Денний спочинок

ДЕННИЙ СПОЧИНОК

Такої шаленої гонки я зроду не бачив. Тисячі нарт, запряжених собаками, мчали по льоду, і їх не було видно з-за пари. Двоє білих людей, а з ними — один швед, тієї ночі замерзли на смерть, і ще з дюжину чоловік зіпсували собі легені. Та хіба ж я не бачив на власні очі дно ополонки? Воно було жовте від золота, мов гірчичник. Ось чому я зробив заявку на ту місцину в Юконі. З цього й почалася гонка. А потім там не виявилося нічого. Чуєте, геть нічого! І я досі не знаю, як це пояснити.

Розповідь Шорті

Джон Месснер, не знімаючи рукавиць, стискав в одній руці поворотну жердину й скеровував нарти. Другою рукою він розтирав собі щоки та ніс. Він розтирав їх щохвилі. Власне, він майже не припиняв цього робити; а часом, коли заніміння посилювалося, починав терти з подвоєною люттю. Хутряна шапка з навушниками закривала йому лоб і вуха. Нижню частину обличчя захищала густа золотиста борода, вкрита памороззю.

Позаду нього хилитались юконські нарти з чималим вантажем, а попереду бігли в запряжці п'ять собак. Шворка, за яку вони тягли нарти, терлась об ногу Месснера. Коли собаки звертали вбік, огинаючи поворот дороги, він переступав через шворку. Поворотів було багато, і йому доводилося переступати весь час. Іноді він перечіпався об шворку і ледь не падав; його рухи були незграбними від страшної втоми, і нарти раз у раз наїжджали йому на ноги.

Вибравшись на пряму стежку, де нарти могли якийсь час просуватися вперед без керманича, він одпустив поворотну жердину й кілька разів сильно вдарив по твердому дереву правою рукою. Відновити кровообіг у руці було нелегко. Але, зігріваючи праву руку, він невпинно розтирав лівою щоки та ніс.

— Атож, у такий холод їздити не годиться, — мовив він. Говорив він голосно, як усі, хто звик бути на самоті. — Тільки справжній бовдур може рушити в путь при такій температурі. Якщо зараз не вісімдесят градусів нижче нуля, то сімдесят дев'ять напевне.

Він витяг годинника і, покрутивши його в руках, знову поклав до внутрішньої кишені своєї грубої вовняної куртки. Потім поглянув на небо і кинув погляд на південь, туди, де біліла лінія обрію.

— Дванадцята година, — пробурмотів він. — Небо чисте, і сонця немає.

Хвилин з десять він ішов мовчки, а потім додав так, наче не було ніякої паузи:

— А проїхав зовсім трохи. Надто вже холодно.

Раптом він закричав на собак: "Хо-о!" — і зупинився.

Його охопив дикий страх, бо права рука надто сильно замерзла. Він почав гамселити нею об поворотну жердину.

— Ох ви, бідолахи! — мовив він до собак, що безсило впали на лід відпочити. Він говорив уривчасто, задихаючись од зусиль, з якими бив рукою по жердині. — Чим ви завинили, що двоногі тварини змушують вас тяжко працювати, пригнічують усі ваші природні інстинкти та обертають вас на своїх рабів?

Він люто потер носа, щоб викликати приплив крові, і знову погнав собак уперед. Він ішов по кризі великої річки. Позаду вона простягалася на багато миль, і її широкі звивини ховались у химерному скупченні засніжених мовчазних пагорбів. Попереду річка розпадалася на безліч малих струмків, утворюючи острівці, які наче несла в себе на грудях. Острови були безмовні й білі. Тишу не порушували ні крики звірів, ні дзижчання комах. Жодна пташина не пролітала у морозному повітрі. Не було чутно людського голосу, не видно ніяких ознак людського житла. Світ заснув, і його сон був подібний до смерті.

Серед цього безживного спокою Джон Месснер, здавалося, теж занепав духом. Мороз гнітив його. Він плентався вперед, похиливши голову, байдужий до всього довкола, і машинально розтирав ніс і щоки, а коли нарти виїжджали на пряму стежку, бив правою рукою по жердині.

Але собаки помічали все довкола й раптом зупинилися. Вони повернули голови до хазяїна і втупили в нього тоскний, допитливий погляд. Їхні вії та морди побілила паморозь, і від цієї сивини, а ще від утоми, вони здавалися старими та немічними.

Чоловік хотів погнати їх далі, та стримав себе і, зібравшись із силами, роззирнувся довкола. Собаки зупинилися біля краю ополонки; то була таки не тріщина, а ополонка, зроблена людиною, старанно вирубана сокирою в кризі завтовшки у три з половиною фути. Товста кора нового льоду свідчила про те, що ополонкою вже давно не користувалися. Месснер озирнувся. Собаки вже вказували йому дорогу — їхні нашорошені морди тяглися до ледь видимої засніженої стежки, що відходила вліво від головного потоку і збігала на берег острова.

— Ну то гаразд, ви, бідолахи, — мовив Месснер. — Піду розвідаю, що там. Я не менше хочу відпочити, ніж ви.

Він піднявся на берег і зник. Собаки не лягали, завмерши у напруженому чеканні. Повернувшись, він узяв мотузку, що була прив'язана до нарт спереду, і почепив її собі на плечі. Потім розвернув собак праворуч і погнав їх на берег. Підйом був крутий, але собаки наче забули про втому і, припадаючи до снігу, з останніх сил дерлися вгору з нетерплячим і радісним виском. Коли один із собак починав ковзати чи падав, задні кусали його за ноги. Чоловік підганяв собак то ласкою, то погрозами й усім тілом налягав на мотузку.

