Радощі життя, або Сімейна таємниця

СОМЕРСЕТ МОЕМ

РАДОЩІ ЖИТТЯ,

АБО

СІМЕЙНА ТАЄМНИЦЯ

Переклад Володимира Легкоступа

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Я вже помітив: коли хтось дзвонить вам по телефону і, не заставши вдома, просить передати, щоб ви одразу ж, як тільки повернетесь, подзвонили, бо справа, мовляв, дуже важлива, — так і знайте: вона важливіша для того, хто дзвонив, ніж для вас. Коли ж трапляється нагода зробити приємність або послугу вам, тоді більшість людей стають напрочуд стриманими. Тому коли я повернувся додому, розраховуючи випити чогось міцного, викурити сигарету і почитати газету, перш ніж настане час переодягтися до обіду, і почув од міс Феллоус, моєї господині, що містер Олрой Кір дуже просив негайно йому подзвонити, то зрозумів, що можу просто не зважати на його прохання.

— Це той самий письменник?— спитала міс Феллоус.

— Так, той самий.

Вона кинула на телефон ніжний погляд.

— Може, вас з'єднати з ним?

— Дякую, не треба.

— А що сказати, коли він подзвонить?

— Запишіть, чого йому треба.

— Гаразд, сер.

Міс Феллоус міцно стулила губи. Вона взяла порожній сифон, обвела поглядом кімнату, чи все в ній на своєму місці, і вийшла. Міс Феллоус дуже любить романи. Я певен, що вона прочитала всі книжки Роя. А її незадоволення з моєї неуважності свідчить, що вона читала їх з великою насолодою.

Повернувшись пізніше додому, я помітив на буфеті записку, написану розгонистим, чітким почерком міс Феллоус:

"Містер Кір дзвонив двічі. Чи зможете Ви поснідати з ним завтра?"

Я підвів здивовано брови. Востаннє я бачив Роя місяців три тому на одному з вечорів; він був, як завжди, дуже привітний, а коли прощалися, навіть висловив жаль, що ми так рідко зустрічаємось.

— Лондон жахливий, — заявив він. — Не маєш часу навіть для того, щоб зустрітися з приємною тобі людиною. Давайте поснідаємо разом наступного тижня!

— Охоче, — відповів я.

— Я подивлюся вдома в свою записну книжку і подзвоню вам.

— Гаразд.

Я був знайомий з Роєм уже двадцять років і прекрасно знав, що в лівій верхній кишені свого жилета він завжди носить невеличку записну книжку, в якій занотовано, коли і з ким він має зустрітися, тому я зовсім не дивувався, що він не нагадує про своє запрошення. Тепер ніхто не зміг би переконати мене, що його палке бажання зустрітися зі мною безкорисливе. Попихкуючи люлькою, перед тим, як лягти спати, я перебрав у пам'яті всі причини, які могли примусити Роя запросити мене на сніданок. Може, він поступився настирливим проханням якоїсь поклонниці? Або ж американський видавець, приїхавши всього на кілька днів до Лондона, попросив, щоб Рой влаштував йому зі мною побачення. Але хіба міг я подумати, щоб мій приятель та не зміг би сам знайти вихід з такого становища? Крім того, він надав мені право самому визначити день зустрічі. Отже, навряд чи тут був замішаний ще хтось третій.

Ніхто краще за Роя не вміє виявити стільки щирої сердечності до прославленого колеги-письменника. Так само, як ніхто швидше за Роя не відвернеться від того ж колеги, коли чорна смуга невдач або успіх іншого затьмарять скороминущу славу. У кожного письменника є свої зльоти і падіння. А саме зараз я чомусь почав користуватися підвищеною увагою читачів. Звичайно, я міг би знайти якусь причину, щоб, не образивши Роя, відхилити його запрошення. Але він така людина, яку ніщо не позбавило б рішучості зустрітися зі мною. Відкараскатися від нього можна було, лише пославши його під три чорти. Та мене де запрошення зацікавило. Зрештою, я почуваю навіть певну симпатію до Роя.

Я з захопленням спостерігав, як зростає його літературна слава. Кар'єра Роя може служити добрим прикладом для тих юнаків, які обрали своїм фахом обробіток літературної ниви. Не пригадую жодного з моїх сучасників, який би, маючи так мало таланту, став таким авторитетом у літературі. Цей талант, подібно до тієї дози патентованих ліків, яку приймають розумні люди, міг би вільно вміститися в одній столовій ложці. Рой добре це знає і часом йому самому, мабуть, здається чудом, що при таких здібностях він написав уже десь біля тридцяти книг. Певно, для нього було справжнім відкриттям, коли він уперше прочитав, ніби Чарльз Діккенс одного разу заявив, що геніальність являє собою лише безмежну працьовитість. Рой довго думав над цим висловом і, мабуть, вирішив: якщо справа тільки в цьому — я обов'язково стану генієм. А коли захоплений оглядач якоїсь газетки для жіноцтва в рецензії на одну з його книг вжив це слово (останнім часом критики почали надто вільно з ним поводитися), — Рой зітхнув із задоволенням людини, якій після довгого напруження пощастило, нарешті, розв'язати складний кросворд. Кожний, хто протягом років спостерігав невтомну працьовитість Роя, не міг не визнати, що він заслужив право називатися генієм.

