Джон Віндем
ДИВИНА
Оповідання
Одного грудневого дня наприкінці 1958 року містер Реджінальд Астер прийшов на запрошення до юридичної контори "Кропторн, Деггіт і Хоу" на Бедфорд-роу і був прийнятий містером Фреттоном, люб'язним чоловіком років тридцяти, який очолив контору після смерті згаданих її власників.
Коли містер Фреттон повідомив містера Астера, що згідно умов заповіту, залишеного сером Ендрю Уїнселлом, він успадковує шість тисяч акцій компанії "Бритіш вінівініл пластик, лімітед", містер Астер, як змалював потім цю сцену одному колезі містер Фреттон, наче йоржа проковтнув.
У примітці до документа зазначалося, що цю спадщину складено "на знак подяки за неоціненну послугу, яку зробив мені колись містер Астер". Характер самої послуги не уточнювався. Хоч містерові Фреттону зовсім не випадало виявляти цікавість до подробиць справи, він не міг приховати свого бажання вивідати причини такої щедрості небіжчика.
Цей несподіваний дарунок, при курсі акцій вісімдесят три шилінги шість пенсів за кожну, впав містерові Астеру в руки дуже вчасно. Продаж незначної кількості акцій дав йому змогу розв'язати ряд невідкладних проблем, і пов'язані з цією операцією питання змусили містера Астера ще кілька разів навідатися до юридичної контори.
Тепер, коли вони познайомилися ближче, містер Фреттон, спонукуваний цікавістю, дозволив собі вийти за рамки належної професійної скромності й запитав:
— У мене склалося таке враження, що ви не дуже добре знали сера Ендрю?
Це було явно нескромне запитаний, яке містер Астер при бажанні міг би й знехтувати, проте, хоч як це дивно, він не залишив його без відповіді. Враз споважнівши, він звів на містера Фреттона задумливий погляд.
— Я бачив сера Ендрю лише один раз,— відказав він,— І пробув у його товаристві години півтори.
— Приблизно так я й думав,— мовив містер Фретгон, уже не приховуючи своєї цікавості. — Ви зустрілися, здається, в червні минулого року?
— Двадцять п'ятого червня,— уточнив містер Астер.
— І ніколи не бачили його перед тим?
— Ні перед тим, ні опісля.
Містер Фреттон здивовано похитав головою.
Трохи помовчавши, містер Астер додав:
— Погодьтеся, що в усьому цьому є щось загадкове.
Містер Фреттон погодився без слів, отож містер Астер повів далі:
— Мені б хоті лося...Слухайте, містере Фреттон, ви завтра ввечері вільні?..
Містер Фреттон був вільний.
Повечерявши, вони усамітнилися в затишному куточку клубного холу з кавою та сигарами.
Поміркувавши деякий час, містер Астер мовив:
— Мушу признатися вам, що я почував би себе спокійніше, якби міг до кінця збагнути цей пункт заповіту містера Уїнселла. Я не розумію... Одне слово, є в цій справі якась таємниця. Та, мабуть, краще розповісти вам про все, що тоді сталося. А було так...
Те надвечір'я, двадцять п'ятого червня, видалося напрочуд гарним, хоч загалом минуле літо було препогане. Тішачись погодою, я пішки повертався додому. Я нікуди не поспішав і саме розмірковував, чи не зайти мені кудись випити чарчину, як раптом мій погляд спинився на досить дивному літньому чоловікові. Він стояв на тротуарі Тенет-стріт, ухопившись рукою за огорожу, і роздивлявся довкола широко розплющеними, немов очманілими очима.
Як ви знаєте, в цьому районі Лондона завжди чимало іноземців з усього світу, а надто влітку, і вони нерідко мають розгублений вигляд. Але цей чоловік років сімдесяти з чимось здався мені людиною зовсім іншого типу. То був явно не турист. "Елегантний" — ось яке слово спало мені на думку, коли я побачив його. Він мав охайну клинцювату сиву борідку і був одягнений у бездоганно пошитий чорний костюм з чудової тканини, новий чорний фетровий капелюх та дорогі черевики, і все це доповнювала гарна шовкова краватка, також чорного кольору. Чоловіки такого типу в цьому районі трапляються, але вони там завжди наче не на місці, ну, а щоб отак, сам-один, та ще й геть розгублений серед вуличної юрби—це побачиш не часто. Кілька перехожих переді мною, поглянувши на нього побіжно, начебто на мить замислювалися, що б то з ним могло бути, а тоді йшли собі далі. А я зупинився. Мені зовсім не здалося, що чоловік цей просто напідпитку, — ні, в його погляді я добачив страх. Отож і затримався перед ним.
— Вам недобре? — спитав я.-— Може, зупинити таксі?
Чоловік обернувся і втупився в мене. В його очах застигла розгубленість, але переді мною було розумне, трохи аскетичне обличчя, яке робили ще худішим кошлаті сиві брови. Його зіниці помалу зійшлися на мені, та й після того заговорив він не одразу і з видимим зусиллям.
— Ні, — відказав він нерішуче.— Ні дякую. Я... Зі мною все гаразд.
Щирість такої відповіді була сумнівна, але не чулось у його голосі й категоричної відмови, тож я не визнав за можливе покинути його отак серед вулиці.
— Вас, мабуть, щось дуже вразило,— мовив я.
його очі стежили за вуличним рухом. Він кивнув, але так нічого й не сказав.
— За два квартали звідси є лікарня,— почав був я.
Та чоловік заперечливо похитав головою.
— НІ,— знову сказав він.— За хвилину-дві все мине.
