Весільний подарунок

Городником був мій дід, городником був і батько, один я порушив цю традицію. А винен у цьому Рим, що розростається на очах і поглинає щороку частину поля під будівлі та вулиці. Ще тридцять чи сорок років тому наша місцевість прилягала очеретами до самого Тібру. Та Рим ступає ще крок: навпроти нашої околиці вишикувався ряд будинків: ліворуч виросла остерія "Переправа", власність Де Сантіса, з городом і видом на Тібр, а праворуч гараж Діоталле з бензозаправною та неоновими написами. Все ж мій батько, справжній землелюб, і далі обробляв свою ділянку, щораз вирушаючи туди на велосипеді. Я ж на Остійській алеї відкрив крамничку запасних частин для автомобілів. Згодом помер мій батько, і я марно намагався віддати землю в оренду, та ніякий дідько її не хотів. До огороду я збайдужів — не салат і капуста були мені тоді в голові. А тим часом земля занедбувалась, заростала бур'яном, люди стали звозити туди покидьки, аж поки, всіяна купами сміття, вона не заросла чагарем.

Власник гаража, Плачідо, був мені друг, ба навіть, можна сказати, брат. У наші двадцять років ми були багато в чому схожі: обидва худорляві, невгамовні, з блискучими очима, шевелюрою над лобом, завзяті спортсмени, та й чарчину перехилити мастаки. Я зостався більш-менш таким, як і був, а от Плачідо змінився — що не рік статечнішав, поважнів, поки врешті, як свідчило його ім'я[12], не став такий, що годі впізнати. Гроші змінили його — прибуток від гаража, зиск від посередництва, чи то від перепродажу автомобілів. Змінився він і вдачею, та я цього не завважив, бо фізичні зміни помітні навіть неозброєним оком, а моральні виявляються тільки в скрутні хвилини. Отож я й надалі мав його за ліпшого приятеля, і він не заперечував, адже я нічого від нього не вимагав, хоча сам, як це я згодом запримітив, приділяв увагу тільки тому, що давало зиск або вигоду.

Плачідо накинув оком на мій городець, і однієї днини він запропонував мені: збудуємо новий гараж — такий, як у нього. Я даю ділянку, він обгороджує її, а прибуток — навпіл. Словом, заснуємо спілку, а якщо з того нічого не вийде, то Плачідо мав намір ліквідувати мою частку, заплативши мені за землю. Я саме був у скруті, не те, щоб справи йшли кепсько, а просто збирався женитись, отож треба було обзаводитися господарством. На тому ж кутку я побрався з Консоліною, донькою Де Сантіса, власника ресторану, з якою, як і з Плачідо, ми росли змалку — всі троє ми, бувало, гралися, ховаючись у заростях на березі Тібру. Що й казати, Консоліна було собі вродливе дівча, невеличке, невисоке, здоров'ям аж пашіла, жваве, міцне, з кругловидим личком, чорною косою, що обвивала смагляву шию. Вона готувала батькові і в цьому ділі мала, як то кажуть, золоті руки. В неї я і закохався однієї літньої пори, коли сидів з друзями на обвитій виноградом терасі остерії. Погойдуючись у кріслі, я бачив її на кухні біля плити, у фартусі, що сягав їй аж по кісточки. Пухкенькою рукою з високо закасаним рукавом вона то тримала сковорідку з печенею над вогнем, то смажила курча на рожні. Треба сказати, що Консоліна відчула ті мої погляди, бо й собі стала позирати, та так, що м'ясо й курча пересмажилися, і батько спересердя гримав на неї у тому димі, що огортав їх обох. Зрештою, ми заручилися, але її батькові не до шмиги було те наше одруження: Консоліна була його капіталом, до того ж він знав, як важко знайти потім таку вправну куховарку. Та й не треба забувати, що вона єдина його донька.

Отож у понеділок я підписав угоду, бо Плачідо не відступався.

— Ми справді друзі, — казав він, — але краще укладімо угоду.