Рою пощастило з самого початку. Він був єдиним . сином урядовця, який, після довгого перебування на посту резидента в Гонконгу, завершив свою кар'єру губернатором Ямайки. Якщо ви звернетесь до біографічного, довідника. "Хто є хто", то прочитаєте таке: "Олрой Кір — єдиний син сера Раймонда Юра, кавалера орденів Святого Михаїла і Святого Георгія 2-го ступеня, кавалера ордена королеви Вікторії 2-го ступеня та Емілії, молодшої дочки покійного генерал-майора індійської армії Персі Кемпердауна". Освіту Рой здобув у Вінчестері та в Оксфордському університеті. Він був головою студентського товариства, і якби несподівано не захворів на кір, то легко завоював би блакитну майку чемпіона з веслування. Його наукові успіхи були скоріш пристойні, ніж видатні, зате він закінчив університет, не маючи жодного пенні боргу, бо вже тоді був ощадливої вдачі і не виявляв схильності до марнотратства. Отож Рой ріс хорошим сином — він знав, що батькам нелегко було дати йому таку дорогу освіту. Після виходу у відставку батько Роя жив у скромному, але пристойному будинку недалеко від Страуда, в Глостері. Час від часу він наїжджав до Лондона, щоб узяти участь в офіційному обіді, який влаштовувався його колишнім департаментом. Тоді він обов'язково відвідував клуб "Атенеум", членом якого був довгі роки. За допомогою старого приятеля, теж члена клубу, він влаштував свого сина, який щойно закінчив навчання в Оксфорді, особистим секретарем до одного політичного діяча, котрий двічі осоромив себе на посаді державного секретаря двох консервативних урядів, за що й був кінець кінцем удостоєний звання пера. Це дало Рою змогу вже з перших кроків самостійного життя познайомитися з впливовими можновладцями. І він непогано скористався з такої нагоди. Ви ніколи не знайдете в його романах помилок, які псують твори тих, хто вивчив життя вищих верств суспільства тільки по ілюстрованих журналах. Він досконало знає, як розмовляють між собою герцоги, як повинні звертатися до них депутати парламенту, адвокати, букмекери, камердинери. Читача мимоволі захоплює та невимушеність, з якою він поводиться в своїх ранніх романах з віце-королями, послами, прем'єр-міністрами, з особами королівської крові та знатними леді. Дрібній без зверхності і фамільярний без зухвалості, він дозволяє вам забувати про їхні титули; але дає приємну можливість відчути, що всі ці вельможі з тієї ж плоті, що й ви. Я часто думав: як прикро, що, повіривши моді, ніби життя аристократії не може бути вже темою солідних романів, Рой у своїх наступних творах обмежився змалюванням духовних конфліктів присяжних повірених, бухгалтерів та маклерів. Він не зміг увійти в ці кола з такою ж упевненістю, з якою увійшов у вищі.

Вперше я познайомився з Роєм, коли він тільки-но покинув секретарювання, щоб повністю присвятити себе літературі. Красивим його не можна було назвати. Але шість футів росту, широкі плечі і впевнена осанка спортсмена, а до того ще й відкритий погляд великих блакитних очей, кучеряве каштанове волосся, трохи короткий широкуватий ніс і квадратне підборіддя робили його привабливим на вигляд юнаком. Рой був спортсменом у душі. Той, хто читав у його ранніх творах описи полювання з гончаками, такі яскраві й точні, не міг не відчути, що Рой використовував власні враження. Ще зовсім недавно він час від часу охоче міняв перо на мисливську рушницю. Із своїми першими романами Рой виступив тоді, коли письменники, щоб довести свою мужність, пили багато пива і ще більше грали в крикет; декілька років його ім'я завжди згадувалось у першому десятку таких письменників. Письменники цієї школи, не знаю вже чому, втратили своє завзяття, їхні книги не користуються нині популярністю, і хоч вони й досі грають у крикет, але дедалі з більшими труднощами знаходять видавців для своїх нових творів. Рой перестав грати в крикет багато років тому і зробився тонким знавцем кларету.

Рой був дуже скромної думки про свій перший твір. Роман був короткий, лаконічний і, як всі його твори, написаний зі справжнім смаком. Рой розіслав його всім визначним письменникам разом з люб'язним листом. В ньому він писав про ту велику насолоду, яку мав, читаючи твори цього письменника, писав про те, як багато нового він з них дізнався, як палко прагне іти тим шляхом (о, звичайно, на пристойні відстані), що його проклав блискучий талант цього письменника. Він складає свою книгу до ніг великого митця як данину юнака, що, встаючи на літературну ниву, не може не вклонитися тому, кого він завжди вважатиме своїм учителем. Повністю усвідомлюючи, що це величезна зухвалість — просити таку переобтяжену роботою людину витрачати дорогоцінний час на читання слабкої літературної спроби новачка, він усе ж благає критично оцінити твір і стати керівником у подальшій роботі. Серед відповідей, які він отримав, було лише кілька байдужих. Улещені його дифірамбами письменники здебільшого відгукнулися довгими листами. Вони хвалили його книгу, а багато хто з них запрошував його на сніданок. Їх причарувала Роєва відвертість, вони були розчулені його ентузіазмом. Він просив їхніх порад із зворушливою позірністю і з вражаючою щирістю обіцяв виконувати ці поради. Задля такої людини, вважали вони, варто було пожертвувати якусь хвилину свого часу.

Роман мав значний успіх. Завдяки цьому у Роя з'явилось чимало друзів у літературних колах. Минуло небагато часу, і вже неможливо було уявити тобі вечір у Блумсбері, Кемпден Хіллі чи у Вестмінстері без Роя, який розносив бутерброди або допомагав якійсь старенькій леді позбутися порожньої чайної чашки.