Він не попросив залишити його самого і. як мені здалося, не хотів, щоб я пішов. Повівши очима ліворуч і праворуч, чоловік подивився на себе. Нараз він здригнувся і з непідробним подивом почав роздивлятися своє вбрання. Відпустивши поруччя, підніс руку, щоб краще побачити рукав, потім перевів погляд на саму руку — гарної форми, випещену, але вже по-старечому суху, з кощавими суглобами пальців, змережану синім візерунком вен. На мізинці був золотий перстень з печаткою.
Всі ми знаємо вислів "очі полізли на лоба", але лише тоді я побачив це насправді. Очі того чоловіка мало не вискочили з очниць, а випростана рука почала безсило труситися. Він намагався щось сказати, але не міг. Я почав побоюватися серцевого нападу.
— Може, все-таки до лікарні..— знову почав я, але й тепер він заперечливо похитав головою.
Я вже й не знав що робити, але розважив, що старому треба б посидіти, та й ковток бренді йому не завадив би. На мою пропозицію він нічого не відповів, одначе покірливо пішов зі мною на протилежний бік вулиці до готелю "Уїл-берн". У барі я провів його до столика й замовив нам обом подвійне бренді.
Зробивши замовлення, я обернувся й побачив, що старий з жахом на обличчі дивиться кудись убік. Я позирнув туди. Старий дивився на своє власне відображення в дзеркалі. Невідривно розглядаючи себе, він зняв капелюха й поклав його на стілець поруч, потім, піднісши руку, яка все ще тремтіла, провів пальцями по бороді та гарній сріблясто-сивій чуприні. І завмер, утупившись просто себе невидющим поглядом.
Я відчув полегкість, побачивши на столі келишки. Так само, здається, полегшало і йому. Додавши трохи содової до свого бренді, він вихилив келишок одним духом. Невдовзі його рука перестала тремтіти, обличчя трохи порожевіло, але погляд і далі лишався невидющим. Раптом він рішуче звівся на ноги.
— Прошу мені вибачити,— чемно мовив він.
Перетнувши залу, старий зупинився біля самого дзеркала і простояв так цілих дві хвилини. Потім повернувся й попростував до свого стільця. Він ще не цілком прийшов до тями, але вигляд його став трохи впевненіший. Знаком він попросив офіціанта повторити. Кинувши на мене допитливий погляд, він знову вмостився на стільці й сказав:
— Вважаю за свій обов'язок попросити у вас пробачення. Ви були надзвичайно люб'язні до мене.
— Пусте,— відказав я.— Я радий бути вам хоч чимось корисним. Вас, напевне, спіткало якесь несподіване потрясіння.
— Атож, і не одне, а ціла низка.— погодився він, а тоді додав:— Просто дивно, якими реальними здаються іноді сновидіння, а надто коли вони захоплюють тебе зненацька.
Я не знав, що на це сказати, і тому змовчав.
— Спочатку страшенно розгублюєшся,— із силуваною веселістю докинув він.
— Що ж саме сталося? — запитав я, все ще нічого не розуміючи.
— Це моя власна вина, тільки моя, але я так поспішав...— пояснив він. — Я саме переходив вулицю позаду трамваю, як раптом побачив другий трамвай, що мчав назустріч, просто на мене. І я встиг лише подумати: зараз він мене вдарить.
— О! — вигукнув я.— Треба ж такому статися. А... де це було?
— Зовсім поруч, на Тенет-стріт,— відповів старий.
— Ви... Вас, здається, не зачепило,— зауважив я.
— Та начебто,— із сумнівом у голосі погодився старий.^— Ні. здається, не зачепило.
Справді, його не тільки не зачепило, але й не пом'яло. Його одяг, як я вже казав, був у бездоганному стані; до того ж на Тенет-стріт трамвайної колії не було вже років двадцять п'ять. Я спочатку хотів нагадати йому про цю обставину, але потім вирішив не прискорювати подій.
Офіціант приніс нам ще по келишку бренді. Старий помацав рукою в кишені жилета, і вираз безмежного подиву відразу змінив його обличчя.
— А де ж мій гаманець? І годинник? — вигукнув він.
Я простяг офіціантові фунтову купюру. Старий уважно стежив за нами. Коли офіціант, поклавши решту на стіл, пішов, я сказав:
— Пробачте, але мені здається, що це потрясіння, мабуть, спричинилося до провалу в пам'яті. Цікаво... м-м... чи могли б ви назвати мені своє ім'я.
Не виймаючи пальців з жилетної кишеньки, він окинув мене гострим недовірливим поглядом.
— Моє ім'я? Звичайно. Мене звуть Ендрю Уїнселл. Я мешкаю тут недалеко, на Харт-стріт.
Трохи повагавшись, я сказав:
— Колись тут поблизу справді була Харт-стріт. Але ще в тридцяті роки, якщо не помиляюсь, назву було змінено. Десь перед війною.
Наліт удаваної впевненості на обличчі старого миттю зник, і деякий час він сидів нерухомо. Потім, засунувши руку у внутрішню кишеню піджака, дістав бумажник. Чорний шкіряний бумажник із золотими скобочками на ріжках та тисненою монограмою "Е. У"
Старий з цікавістю подивився на нього й поклав на стіл. Потім розгорнув бумажник, витяг з його лівої кишеньки фунтову банкноту й спантеличено нахмурився. П'ятифунтова банкнота спантеличила його ще дужче.
Без жодного слова він знов поліз у кишеню й витяг гарну книжечку, явно до пари з бумажником. У правому нижньому кутку палітурки були ті самі літери. У верхньому кутку над ними було відтиснуто: "Щоденник 1958".
Він довго роздивлявся ту книжечку, гримаючи її в руці, тоді знову звів на мене очі.
— Тисяча дев'ятсот п'ятдесят восьмий? — запитав боязно.
— Так,— підтвердив я.