Коли боги сміються

Присвячую Гаррі Ковелові

Боги, боги сильніші — їм

Всевладний час паде до ніг,

Фелізо. Мов кадильний дим,

Мольби й жалі створінь земних

Летять до них.

Каркінес урешті відтанув. Позирнув на деренькучі вікна, звів очі до брусуватої покрівлі й на мить заслухався лютого завивання зюйд-осту, що м'яв дачу в своїй ревучій пащі. Потім підняв келиха проти вогню й засміявся з радості, дивлячись на золоте вино.

— Яке ж гарне! — промовив.— І солодке-солодісіньке. Це для жінок вино, та ще для богочестивих ченців.

— Наше, тутешнє, на оцих сонячних пагорбах уродило,— відказав я з прощенною для каліфорнійця гордістю.— Ви ж учора їхали сюди через наші виноградники.

Каркінеса таки варт бува розігріти трошки. Він-бо стає направду сам собою лише тоді, як у жилах йому заспіває ласкавим вогнем вино. Певна річ, він митець, митець завше й в усьому: однак тверезий він якось наче губить наснагу й жвавість думки і робиться часом нудний, мов англійська неділя,— не такий, звісно, нудний, як бува дехто, але все ж нудний проти веселого, буйного, справдешнього Монте Каркінеса.

Не подумайте тільки, що Каркінес, мій добрий друг і щирий товариш,— п'яниця. Ні, зовсім ні. Він лише зрідка перебирає міру. Як я вже сказав, у нього мистецька натура. Він завше знає, коли з нього вже досить, і тою мірою йому є рівновага — та рівновага, що в ній ми з вами почуваємось, коли буваємо тверезі.

В цій його мудрій, інстинктивній здержливості є щось еллінське. Проте сам він нітрохи не схожий на елліна. "Я ацтек, я інк, я іспанець",— сказав він якось при мені. І справді, в його смаглявому, асиметричному, грубо вирізьбленому обличчі можна вбачити суміш тих далеких, давніх рас. Його очі під густими дугуватими бровами чорніють якоюсь дикунською чорнотою, а з лоба на них весь час спадає чорна чуприна, що з-під неї він дивиться, наче збиточний сатир із хащів. Ходить він завжди у вельветовій блузі і м'якій фланелевій сорочці, а краватку носить неодмінно червону. Вона має символізувати червоний стяг (Каркінес колись у Парижі водився з соціалістами), барву крові й братерства людського. А на голові в нього ніколи не бачили нічого, опріч сомбреро зі шкіряною стяжкою. З нього жартували, ніби він так і вродився в тому сомбреро. А мене щоразу страшенно тішило бачити, як те мексіканське сомбреро підкликає візника на Пікаділлі або як його тручає туди й сюди у тисняві на пероні нью-йоркської надземки.

Я вже згадував, що Каркінес оживає від вина,— "як глина ожила, коли господь вдихнув у неї дух життя",— каже він сам про себе. Це правда, що він по-блюзнірському запанібрата з богом; і все ж мушу додати, що ніякого блюзнірства в ньому нема. Каркінес завжди щирий, але як весь він зітканий із парадоксів, то люди, що його не знають, часто розуміють його зовсім хибно. Він може бути то непогамовний, як роз'юшений дикун, то лагідний, як дівчина, і гречний, як іспанець. Та й справді: хіба він не ацтек? не інк? і не іспанець?

Ну, пробачте вже мені, що я стільки про нього наговорив. (Він мій друг, і я люблю його). Отож моя дача здригалась під шаленим вітром, а він, підсунувшись ближче до каміна, дивився крізь келих із вином на вогонь і сміявся. Тоді звів очі на мене, і з їхнього блиску та жвавості я побачив, що він нарешті в своєму справдешньому настрої.

— То ви думаєте, що виграли в богів? — спитав Каркінес.

— Чого це — в богів?

— Ну, а хто ж, як не вони, насилає на людину пересит?

— Ну, а хто ж спонукає мене уникати його? — переможно запитав я.

— А ті ж таки боги,— засміявся він,— У цій грі банкують вони. Вони тасують колоду, здають карти... і забирають усі ставки. Не думайте, що ви врятувалися, втікши від навісних міст, що вам поможуть оці ваші виноградні пагорби, тихі ранки, і вечірні заграви, і проста страва, і немудре сільське життя.

Я вас спостерігаю, відколи приїхав. Ви не виграли, не перемогли. Ви здалися. Замирилися з ворогом. Призналися, що не маєте більше сили, і підняли білого прапора. Вивісили оголошення про своє банкрутство, про те, що життя в вас уже на спаді. Ви втекли від життя. Ви змахлювали. Ви спасували, відмовились грати далі, кинули карти під стіл і втекли сюди, аби сховатись в оцих ваших пагорбах.

Каркінес відкинув пасмо рівного чорного волосся, що спадало йому на очі, й замовк на хвильку — скрутити довгу руду мексіканську цигарку.

— Але боги все бачать. Це викрут дуже давній. До нього люди вдавалися споконвіку... і шилися в дурні. О, боги знають, що робити з такими, як ви. Прагнення й домагання призводять до володіння, а володіння — до переситу. Отож ви, мудра голова, вирішили більше не прагнути. Ви обрали зречення. Гаразд! Ви пересититеся зреченням. Кажете, ніби ви втекли від переситу! Таж ви тільки поміняли його на старечу байдужість. А це просто інша назва переситу. Інша його личина, та й годі!

— Та ви гляньте на мене! — вигукнув я.

Але Каркінес завше був мастак вивернути людині душу й розшматувати її на клапті. Він зміряв мене нищівним поглядом.

— Ну, що ви в мені бачите старечого? — з викликом спитав я.

