За секунду він сказав:
— Якщо ти підеш в Рейксмузей, куди я дуже хочу сходити... А-а, кого я обманюю, ні ти, ні я цілий музей не подужаємо! Я дивився експозицію онлайн ще до від'їзду... Якщо ти туди підеш, а я сподіваюся, одного разу ти туди підеш-таки, то побачиш безліч зображень небіжчиків. Ти побачиш Ісуса на хресті, і хлопця, якого закололи в шию, і людей, що померли в морі чи в бою, і цілий парад мучеників. Але Жодної Дитини з Раком. На картинах ніхто не вмирає від чуми, віспи, жовтої гарячки тощо, адже в хворобі немає слави. Немає глибини. Немає честі — того, заради чого варто помирати.
Абрахаме Маслоу, дозвольте представити вам Огастаса Вотерса, який за екзистенційною допитливістю набагато вище стоїть від своїх угодованих, здорових, залюблених побратимів. У той час як безліч людей живе, не знаючи, що таке медичне обстеження, й бере від життя здоровезні ласі шматки, Огастас Вотерс з іншого континенту вивчає зібрання Рейксмузею.
— Що? — запитав Огастас за деякий час.
— Нічого, — озвалася я. — Просто... — я не змогла закінчити речення, не знала як. — Я просто дуже-дуже тебе люблю.
Він усміхнувся краєчком вуст, ніс його був усього за кілька дюймів од мого.
— Взаємно. Я розраховую, що ти про це не забудеш і не поводитимешся зі мною як із присмертним.
— Я не вважаю тебе присмертним, — відказала я. — Думаю, в тебе просто легенький рак.
Він усміхнувся: чорний гумор.
— Я на американських гірках, які ведуть тільки вгору, — сказав він.
— А мій привілей і мій обов'язок — їхати з тобою, — докинула я.
— А якщо ми спробуємо поцілуватися зараз, це буде не надто абсурдно?
— Спробуємо? — відрізала я. — Поцілуємося!
Коли Гейзел і Гас повернулися додому, хлопець потрапив в експериментальну групу з лікування раком. Огастасу ставало все гірше.
РОЗДІЛ XVI
Типовий день з Гасом на останній стадії.
Я приїхала до нього додому десь пополудні, коли він уже встиг поїсти і виблювати сніданок. Він зустрів мене біля дверей в інвалідному кріслі, й хоч то був уже не той красень, що не зводив з мене очей у групі підтримки, але, як і раніше, він усміхався кутиком вуст, у зубах тримав незапалену цигарку, а очі його були яскраві, живі й блакитні.
За обіднім столом ми їли обід з його батьками — бутерброди з арахісовим маслом, желе і вчорашню спаржу. Гас нічого не їв. Я спитала, як він почувається.
— Чудово, — відповів він. — А ти?
— Добре. Що вчора робив?
— Багато спав. Я хочу написати для тебе продовження, Гейзел Грейс, але останнім часом я до біса втомлений.
— Можеш просто розповісти, — запропонувала я.
— З приводу того Голландського Тюльпанника: не шахрай він, але й не такий заможний, як каже.
— А мати Анни?
— Тут я ще не склав остаточної думки. Терпіння, стрибунчику, — посміхнувся Огастас. Батьки мовчки дивилися на нього, не зводячи очей, ніби хотіли встигнути натішитися Шоу Гаса Вотерса поки він ще в місті. — Іноді я уявляю, як пишу муари. Мемуари збережуть мене в серцях і в пам'яті відданих шанувальників.
— Навіщо тобі віддані шанувальники, коди у тебе є я? — запитала я.
— Гейзел Грейс, легко закохувати в себе людей, коли ти такий чарівний і привабливий, як ото я. А от викликати любов у незнайомців... от у чому фокус.
Я закотила очі.
