замкненими зовні на засув, і він пішов таємниче освітленим з двору домом на парадний ганок. Туди виходили через головний передпокій і великі дерев'яні сіни. У цьому передпокою, навпроти високого вікна над старим рундуком, була перегородка, а за нею кімната без вікон, де завжди жили покоївки. Двері у перегородці були трохи відчинені, за ними було темно. Він запалив сірник і побачив її сплячу. Вона навзнак лежала на дерев'яному ліжку, в одній сорочці і в бумазейній спідничці, — під сорочкою круглились її маленькі груди, босі ноги були заголені до колін, права рука, відкинута до стіни, і лице на подушці здавалися мертвими… Сірник погас. Він постояв – і обережно підійшов до ліжка…

Виходячи через темні сіни на ганок, він гарячково думав: "Як дивно, як несподівано! І невже вона справді спала?"

Він постояв на ганку, пішов по двору… І ніч якась дивна. Широкий, порожній, залитий світлом високого місяця двір. Навпроти сараю, укриті старою скам'янілою соломою, — скотний двір, каретний сарай, конюшні. За їх дахами, на північному небосхилі, повільно розходяться таємничі нічні хмари – мертві снігові гори. Над головою лиш легкі білі, і високий місяць алмазно сльозиться в них, раз-у-раз виходить на темно-сині прогалини, на зоряні глибини неба і ніби ще яскравіше осяває дахи і двір. І все навкруг якесь дивне у своєму нічному існуванні, відсторонене від усього людського, безцільно сяюче. І дивно ще тому, що ніби вперше бачить він весь цей нічний, місячний, осінній світ…

Він сів біля каретного сараю на підніжку тарантаса, закиданого засохлим брудом. Було по-осінньому тепло, пахло осіннім садом, ніч була урочиста, незворушна і благосна і якось дивовижно поєднувалася з тими почуттями, що виніс він від цього несподіваного єднання з напівдитячим жіночим єством…

Вона тихо заридала, прийшовши до тями і ніби тільки цієї хвилини зрозумівши те, що сталося. Але, можливо, не ніби, а справді? Все тіло її піддавалось йому, як неживе. Він спершу пошепки спробував пробудити її: "Послухай, не бійся…" Вона не чула або робила вигляд, що не чує. Він обережно поцілував її у гарячу щоку – вона ніяк не відгукнулась на цілунок, і він подумав, що вона мовчки дала йому згоду на все, що за цим може бути. Він роз'єднав її ноги, їх ніжне, гаряче тепло, — вона тільки зітхнула вві сні, слабко потягнулась і закинула руку за голову…

"А якщо ніякого удавання не було?" — подумав він, встаючи з підніжки і схвильовано дивлячись на ніч.

Коли вона заридала, солодко і гірко, він з почуттям не тільки тваринної вдячності за те несподіване щастя, яке вона несвідомо дала йому, але й захвату, любові став цілувати її у шию, у груди, все, що п'янко пахло чимось сільським, дівочим. І вона, ридаючи, раптом відповіла йому жіночим несвідомим поривом – міцно і теж ніби вдячно обняла і притисла до себе його голову. Хто він, вона ще не розуміла у напівсні, але все одно – це був той, з ким вона, в певний строк, вперше повинна була з'єднатися у найпотаємнішій і блаженно-смертній близькості. Ця близькість, обопільна, сталася і вже нічим у світі розірвана бути не може, і він навіки виніс її у собі, і ось ця незвичайна ніч приймає його у своє незбагненне світле царство разом з нею, з цією близькістю…

Як він міг, від'їжджаючи, згадувати її тільки випадково, забувати її милий щиросердний голосок, її то радісні, то сумні, але завжди люблячі, віддані очі, як він міг любити інших і декотрим з них надавати значно більшого значення, ніж їй!

Наступного дня вона прислужувала, не піднімаючи очей. Казакова спитала:

— Що це ти така, Таню?