А в середу Консолінин батько після розмови про наше одруження і собі пропонує мені, щоб я дав грунтець, а він своїм коштом зведе будиночок для мене й Консоліни, розширивши заодним городець біля остерії. Консоліна за це мала й надалі куховарити у нього. А згодом, коли він постаріє, я займу його місце і все майно відійде мені і моїм дітям. Пропозиція мені сподобалася, проста, ділова, принадлива; проте я тут же обмовився майбутньому тестеві про угоду з Плачідо. Він тоді запитав, чи вже почалися роботи, а дізнавшись, що ні, вигукнув:

— Не біда! Йди до Плачідо і попроси його розірвати угоду. Все-таки ви ж друзі, та й він сам ще ніякого завдатку не давав.

Я й сам був такої думки, тому й застеріг його більше для годиться. "Плачідо, — подумав я, — не відмовить".

Я подався до Плачідо. Він саме мив автомобіль і мене зустрів вигуком:

— То коли ж уже, Серафіно, їстимемо цукерки![13]

— Скоро, все залежить від тебе, — відказав я.

Він здивовано глянув на мене.

— Від мене? А то ж чому? '

Я сказав, що хочу з ним поговорити, тоді він закрутив краник гідранта, запобігливо повів мене в засклену конторку, де стояв письмовий стіл і два стільці.

Ми сіли, і вій запитав:

— Чим можу тобі служити?

Я пояснив йому в чім річ, додавши насамкінець:

— Мені дуже незручно, ти ще подумаєш, ніби я переступаю слово, але, зрештою, ти не чужий мені, а друг, і розумієш моє становище. Як бачиш, йдеться не про якусь там махінацію, а про моє щастя.

З кожним моїм словом він мінився на обличчі, ставав не стільки приязним і ввічливим, скільки зосередженим, настороженим, і водночас в його очах я ніби віддалявся од нього, і він бачив мене уже малим-малим, немов у перевернутому біноклі. Він слухав, знічев'я постукуючи олівцем по столу, а тоді неквапно промовив:

— Отже, ти хочеш анулювати угоду, яку ми позавчора уклали?

— Саме так!

— Можна, — процідив він крізь зуби, наче промовляючи сам собі: "Зараз подумаю". Він швиденько накидав на клаптику паперу якісь цифри, втягнув голову в плечі і, примружившись на те мереживо цифр, як на якусь картину, мовив:

— Гаразд, можна це зробити. Я віддаю тобі угоду, а ти даєш мені п'ятдесят тисяч лір.

Я сторопів:

— П'ятдесят тисяч лір? Як це? Ти ж і копійки туди не вклав? Тільки підписав і...

А він мені:

— Угоду на будівництво гаража ми ж склали? Твоя земля, моя огорожа. Тепер ми гараж не будуємо, і я, сподіваючись зиску, повинен втратити його. Оці п'ятдесят тисяч лір і є моя втрата,

— Яка втрата?

— Втрачений зиск. За угодою, певне, було б більше, але оскільки ти мені друг, то я округлюю цифру.

— Втрачений зиск? — повторив я. — То воно так називається?

— Так.

Я тільки витріщив очі:

— Оце така твоя дружба, Плачідо? Через втрачений зиск?

Та він урвав мене:

— Не плутаймо наших справ з почуттями. Ми друзі, ніхто цього не заперечує, але йдеться ж про угоду.

Тут я, все ще не переконаний, кажу:

— А що воно за зиск?

— Ото дивак! Цебто прибуток!

Від того слова "зиск", якого я ніколи раніше не вимовляв, мені стало не по собі; то було одне з тих заяложених слів, що ними всякі пройди маскуються під чесних людей, слово-машкара.

Тому я сказав:

— Який там зиск, краще вже процент.

