МАНФРЕД
Переклад Олександра Грязнова
ДРАМАТИЧНА ПОЕМА
There are more things in neaven and earth,
Horatio, then are dreamt of in your philosophy.
Shakspeare.
Dramatis personae:
М а н ф р е д.
Ф е я А л ь п.
М и с л и в е ц ь.
А р і м а н.
А б а т С в . М а в р и к і я.
Н е м е з и д а.
М а н у е л ь.
П а р к и.
Г е р м а н.
Д у х и.
Дія відбувається у Бернських Альпах – почасти в замку Манфреда, почасти в горах.
Дія перша
С ц е н а п е р ш а
Готична галерея. – Опівночі.
М а н ф р е д
(один)
Нічник пора долити, хоч погасне
Він все ж таки скоріш, ніж я засну;
Ніч не приносить спокою мені
І не дає позбутись невідв'язних
І невеселих дум. Душа моя
Не знає сну, і очі я склепляю,
Щоб у її вдивлятись глибину.
Людської, всім прийнятної, подоби,
Що я живу! Та сум – наставник мудрих;
Сум – то знання, і той, хто знає більше,
Повинен був в стражданнях осягнути,
Що древо знань – не дерево життя.
Дивіться також
- Джордж Гордон Байрон — Графині Блессінгтон
- Джордж Гордон Байрон — Розстання
- Джордж Гордон Байрон — Хотів би жити знов у горах
- Ще 65 творів →
Всі чудеса, усю земну премудрість –
Все осягнув, усе пізнав мій розум:
Який в тім сенс? Я зустрічав добро
І сам добро творити намагався;
Я підступи ворожі розкривав,
І вороги знеславлені скорялись:
Який в тім сенс? – І пристрасті, і влада,
Добро і зло – все, що хвилює світ –
Навіки все чужим для мене стало
Тієї миті. Я забув про страх,
Засуджений не знати до могили
Ні трепету бажання, ні надій,
Ні радості, ні щастя, ні кохання.
Та час настав. –
О, таємничі сили!
Володарі над всесвітом безкрайнім,
Кого шукав я вдень і уночі!
Ви, сховані в повітрі, – ви, незримі,
Що живете в ефірі, – ви, кому
Підвладні гір вершини недосяжні,
І надра, і безодні океанів,
В ім'я тих чарів, що мені дали
Над вами владу, я зову: з'явіться!
Мовчання.
Ви мовчите. – То іменем того,
Хто володіє вами, – написанням,
Що вас приводить у безмовний трепет, –
І волею безсмертного! – З'явіться!
Мовчання.
Ви мовчите, пітьми і світла духи,
Та чарів не уникнете моїх.
Тож силою, що дійсно нездоланна,
І владою, що виникла в хаосі
Зруйнованого світу, – на планеті,
Що згинула й приречена навіки
Блукати серед простору, – прокляттям,
Яке гнітить мене, велінням думки,
Яка живе в мені й навколо мене,
Зову і заклинаю вас: з'явіться!
У темному кінці галереї з'являється нерухома зірка
П е р ш и й д у х
Смертний! Що бажаєш ти?
Я спустився з висоти,
Чарам давнішнім покірний.
Я покинув світ безмірний,
Залишив без осторог
Мій повітряний чертог,
Де, утворені із пари,
Золоті вечірні хмари
Пропливають вдалині.
Що накажеш ти мені?
Д р у г и й д у х
Монблан – цар гір, і до небес
Він пік підносить свій
На троні скель, в порфірі хмар,
В короні сніговій.
Сповитий лісом стан його,
І грізний гул лавин
В своїх руках тримає він
Над мороком долин.
Віки віків льодовики
Вздовж скель його повзуть,
Та, щоб зірватися униз,
Мого наказу ждуть.
Єдиним словом потрясу
Я царство кам'яне.
Я – повелитель гір. Хто ти,
Щоб кликати мене?
Т р е т і й д у х
Де в глибинах зелених
Не злічить таємниць,
Де ховаються перли
У тілах перлівниць,
В мій чертог із коралів
У безодні морів
Гулом бурі до мене
Голос твій долетів.
На мотив плюскотливий
Ти його положи.
Що бажаєш ти, смертний? –
Духу моря скажи.
Ч е т в е р т и й д у х
В земних порожнинах,
У тріщинах скель,
Де дихає жаром
Вогонь підземель,
Де кратер вулкану
Мовчить до пори,
Де лава клекоче
У надрах гори,
Твій голос для мене
В пітьмі пролунав.
На поклик покірно
Я з мороку встав!