По обіді ми вийшли у двір. У Гаса ще вистачало сил перевалити через поріг, відриваючи від землі маленькі коліщатка, щоб перекотилися великі, — як і раніше спортивний, незважаючи ні на що, меткий і здатний тримати рівновагу, — ці рефлекси навіть велика кількість наркотиків не могла заглушити.
Батьки лишилися в будинку, та коли я озиралася на двері, то щоразу бачила, як вони спостерігають за нами.
Хвилину ми сиділи мовчки, потім Гас мовив:
— Іноді мені шкода, що та гойдалка не в мене.
— З мого двору?
— Так. Моя ностальгія дійшла до краю, здатен тепер сумувати за гойдалкою, на яку жодного разу не опускалася моя дупа.
— Ага. Ностальгія — побічний ефект раку, — сказала я.
— Нє-а, ностальгія — побічний ефект вмирання, — озвався він. Над нами віяв вітер, і на нашій шкірі мінилися тіні гілля. Гас стиснув мене за руку. — Життя гарне, Гейзел Грейс.
Ми повернулися до хати, коли Гасу прийшов час зажити ліки, і їх йому вливали разом з рідким харчуванням через пластикову шлункова трубку, яка стирчала з його живота. На деякий час він затихав і відключався. Мати хотіла, щоб він поспав, але він лише хитав головою, коли вона це пропонувала, тому його, напівсонного, залишали в кріслі.
Батьки дивилися старе відео з Гасом і його сестрами. Дівчатка, напевно, були на той момент моїми однолітками, а Гасу було років п'ять. Вони грали в баскетбол на під'їзній доріжці, й Гас, зовсім малюк, чудово вів м'яча, ніби народився з цим умінням, бігаючи колами довкруж сестер. Я вперше побачила його гру в баскетбол.
— Можна мені вниз? — пробурмотів Гас.
Мати з батьком повезли його крісло по сходинках. Крісло підскакувало, й це було б небезпечно , якби небезпека не втратила актуальності. Нас залишили вдвох. Гас уклався в ліжко, і ми лежали поруч, під ковдрою, я на боці, а Гас горілиць, і моя голова тулилася до його кощавого плеча, Тепло, що струмувало від нього крізь теніску, гріло мене, ногами я обхоплювала його здорову ногу, моя Долоня лежала в нього на щоці.
Коли я присувалася до його обличчя зовсім близько, майже торкаючись носом, неможливо було сказати, що він хворий. Ми цілувалися, а потім лежали поруч, слухаючи однойменний альбом "Гарячкового блиску", а тоді заснули у плутанині рурок і тіл.
Прокинувшись, ми розклали армаду подушок так, щоб якнайзручніше вмоститися на краю ліжка і грати в "Придушення повстання-2: Ціна світанку". Я, природно, грала погано, але моя слабкість була Гасу на руку. Це полегшувало йому задачу вмирати красиво: він стрибав під снайперську кулю, жертвуючи собою, або вбивав вартового, готового мене застрелити. Як він радів, рятуючи мене! Він кричав:
— Сьогодні тобі не вбити мою дівчину, міжнародний терористе невідомої національності!
"Страшенно важко зберігати гідність, коли сонце на сході надто яскраве в твоїх згасаючих очах", — думала я, поки ми полювали на лихих хлопців серед руїн неіснуючого міста.
Нарешті прийшов батько Гаса й забрав його нагору, і в дверях, попід "підбадьоренням", яке сповіщало, що "Друзі — це назавжди", я опустилася навколішки і поцілувала Гаса на ніч, після чого поїхала додому вечеряти з батьками, залишаючи Гаса їсти (і вивертати назад) свою вечерю.
Подивившись телевізор, я лягла спати.
Вранці прокинулася.
Десь пополудні знову поїхала до Гаса.
Гас страждав від безпомічності. Він говорив, що дедалі краще розуміє значення виразу "смертельне приниження". Він завжди сподівався, що його некролог буде в усіх газетах, тому що до кінця життя йому буде чим пишатися. І тоді Грейс попросила хлопця написати некролог для неї.