А він чемно й спокійно каже мені:

— Ні, зиск одна річ, а процент зовсім інше. По-твоєму, частка в п'ятдесят процентів од суми, що я вношу, — то процент? Я прошу п'ятдесят тисяч лір тому, що відмовляюся від сподіваного прибутку, тобто зиску, який тепер втрачаю. Ех, Серафіно, оці слова — то факти, і не можна підміняти одне слово іншим.

І він прочитав мені ще лекцію про слова. Я зрозумів, що мені тут робити нічого, тож підвівся і сказав:

— Ти молодець, Плачідо, що підбив мене підписати угоду. Нехай так, я принесу тобі п'ятдесят тисяч лір, а ти повернеш мені угоду. Домовились?

— Домовились!

Дивна річ, щойно ми вийшли з конторки, як він уже любенько запитує:

— А коли ж таки твоє весілля буде? Тепер уже ніби ніяких перешкод нема?

Мене так приголомшили його слова, що я ледве спромігся:

— П'ятнадцятого числа наступного місяця.

А він, поплескуючи мене по плечу, вигукнув:

— Вітаю, Серафіно, вітаю!

Я прийшов до свого майбутнього тестя і розповів йому про той втрачений зиск. Він, ділова людина, не вбачав у цьому нічого безглуздого, ще навіть похвалив Плачідо, мовляв, дружба дружбою, а гроші люблять рахунок. Консоліна ж, навпаки, враз зненавиділа Плачідо, стала шпетити на всі заставки його та інших моїх друзів. Як усі жінки, а надто молоді, вона ревнувала чоловіка до приятелів і тепер дала волю своїм почуттям, до того ж трапилась нагода зчинити таку веремію.

Я слухав, похнюплений, і коли вона скінчила — не за браком слів, а тому, що їй уже дух забивало, — я повернувся до свого: чи платити йому втрачений зиск? Мій майбутній тесть лишався незворушним: для нього п'ятдесят тисяч лір таки неабияка сума. Консоліна ж, розгнівана, метнулась у свою кімнату, витягла з шухляди книжечку і, швиргонувши її мені межи очі, закричала:

— На, бери п'ятдесят тисяч моїх заощаджень!

Отакі ці жінки!

Тим часом мій майбутній тесть, бачачи доньчин розпач, ворухнувся і мовив, що сам заплатить за втрачений зиск, а я вже якось з ним розрахуюся.

Отож я знову подався до Плачідо. Той прийняв мене напрочуд люб'язно, запросив сісти, а сам тим часом почав нишпорити в шухлядах, шукаючи угоду. Я не сідав, чекав, бо збирався жбурнути йому в обличчя ті п'ятдесят тисяч лір. Та коли саме настав для цього слушний момент, я немов закам'янів. Він узяв угоду, прочитав її ще раз, а тоді дописав примітку, де стверджувалося, що я, відшкодувавши втрачений зиск, більше нічого йому не винен. Потім він підписав той документ і дав ручку мені, щоб і я зробив те ж. Немов у сні я підписав, відрахував йому п'ятдесят тисяч п'ятитисячними банкнотами. Він, так само поважний, ретельно перерахував гроші, а тоді, підвівши щасливе обличчя, сказав:

— Так, п'ятдесят тисяч лір, усе гаразд. — І, склавши вчетверо угоду, віддав її мені.

Ми вийшли разом, а він, йдучи поруч, обійняв мене за плечі й повів мову про моє весілля. Я злегка труснув плечем, щоб скинути його руку, а він, наче не помічаючи цього, провадив своєї. Так ми і розійшлися, ніби нічого й не було. Із звичними побажаннями всякого добра один одному.

Ми з Консоліною таки побралися. На щастя, весілля гуляли в селі Де Сантісів; Плачідо ми так і не запросили. Не тому, що я мав щось проти нього, а сама Консоліна не захотіла. Скажу іще й таке: згодом розвіялась і вся моя прихильність до нього, і як тільки я бачив його, зі мною робилось таке, як ото буває, коли хочеш відчинити дверцята машини, а вони не відчиняються, бо пружина зламалася.