П'я т и й д у х
Я, грізний повелитель бур,
Могутній дух вітрів,
На голос твій за сотні миль
Негайно прилетів.
Мов ураган, крізь океан
Примчав, бо ти гукнув.
Та цілий флот в безодні вод
Тим часом потонув.
Ш о с т и й д у х
Дух ночі я, володар темноти –
Чому мене мордуєш світлом ти?
С ь о м и й д у х
Мені корилась ця зоря,
Коли із неї ще земля
Не створена була.
То був прекрасний, дивний світ,
Чия краса мільйони літ
У Всесвіті цвіла.
Той світ затьмарював усіх
Сусідів зоряних своїх.
Але й краса колись згоря,
І згасла дивна та зоря.
З тих пір, незрима для очей,
Зловісним привидом ночей
Вона, часу згубивши лік,
Блукать приречена навік.
І ти, народжений на тій
Колишній зірці золотій,
Черв'як, якому я корюсь,
Хоч зі зневагою борюсь,
Мене ти владою заклять,
Щоб вирок Долі розпитать,
Зухвало викликати зміг
До натовпу рабів своїх.
Та перше, ніж відповісти,
Скажи, що хочеш знати ти?
С і м д у х і в
(разом)
Володарі вітрів, морів і надр земних,
Володарі пітьми, повітря, гір і долі
Усі з'явились тут, всі ждуть твоєї волі.
Що повелиш їм ти? Чекаєш що від них?
М а н ф р е д
Лиш забуття.
П е р ш и й д у х
Чого? Кого? Навіщо?
М а н ф р е д
Ви знаєте. Того, що мучить серце.
Читайте в ньому – я не здатен сам.
Д у х
Ми даємо лиш те, що нам підвладне:
Проси підданих, королівства, влади
Хоч би над цілим світом, — побажай
Зробитися володарем стихій,
Які лиш нам покірні, — все готові
Тобі надати.
М а н ф р е д
Тільки забуття.
Багато обіцяєш ти. Невже
Безсилі дати забуття?
Д у х
Безсилі.
Можливо, смерть...
М а н ф р е д
То забуття у смерті?
Д у х
Не знаю, бо воно нам невідоме:
Ми вічні – і в сучасності для нас
Зливаються минуле і майбутнє.
Ось відповідь.
М а н ф р е д
Ви здумали глумитись?
Та владою непереборних чарів
Я цар для вас. – Раби, не забувайтесь!
Безсмертний дух, що я дістав у спадок
Від Прометея, той вогонь яскравий,
Що у мені з народження палає,
Могутній, всеосяжний, як і ваш,
Хоч я земна істота, а не дух.
Відповідайте, бо інакше – горе!
Д у х
Таж відповідь ти можеш відшукати
В своїх словах.
М а н ф р е д
В яких?
Д у х
Ти говорив,
Що рівний нам, а смерть для нас – ніщо.
М а н ф р е д
То я даремно кликав вас! Не здатні
Мені допомогти ви.
Д у х
Попроси:
Ми все дамо, що тільки в нашій владі.
Проси корони, міці, довголіття...
М а н ф р е д
Прокляття вам! Навіщо довголіття?
Дні і без нього довгі! – Геть!
Д у х
Чекай,
Подумай добре, перш ніж нас відпустиш.
Можливо, є хоч щось, що не байдуже
Твоїм очам?
М а н ф р е д
О, ні! Та я б хотів
Вас врешті-решт побачити. Я чую
Такі печальні і солодкі звуки,
Я бачу дивну непорушну зірку,
А далі – морок. Покажіть мені
Себе в звичайних образах своїх.
Д у х
Ми образів не маємо – ми душі
Своїх стихій. Що хочеш, обери
Із форм земних – ми приймемо її.
М а н ф р е д
На всій землі немає, що б мені
Ненависне було або відрадне.
Хай головний між вами прийме образ,
Який йому доречніший.
С ь о м и й д у х
(з'являючись в образі прекрасної жінки)
Дивись!
М а н ф р е д
О боже! Та якщо ти не мара
І не безумна мрія, я би міг
Зазнати знову щастя. О, прийди,
Прийди, і знову...
Привид зникає.
Ти мене розчавив!
Знепритомнівши, падає.
Г о л о с
(промовляє закляття)
В час, коли усе мовчить,
В небі місяць височить,
Під кущами світляки
Тихо світять, мов зірки;
В час, коли сова ридає
І по небу пролітає
Метеор кудись навскіс
За далекий темний ліс –
Як належить владарю,
Душу я твою скорю.