— О, гниття підкрадається стихенька,— відказав він.— Ви перестигли й уже готові загнитись.

Я зареготав і пробачив йому за саме зухвальство. Але він не хотів ніякого пробачення.

— Чи я не знаю? — провадив він.— Боги виграють завше. Мені траплялося спостерігати, як люди цілими роками грали нібито щасливо. А врешті — програвали.

— І ні разу ви не помилялися? — спитав я.

Він помовчав хвилю, пускаючи в задумі кільця диму.

— Так, одного разу мене трохи-трохи не одурено. Можу розповісти. Був такий Марвін Фіск. Пам'ятаєте його? Обличчя, як у Данте, душа поета, що співає гімн плоті,— правдивий жрець Кохання? І була така Етель Берд, ви її теж, напевне, пам'ятаєте.

— Жагуча свята,— обізвався я.

— От-от-от! Божественна, як сама Любов, і любіша за любов! Жінка, створена для кохання, і воднораз — як би його сказати? — наскрізь просякнена святістю, як оце ваше тутешнє повітря пахощами квітів. Отож вони побралися. Сіли грати з богами...

— І виграли! Блискуче виграли! — впав я йому в річ.

Каркінес глянув на мене жалісливо, і голос його залунав, як подзвін:

— Вони програли. Програли до решти, дощенту.

— А люди не такої думки,— холодно відмовив я.

— Люди лише здогадуються. Вони бачать тільки те, що зверху. А я знаю. Скажіть, вам ніколи не траплялося задуматись, чого вона постриглася в черниці, сама поховала себе в скорботній оселі живих покійниць?

— Бо вона так його любила, що як він умер...

Глузливий Каркінесів сміх урвав мені мову.

— Стандартна відповідь,— сказав він,— машинного виробу, як штука перкалю. Людська думка! Багато ж люди про це знають! Вона, як і ви, втекла від життя. Бо вона була розбита. Вивісила білий прапор знесилля. І жодне обложене місто ніколи ще не підносило білого прапора з такою гіркотою та слізьми.

Ось я вам розповім усе, як воно було, і ви мусите мені повірити, бо я все знаю. Їх також тривожила думка про пересит. Вони любили Кохання. Вони знали йому ціну, знали достеменно. І так його любили, що хотіли втримати його в своїх серцях навіки, палке й трепетне. Вони раділи, як воно прийшло, і боялися, щоб воно не покинуло їх.

Кохання — це жага, думали вони, це солодка мука. Воно весь час прагне вдоволення, а знайшовши те, чого прагнуло,— вмирає. Кохання живе, поки голодне, а щойно насичене — воно вже мертве. Ви мене розумієте? Вони знали: живому не властиво жадати того, що воно вже має. Наїдатись і все ж лишатись голодному — на таке люди ще не спромоглися. Ось де вона — проблема переситу. Сидіти перед повним столом і не затупити гострого жала голоду, жадоби — ось чого вони хотіли досягти, бо вони любили Кохання. Як часто вони розмовляли про це, і солодкий пал Кохання жарів їм в очах, і його червона кров пашіла їм на щоках, і голос його бринів у їхніх голосах — то завмирав тремтливо в грудях, а то знов забарвлював мову тією невимовною ніжністю, на яку лиш воно здатне.

Звідки я все це знаю? Багато я бачив сам. А ще більше дізнався з її щоденника. Ось які рядки з Феони Маклауда1 знайшов я там: "Бо направду цей нерівний голос, цей шепіт присмерковий, цей віддих росяно-солодкий, цей вогнекрилий струнограй, що показується нам лиш на мить одну у веселковім лелінні радості чи в раптовому спалаху пристрасті, цей таємничий красень, званий Еротом, з'являється, принаймні екстатичним мрійникам, не з піснею на устах, для всіх чутною, і не під веселі згуки танечної скрипки, а зроджений надпоривом, у промовистій німоті жадання".

Як же втримати того вогнекрилого струнограя з його промовистою німотою жадання? Наситити його — це втратити його. Марвін і Етель любили одне одного великою любов'ю. Житниці їхні були повні вщерть, та вони хотіли вберегти гостре жало свого любовного голоду незатупленим.

І не були вони недійшлі молодята, що розумують на порозі ще не знаного Кохання. Вони були сильні й достиглі люди. Обоє вони кохали й раніше, ще до того, як спізналися, і вже були задушили Кохання пестощами, вбили його цілунками й поховали в домовині переситу.

Вони були не холодні, безтілесні духи, ці двоє, а живі, палкі люди, і не мали англосаксонської тверезості у своїй крові, гарячій і червоній, як вечірня заграва. Вдачі їхній ближча була плотська життєрадісність французів. Вони були ідеалісти, але ідеалізм їхній був галльського штибу. Його не студило те холодне й темне течиво, що править за кров британцям. І стоїцизм був їм чужий. Ці двоє американців, хоч і англійського роду, не знали самопоскромлення і зречення, властивих обережній натурі англійця.

Отакі вони були — люди, створені для насолоди; та їх опанувала одна ідея. Бодай би пощезли всі ідеї! Вони бавилися в логіку — і дологікувалися ось до чого... Але спершу треба вам розповісти про одну мою розмову з ними. Якось увечері в нас зайшла мова за Мадлену де Мопен2 із роману Готьє. Пам'ятаєте цю постать? Вона поцілувалася з коханим тільки один раз — і більше не захотіла. Не те щоб їй не сподобалося цілуватися: вона боялася, що поцілунки їй обриднуть. Знову пересит! Вона спробувала грати з богами, нічого не поставивши на кін. А це суперечить правилам гри, що їх установили самі боги. Тільки що правила ті не вивішено над столом, і нам, смертним, доводиться спершу грати, аби навчитись їх.

Так отож про ту їхню логіку.