Вона покірно відповіла:

— Чи мало у мене горя, пані…

Казакова сказала йому, коли вона вийшла:

загрузка...

— Так, звичайно: сирота, без матері, батько жебрак, непутящий мужик…

Під вечір, коли вона ставила на ганку самовар, він, проходячи, сказав їй:

— Ти не думай, я тебе давно полюбив. Кинь плакати, побиватися, цим нічому не допоможеш…

Вона тихо відповіла, зморгуючи сльози і засовуючи в самовар запалені тріски:

— Якби й справді полюбили, все ж би легше було…

Потім вона стала іноді поглядати на нього, начебто несміло питати поглядом: правда?

Якось ввечері, коли вона ввійшла поправляти йому постіль, він підійшов до неї і обійняв її за плече. Вона злякано глянула на нього і, зашарівшись, прошепотіла: — Відійдіть заради господа. Що, як стара зайде…

— Яка стара?

— Та стара покоївка, ніби не знаєте!

— Я до тебе нині вночі прийду…

Її ніби обпекло, — попервах стара наганяла на неї жах:

— Ой, що ви, що ви! Я від страху з розуму зійду!

— Ну, не треба, не бійся, не прийду, — сказав він поспіхом.

Вона служила тепер уже як раніше, швидко і турботливо, знову стала вихором носитись через двір у кухню, як носилась перше, і часом, у зручну хвилину, потайки кидала на нього погляди вже зніяковіло-радісні. І от одного ранку, ще вдосвіта, коли він ще спав, її послали в місто за покупками. За обідом Казакова сказала:

— Що робити, старосту з робітником я відіслала на млин, нікого послати за Танею на станцію. Може, ти б з'їздив?

Він, стримавши радість, відповів з награною недбалістю:

— Що ж, охоче проїдусь.

Стара покоївка, що подавала на стіл, насупилась:

— За що ж ви, пані, хочете дівку навік зганьбити? Що ж після цього почнуть говорити про неї по всьому селу?

— Ну, то їдь сама, — сказала Казакова. – Що ж їй, пішки, чи що, зі станції іти?

Біля четвертої він виїхав, у шарабані, на старій високій чорній кобилі і, боячись запізнитись до поїзда, добряче підганяв її за селом, підскакуючи на маслянистій, грудкуватій, підмерзлій і потім відсирілій дорозі, — останні дні були вологі, туманні, а в той день туман був особливо густим: ще коли він їхав по селу, здавалося, що надходить ніч, і в хатах вже видно було димно-червоні вогні, якісь дикі за сизістю туману. Далі, в полі, стало майже зовсім темно і від туману вже непроглядно. Назустріч тягнуло холодним вітром і мокрою млою. Але вітер не розігнав туману, навпаки, наганяв усе густіше його холодний, темно-сизий дим, душив ним, його пахучою сирістю, і здавалось, що за його непроглядністю немає нічого – кінець світу і всього живого. Картуз, чуйка, вії, вуса, все було у найдрібнішому мокрому бісері. Чорна кобила розмашисто неслася вперед, шарабан, підскакуючи на слизьких грудках, бив йому в груди. Він примудрився і закурив – солодкий, духмяний, теплий, людський дим цигарки змішався з первісним запахом туману, пізньої осені, мокрого голого поля. І все темнішало, все навкруг вкривав морок, вгорі і внизу, — майже не стало видно довгої шиї кобили, що невиразно темніла, її насторожених вух. І все посилювалось почуття близькості до неї – єдиної живої істоти у цій пустелі, у мертвій ворожості всього того, що праворуч і ліворуч, попереду й позаду, всього того невідомого, що так зловісно приховано у цій димній пітьмі, яка все густіше і чорніше набігала на нього… Коли він в'їхав у село при станції, його охопила відрада житла, жалюгідних вогників у вбогих віконечках, їх ласкавого затишку, а на станції все вокзальне здалося зовсім іншим світом, живим, бадьорим, міським.

1 2 3 4