Сповідь Жана Шарвена

Сен-Лоран де Мароні[1] — гарненьке містечко. Охайне та чисте. З міською ратушею та судом, якими пишалися б багато міст Франції. Розкішні дерева вздовж широких вулиць створюють тут приємну тінь. А будинки мають такий вигляд, ніби їх щойно пофарбували. Більшість з них розташовані в маленьких садочках, де ростуть пальми та кущі лісового полум'я[2]; канни[3] пишаються своїми яскравими кольорами, а кротони[4] — різноманітністю; щедро буяє пурпурна і червона бугенвілія[5], а елегантний гібіскус[6] простягає свої пишні шати з манірною щедрістю. Сен-Лоран де Мароні — центр французьких виправних поселень у Гвіані, і за сто ярдів від пристані, де ви сходите на берег,— стоять великі ворота тюремного табору. Оці гарненькі будиночки у тропічних садках — місце, де мешкають тюремні службовці, проте якщо вулички тут ошатні та чисті, то в цьому заслуга лише засуджених, котрі доглядають за ними. Якось, прогулюючись з випадковим знайомим, я зустрів молодого чоловіка у солом'яному капелюсі сферичної форми і в рожево-білій смугастій уніформі в'язня, який просто стояв на узбіччі з мотикою.

— Чому ти байдикуєш? — запитав його мій супутник.

Чоловік презирливо знизав плечима.

— Он бачите травинку,— відповів він.— У мене є двадцять років, аби викорчувати її. Встигну.

Сен-Лоран де Мароні — це центр купки таборів для каторжників. Торгівля в ньому залежить саме від них; крамниці тут тримають китайці, а їх постійні покупці — охоронці, лікарі та службовці, взагалі люди, які так чи інакше пов'язані з каторжними поселеннями. Вулички тут тихі та безлюдні. Якщо ви проходите повз засудженого з портфелем під рукою, ви розумієте, що він працює в адміністрації тюрми, або повз іншого з корзиною — він слугує в чиємусь будинку. Інколи ви можете зустріти і маленьку групку під вартою; хоча частіше можна побачити, як в'язні йдуть до або з тюрми без охорони. Ворота тюрми відчинені цілий день, і засуджені вільно снують туди-сюди. Проте якщо ви бачите чоловіка не в тюремному одязі,— можливо, це звільнений, якому належить провести багато років у колонії, бо він не здатен знайти місце роботи деінде і ледве животіє, нализавшись міцного рому під назвою тафія.

У Сен-Лоран де Мароні є готель. Там я й харчувався. Незабаром я знав в обличчя його постійних відвідувачів. Вони заходили і сідали за свій маленький столик, мовчки їли і виходили. Готель утримувала мулатка, а її чоловік, колишній засуджений, був єдиним офіціантом. Губернатор колонії, мешканець Кайєну[7], запропонував мені своє власне бунгало, де я й спав. За ним наглядав араб похилого віку. Він був відданим мусульманином, інколи протягом дня я чув, як він молився. А комендант тюрми відрядив до мене ще одного засудженого, який застеляв ліжко, доглядав за кімнатами і виконував мої доручення. Обидва отримали довічне ув'язнення за вбивство; комендант сказав мені, що я можу повністю їм довіряти, бо вони були справді чесними, і я без сумніву міг залишати будь-які речі. Проте не маю наміру приховувати від читача, що вночі, лягаючи спати, я замикав двері і зачиняв жалюзі. Звісно, це було смішно, але так мені було спокійніше.

Я прибув з рекомендаційними листами, і як губернатор тюремного поселення, так і комендант табору в Сен-Лоран де Мароні робили все належне, аби мій візит був приємним і продуктивним. Я не буду оповідати про все, що почув і побачив тут. Я не репортер. Це не моя справа обвинувачувати чи захищати систему, яку французи вважали за потрібне застосовувати щодо своїх ув'язнених. Крім того, зараз цю систему засуджують і невдовзі в'язнів не відправлятимуть до Французької Гвіани, де вони страждатимуть від кліматичних хвороб, працюватимуть у малярійних джунглях, куди посилають багатьох терпіти численні приниження, втрачати надію, гнити та помирати. Мушу визнати, що я не побачив фізичної жорстокості. З іншого боку, я не бачив жодного намагання зробити із злочинця до завершення терміну ув'язнення справжнього громадянина. Я побачив, що нічого не робиться для покращення його моральних якостей. Я нічого не чув про заняття, які можна було б відвідати ув'язненому, аби поліпшити свої знання: я нічого не чув про організаційні заходи, які могли б розважити. Я не бачив бібліотеки, де можна було б брати книжки для читання після закінчення робочого дня. Я був свідком ситуації, яку могла здолати лише людина з твердим характером. Я бачив нелюдську жорстокість, від якої всі, за винятком одного або двох, впадали в апатію й відчай.

