Та варто вийти лиш,
Щоб розім'яти ноги:
Надворі ти стоїш.
Одна, серед мовчання,
Немов мене ти ждеш.
Долаєш хвилювання
І мокрий сніг жуєш.
Дерева довгим рядом
Бредуть серед сльоти.
Одна під снігопадом
Стоїш на розі ти.
Тече вода з косинки,
Тому що тане сніг.
І зблискують росинки
На кучерях твоїх.
А от в очах – зажура.
І за живе бере
Косинка, і фігура,
І пальтечко старе.
І що б не говорили,
Та ти уся така,
Немов тебе створили
Із одного шматка.
Немов би хтось залізом,
Умоченим в смолу,
Тебе провів нарізом
По серцю, як по склу.
І в ньому затверділа
Покірність милих рис.
І нам немає діла,
Що світ жорстоким зріс,
Що ніч мете снігами,
Бо ми вже – не чужі.
І через це між нами
Не провести межі.
Та хто ми? Де поділись,
Коли від наших літ
Лиш балачки лишились,
А нас пропав і слід?
Переклад Олександра Грязнова