РОЗДІЛ ХVШ
Якось Грейс розбудив дзвоник від Гаса: він тайком виїхав з дому і йому стало погано.
Гас звів на мене очі. Це було жахливо. Я насилу змушувала себе дивитися на нього. Огастас Вотерс, що всміхався кутиком вуст і смоктав незапалені цигарки, зник; замість нього в авті сиділо вбоге принижене створіння.
— От і все. Я навіть курити більше не можу.
— Гасе, я кохаю тебе.
— Де ж мій шанс стати для когось Петером Ван Гаутеном? — він слабенько ударив по клаксону, і в тиші пролунав різкий сигнал. Гас заплакав. Захилив голову і втупився у стелю. — Ненавиджу себе, ненавиджу себе, ненавиджу все це, ненавиджу все це, я сам собі огидний, ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу, чорт, дайте мені просто померти!
За законами жанру, Огастасові належало до кінця зберігати почуття гумору, не похитнувшись ні на мить, а його дух мав неприборканим орлом ширяти в повітрі, поки світ не відпустить його радісну душу.
Але переді мною був нещасний хлопець, який відчайдушно не хотів бути нещасним, — він плакав і кричав, а з черева його стирчала інфікована шлункова трубка, що допомагає йому не жити, а животіти.
Я витерла йому підборіддя, взяла обличчя в долоні й опустилася навколішки зовсім поруч, щоб бачити його очі, які ще жили.
— Мені так прикро! Хотіла б я, щоб усе було, як У тому фільмі про персів і спартанців!
— Я теж, — відповів він.
— Але так не буває, — провадила я.
— Я знаю, — сказав він.
— Тут немає лихих хлопців.
— Ага.
Навіть рак не можна назвати лихим хлопцем: рак теж жити хоче.
— Ага.
— З тобою все о'кей, — сказала я. Вдалині завила сирена.
— О'кей, — сказав Гас. Він уже непритомнів.
— Гасе, обіцяй мені більше так не робити. Я принесу тобі цигарки, добре? — (Він подивився на мене. Його очі плавали в очницях). — Ти повинен мені пообіцяти.
Він слабко кивнув. Очі заплющилися, голова крутилася на в'язах.
— Гасе, — покликала я. — Не відключайся.
Гас повернувся додому. Родина розуміла, що хлопець помирає, і зібралася у повному складі. Одного разу Гасів тато обійняв Грейс і сказав: "Я щодня дякую за тебе Богу, дитинко". Вона сказала, що Огастас Вотерс був коханням усього її життя, і це кохання послали їм зірки. Як кожне справжнє кохання, це кохання помре разом з ними. І вона цей час, їхню маленьку нескінченність, не проміняла б на цілий світ. Він дав їй вічність за лічені дні.
РОЗДІЛ ХХІ
Огастас Вотерс помер через вісім днів після репетиції власного похорону, в лікарні "Меморіал", у відділенні інтенсивної терапії, коли рак, з якого він складався, нарешті зупинив його серце, яке теж складалося з нього.
Він був зі своєю матір'ю, батьком і сестрами. Пані Вотерс подзвонила мені о пів на четверту ранку. Певна річ, я знала, що він піде — напередодні ввечері я говорила з його батьком, і він сказав: " Це може статися сьогодні", — але все одно, коли я схопила з тумбочки мобільний і побачила на екрані "Мама Гаса", у мене всередині все обірвалося. Вона плакала і повторювала, як їй прикро, а я відповідала, як мені прикро, і вона сказала, що він був непритомний години зо дві, а потім помер.
Увійшли мої батьки, я кивнула, і вони впали одне одному в обійми, охоплені, не сумніваюся, одностайним жахом, що з часом це безпосередньо торкнеться і їх.
Я подзвонила Айзеку, який прокляв життя, всесвіт і самого Бога і запитав, де чортові призи для трощення: зараз би вони стали в пригоді, й тоді я раптом зрозуміла, що подзвонити більше нема кому, і це було найсумніше.