Усе це мене не стосувалося. Марно мучити себе стражданнями, які не можна полегшити. Моя мета — розповісти історію. Наскільки мені відомо, не можна бути надто обізнаним щодо людської природи. Можна бути певним лише в тому, що вона ніколи не перестане дивувати вас. І коли я подолав оте збентеження, подив і жах, викликані моїм першим візитом до тюремного табору, я подумав про те, що там були певні справи, які мені слід розплутати. Я повинен повідомити читачеві, що в Сен-Лоран де Мароні три чверті в'язнів засуджені саме за вбивство. Інформація ця неофіційна, і можливо, я дещо перебільшую; але у кожного в'язня є своя маленька книжка, в якій записано його злочин, судовий вирок, покарання і загалом усе, що керівництво табору вважає за потрібне занотувати; саме переглянувши значну кількість таких записів, я зробив свої власні висновки. Я пережив щось на кшталт шоку, коли зрозумів, що в Англії більшість цих чоловіків, яких я бачив, як вони працюють у майстернях, байдикують на верандах своїх загальних помешкань або вештаються вулицями, були б страчені. Всі вони були не проти розповісти про те, що вчинили, і я провів майже цілий день, розпитуючи про злочини, скоєні через кохання. Я хотів знати достеменно, яким був мотив, що примусив чоловіка вбити свою дружину чи дівчину. В мене було відчуття, що ревнощі і душевна рана — це, можливо, ще не мотив, аби усе розповісти. Я почув якісь чудернацькі відповіді, а серед них таку, якій, на мою думку, не бракувало гумору. Її розповів чоловік з теслярні, який перерізав горлянку своїй дружині. Коли я запитав його, чому він так вчинив, він відповів, знизавши плечима: "Manque d'entente"[8]. Його легковажний голос якнайкраще пояснив це: ми не зійшлися характерами. Я не міг не зауважити, що якби чоловіки вважали це достатньою причиною для вбивства своїх дружин, жіноча смертність була б шокуючою. Але, поставивши величезну кількість запитань багатьом чоловікам, я дійшов висновку, що в основі майже всіх цих злочинів криється економічний мотив. Вони вбивали своїх дружин чи коханок не лише з ревнощів, а також через брак грошей в своїх гаманцях. Адже жіноча зрада бувала інколи причиною фінансової втрати, і саме це штовхало чоловіка на відчайдушний крок; або він вбивав, бо потребував грошей для задоволення своїх інших примх, а його жертва була перешкодою на шляху до цього. Я не стверджую, що чоловік ніколи не вбиває свою дружину через нерозділене кохання чи знеславлену честь, я лише пропоную своє спостереження щодо декількох виняткових випадків, які проливають світло на людські вади. Проте я не наважуся робити з цього узагальнення.

Я провів ще один день, розпитуючи в'язнів про злочини, які вони скоїли, і про докори сумління, які їх картають. Моралісти намагаються переконати нас, що це одна із наймогутніших сил, притаманна людській природі. Тепер, коли здоровий глузд і жаль погодилися вважати за пекельний вогонь ненависного міфу, багато добропорядних людей вбачають у совісті найважливіший застережний захід, який допомагає людству жити праведно. Шекспір писав, що совість робить з усіх нас боягузів[9]. Романісти і драматурги описали муки лихих людей; вони живо зобразили їх страждання, їх безсонні ночі; вони відобразили, як докори сумління отруюють утіху, аж поки життя не стає таким нестерпним, що викриття і покарання сприймаються як довгоочікувана розрада. Мені було цікаво, що саме з усього цього було правдою. Моралісти мають особисті цілі; вони повинні створити свій тип моралі. Вони думають, що коли повторюватимуть одне й те ж досить часто, то люди повірять у це. З них станеться — бажане сприймати за дійсне. Вони кажуть нам, що плата за гріх — смерть[10]; ми дуже добре знаємо, що так не завжди буває. А щодо белетристів, драматургів і романістів, якщо вони вже знайшли відповідну тему, то йтимуть до кінця, не замислюючись над тим, наскільки це відповідає реаліям життя. Певні твердження про людську природу стають ніби власністю всього загалу, і таким чином вважаються очевидними. Подібно до цього живописці століттями малювали тіні чорними кольорами, і так було, допоки імпресіоністи не поглянули на все неупередженим поглядом, і не зобразили тіні так, як бачили, і тоді ми дізналися, що тіні бувають і кольоровими. Інколи мені спадало на думку, що, можливо, совість — ознака найвищого внутрішнього розвитку, яка притаманна лише тим, чиї чесноти були настільки видатними, що навряд чи вони могли вчинити щось таке, за що вони могли докоряти собі. Загальновідомо, що вбивство — це найстрашніший злочин, і саме вбивця більше за всіх злочинців має страждати від докорів сумління. Нас запевняють, що жертви вбивці переслідують його у нічних жахах, і згадки про страхіття свого вчинку картають його душу вдень і вночі. Я не міг не скористатися нагодою, аби не дослідити цей феномен. Я не наполягав би, якби зіткнувся зі стриманістю чи стражданням, але жодному в'язневі не були притаманні такі почуття. Дехто із в'язнів говорив, що за певних обставин вони знову вчинили б саме так. Несвідомі детерміністи[11], вони, здавалося, розглядають свій вчинок як вчинок, визначений долею, яку вони не в змозі контролювати. Але виявилося, що дехто думав, ніби їх злочин вчинив хтось інший.

"Молодий був, дурний",— говорили вони легковажно із зухвалою посмішкою.

Інші розповідали мені, що якби вони знали, яким буде покарання, то, напевно, втрималися б. У жодного з них не було жалю до людини, яку вони насильно позбавили життя. Мені здалося, що вони мають не більше почуттів до особи, яку вбили, ніж мали б до поросяти, чиє горло перерізали задля діла. Вони не лише не відчували жалю до своєї жертви, а навіть були схильні гніватися на неї, бо та була причиною їхнього ув'язнення в цій далекій країні.