Хай глибокі будуть сни –
Не торкнуть душі вони.
Є зловісніші видіння,
Від яких нема спасіння:
Наче птах без дужих крил,
Як заручник темних сил,
Ти ніде їх не забудеш;
Сам віднині ти не будеш –
Ти навік уклякнеш в них,
В чаруваннях неземних.
Розгорнув проклять сувій
Вже для тебе вирок свій:
Хай вітри невідворотні
Тільки стогони скорботні
Повсякчас тобі несуть;
Хай вночі тебе гризуть
Муки совісті й безсоння,
Та коли на підвіконня
Промінь сонця упаде,
Щоб вітатися з тобою,
З нетерпінням і нудьгою
Хай душа вже ночі жде.
Хай брехні і зла отрута,
В серці впертому закута,
Проливається на всіх
Лицемірними сльозами
І байдужими словами
До нещасть і бід людських.
Хай думки заступлять чорні
І страждання непритворні
Сонце й небо голубе!
Проклинаю я тебе!
Виливаю над тобою
З чаклуванням й ворожбою
Чарівний фіал твоїх
Мук і прикрощів земних:
Хай шукає дух безсилий
Забуття або ж могили,
Та того, що прагнеш ти,
Не зуміє він знайти.
Згасить хай потребу дії
Мла безвілля й безнадії.
Без кінця живи у ній
І, страждаючи, марній!
С ц е н а д р у г а
Гора Юнгфрау. – Ранок. – М а н ф р е д один на скелі.
М а н ф р е д
Пропали духи, викликані мною,
Нітрохи не полегшивши страждання.
Наука чарів не допомогла.
Я вже не вірю в сили потойбічні,
Вони не мають влади над минулим.
А що мені майбутнє, доки вкрите
Минуле таємницею? – Чому
Ти, матінко-земля, і ти, світанку,
Такі прекрасні? – Я, на жаль, не можу
Любити вас. – І ти, небесне око,
Що дивишся на світ наш із любов'ю,
Чом лиш мені відради не даєш?
Ви, скелі, де стою я над проваллям
І там, на дні безодні, розрізняю
Верхи столітніх сосен, що здаються
З такої висоти чагарником,
Скажіть мені, чому я зволікаю,
Коли один лиш рух, один лиш крок
Навіки заспокоїли би серце
У хвилях норовливої ріки?
Вони зовуть мене, та я не чую,
Вони лякають – я не відступаю;
Мішається мій розум, та стою:
Є влада, що життя нам зберігає,
Що жити нас примушує, якщо
Це означає – вічно плазувати,
Високі поривання поховавши
І виправдатись втративши можливість
У власних, не прискіпливих, очах!
Пролітає орел.
Володаре птахів, могутній орле,
Ти вище всіх над хмарами ширяєш,
Якби твоєю здобиччю я став!
Ти крапкою чорнієш у блакиті,
Ледь розрізняю я тебе, а ти
В усі кінці – і вниз, і вшир, і вгору –
Пронизуєш повітря власним зором.
Який прекрасний цей мінливий світ,
Який величний в явищах природних!
Лиш ми, що царювати забажали
У ньому, суміш праху з божеством,
Однаково чужі землі і небу,
Подвійною природою своєю
Затьмарити змогли його чоло.
Бажаємо до неба піднестися,
Самі ж навік пов'язані із прахом,
І борсаємось довго, доки ми
Не зробимося тим, чого назвати
Не сміємо, що викликає жах.
Вдалині чути сопілку пастуха.
Невже сопілка? Ці солодкі звуки
Лунають із далекої долини,
Зливаючись з дзвіночками отар.
Я слухаю їх жадібно. Якби-то
Я був незримим духом цих мелодій,
Гармонією вільною, живою,
Яка на світ народжується з ними,
Живе і разом з ними помира!
Знизу підіймається мисливець.
М и с л и в е ц ь
Десь тут пробігла сарна! Та куди?
Мов тінь, вона майнула і пропала!
Боюся, що труди мої даремні
І я її сьогодні не знайду.
Та хто це там? Не схожий на мисливця,
Але зумів так високо піднятись,
Куди не часто сходять кращі з нас.
Багатий плащ на ньому, мужній вигляд,
Що личить сину вільного народу.
Піду до нього.
М а н ф р е д
(не помічаючи мисливця)
Від скорботних дум
До строку я посивів, наче сосни,
Що викривлені бурями гірськими
І зламані снігами хуртовин.
Таким і буду, згадуючи з сумом
Про інші дні.