Собаки стрімко вирвалися на берег, звернули ліворуч і помчали до маленької рубленої хатини. У цій відлюдній хижці була одна кімната площею вісім на десять футів. Месснер розпріг собак, розвантажив нарти і вступив у права господаря. Останній випадковий гість залишив тут чималий запас дров. Месснер поставив у кімнаті свою невелику залізну грубку і розпалив вогонь. Він поклав у короб п'ять в'ялених лососів — хай відтануть, тоді можна буде погодувати собак, — і наповнив кавник та каструлю водою з ополонки.

Чекаючи, поки вода закипить, Месснер повернувся обличчям до вогню. Волога, що зібралася на його бороді й від дихання змерзлась у товстий крижаний наріст, почала відтавати. Крижинки падали на грубку і шипіли, обертаючись на пару. Аби швидше покінчити з цією справою, він відламував від бороди дрібні бурульки, і вони зі стуком падали на підлогу.

Скажений собачий гавкіт надворі не змусив його кинути це заняття. Він почув дике гарчання та виск чужих собак і людські голоси. У двері постукали.

— Заходьте! — крикнув Месснер приглушеним голосом, бо в цю саму мить відсмоктував льодяний наріст із верхньої губи.

Двері відчинились, і за завісою пари він побачив чоловіка й жінку, що стояли на порозі.

— Увійдіть, — владно мовив він, — і зачиніть двері.

Крізь пару він ледь міг роздивитися прибулих. Лице жінки прикривала захисна пов'язка, а голова в неї була закутана хусткою, тож виднілися тільки чорні очі. Чоловік теж був темноокий, з чисто поголеним обличчям. Його губи ховалися під намерзлими вусами.

— Ми хотіли тільки спитати, чи немає тут поблизу іншої хатини, — мовив він, озираючи вбогу кімнату. — Ми думали, тут нікого немає.

— Це не моя хатина, — відповів Месснер. — Я сам знайшов її кілька хвилин тому. Заходьте, влаштовуйтесь. Місця тут досить, і свою грубку можете не ставити. Місця вистачить для всіх.

Вчувши його голос, жінка позирнула на нього з цікавістю.

— Роздягайся, — мовив її супутник. — Я розпряжу собак і принесу води, а тоді приготуємо щось попоїсти.

Месснер узяв рибу, що вже встигла відтанути, і пішов годувати собак. Йому довелося боронити їх од собак прибулих, і коли він повернувся до хижки, чоловік уже розвантажив нарти і приніс води. Кавник Месснера закипів. Він насипав туди кави, долив півкухля холодної води і зняв кавник з вогню. Потім поклав у короб відтавати кілька перепічок із кислого тіста й розігрів у каструлі боби, які зварив минулої ночі і весь ранок віз мороженими.

Прибравши з грубки свій посуд, аби новоприбулі могли приготувати собі їжу, він сів на згорнутий ліжник, біля скрині для провізії, що мала прислужитися замість стола. Під час "їжі він розмовляв із чоловіком про дорогу та про собак, а той схилився до грубки, щоб відтанув лід на вусах. Упоравшись із цією справою, незнайомець кинув згорнуту ковдру на одне з двох ліжок, що були У халупі.

— Ми будемо спати тут, — сказав він, — звичайно, якщо ви не обрали ие ліжко для себе. Адже ви прийшли сюди першим і маєте право вибору.

— Та ні, будь ласка, — відповів Месснер. — Як на мене, вони однакові.

Він улаштував собі постіль і сів на краю другого ліжка. Незнайомець поклав під ковдру замість подушки маленьку лікарську валізу.

— Ви лікар? — спитав Месснер.

— Так, — відповів той. — Проте, запевняю вас, я приїхав у Клондайк не заради практики.

Жінка клопоталася біля вечері, в той час як її супутник нарізав бекон і розтоплював грубку. В хатині було напівтемно, тьмяне світло соталося крізь мале віконце, затягнуте проолієним папером, і Джон Месснер не міг як слід роздивитися жінку. Та він і не намагався цього зробити. Певно, вона його не надто цікавила. Проте жінка весь час зацікавлено позирала у темний куток, де він сидів.

— Яке тут прекрасне життя, — у захваті мовив лікар, на мить припинивши гострити ніж об трубу грубки. — Що мені подобається — це боротьба за існування, прагнення все зробити власноруч, примітивність цього життя, його реальність.

— Еге ж, температура тут справді реальна, — засміявся Месснер.

— А ви знаєте, скільки градусів? — спитав лікар. Месснер похитав головою.

— Ну, то я вам скажу. Сімдесят чотири нижче нуля[22] на спиртовому термометрі, що у мене в нартах.

— Отже, сто шість нижче точки замерзання. А чи не надто холодно для подорожі?

— Це просто самогубство, — авторитетно зауважив лікар. — Людина виснажує себе. Вона важко дихає, мороз заходить їй у самі легені й відморожує краї тканини. Людина починає кашляти сухим, болючим кашлем, відхаркуючи мертву тканину, і наступної весни вмирає від пневмонії, не здогадуючись, що є цьому причиною. Я залишуся тут на тиждень, якщо температура не підніметься хоча б до п'ятдесяти нижче нуля.

— Послухай, Тесе, — мовив він по хвилі, — здається, кава вже давно закипіла.

Почувши ім'я жінки, Джон Месснер раптом насторожився. Він швидко глянув на неї, і на його обличчі майнув болісний вираз — примарна тінь давно похованої туги, що на мить пробудилася до життя. Та за мить він зусиллям волі відігнав цю примару. Його лице стало незворушним, як досі, але він усе ще був насторожі, шкодуючи, що морок заважає йому роздивитися лице жінки.

Спершу вона мимохіть кинулася знімати з вогню кавник, а після цього поглянула на Месснера.