Усе частіше я блукаю містом,
Частіше бачу смерть — і посміхаюсь
Усмішкою розсудливою. Що ж?
Так хочу я. Бо знаю наперед,
Що і мене вона не обмине.
Проходив я вздовж скачок по шосе.
День золотий дрімав на купах щебню,
А за глухим парканом — іподром
Під сонцем зеленів. Там стебла злаків,
І поміж них кульбаб пухнастих кульки,
Дрімали у ласкавому промінні.
Трибуна придавила плоским дахом
Роззяв і модниць натовп. Прапорці
Далеко майоріли. На паркані
Сиділи перехожі і дивились.
Я йшов і слухав коней бистрий гін,
Яких не бачив я, і бистрий тупіт
Копит. А потім божевільний крик:
"Упав! Упав!" — кричали на паркані,
І я, миттєво скочивши на пень,
Побачив зразу все: летіли верхи
Жокеї у строкатому вбранні.
Від них відставши трохи, кінь скакав
Без вершника, здіймаючи стремена.
А за рядком березок кучерявих,
Від мене поблизу — лежав жокей,
Весь в жовтому поміж зелених злаків,
Що навзнак впав і в глибину небес
Звернув своє замріяне обличчя.
Немов би так він цілий вік лежав.
Вже здалеку до нього бігли люди.
Дивіться також
- Олександр Блок — Незнайомка
- Олександр Блок — Весно, весно без міри, без краю...
- Олександр Блок — Незнайома
- Ще 26 творів →
Котилось м'яко. Люди підіспіли
І підняли його...
І ось повисла
У тіла бездиханного нога
В обтягнутій рейтузі. Завалилась
Комусь із них на плечі голова...
Під'їхало ландо. І на сидіння
Так ніжно і турботливо поклали
Курчачу безпорадну жовтизну.
Хтось виліз на підніжку і завмер,
Підтримуючи голову і ногу,
І кучер повернув ландо назад.
І знов повільно спиці обертались,
Поблискували козла, осі, крила...
Так хороше і вільно він помер.
Усе життя скакав і вперто вірив,
Що буде першим. Та спіткнувся кінь
На повному скаку, на повороті.
Жокей не зміг утриматись в сідлі,
Вуздечку відпустив, згубив стремена
І полетів, відкинутий убік...
Потилицею вдарився об рідну,
Привітну, весняну, квітучу землю,
І тої миті в мозку промайнули
Усі думки, єдино необхідні,
І вмерли, залишившися навіки
У погляді замріяних очей.
Так хороше і вільно.
По набережній якось я блукав.
Робітники возили з барж у тачках
Вугілля, дрова, цеглу. І ріка
Була іще синішою від піни
І білих сорочок, що прикривали
Засмаглі і напружені тіла.
А світлі очі вільної Росії
Блищали з засмальцьованих обличч.
І тут же діти голими ногами
Місили купи жовтого піску,
Таскали — то цеглину, то поліно,
А то й колоду цілу. І ховались,
Щоб накивати п'ятами туди,
Під одягом брудним — уже чекали
І, надававши дітям стусанів,
Тягнули дрова, цеглу і колоди,
Під вантажем зігнувшись, десь у даль.
І повернувшись натовпом веселим,
Продовжували красти дітлахи:
Один — цеглину, другий — дровиняку...
Та враз почувся сплеск води і крик:
"Упав! Упав!" — кричали люди з баржі.
І відпустивши тачку, робітник
Рукою показав кудись у воду.
І мчали вже строкаті сорочки
Туди, де у траві, поміж каміння,
На березі ріки лежала пляшка.
Хтось прихопив багор. А поміж паль,
Забитих біля берега у воду,
Погойдувався легко чоловік
В подертих штанях і сорочці білій.
Один схопив, а другий допоміг,
І бідного утопленика тіло,
З якого струменіла ще вода,
На берег затягнули і поклали.
Прийшов городовий, присів над ним,
І шабля загриміла об каміння;
А він, приклавши вухо до грудей,
Прислухувався довго. Та даремно.
Збирались люди. Кожен задавав
Дурні і непотрібні вже питання:
Коли упав, та скільки довелось
Пробути у воді, та скільки випив?
Потроху розійшлись, і я пішов
Своїм шляхом і слухав, як один
Статечний, напідпитку, робітник
Авторитетно іншим говорив,
Що губить кожен день людей горілка.
Піду іще блукати. Доки сонце
І сильна спека, доки голова
Порожня і тупа...
Послухай, серце!
Зробись моїм провідником. І смерть
Спостерігай з усмішкою. Не зможеш,
Не стерпиш ти веселого життя,
Яке веду я. Бо таку ненависть,
Таке кохання стерпіти не можна,
Які в собі постійно я ношу.
Я хочу зазирати людям в очі,
І пить вино, і цілувать жінок
У запалі шаленого бажання,
І гук пісень підносить до зірок,
І слухать в світі вітру повівання!
НАД ОЗЕРОМ
З вечірнім озером розмову я веду
Високим ладом пісні. З темних нетрів
Високих сосен, з виступів піщаних,
З-поміж могил і склепів, де горять
Вогні лампад, де сутінки лілові,
Закохані йому я шлю пісні.
Воно мене не бачить — і не треба.
Неначе жінка стомлена, воно
Розкинулось внизу і бачить небо,
Туманиться само й туманить далі,
І захід сонця в неба відняло.
Його бажання вдовольняють всі:
І човен той, що розрізає гладь,
І той сосновий бір високорослий,
І дальній залізничний семафор,
Що відбиває свій вогонь зелений
У дзеркалі рожевої води.
Триокий змій уже повзе до нього
Своїм сталевим шляхом через ліс,
І ще до свисту, озеро доносить
До вух його хрипкий, шиплячий шум.
Я на уступі. Вище — лиш могила
Із темного граніту. А внизу
Доріжка, що у сутінках біліє.
І хто б на мене знизу подививсь,
Злякався би: такий я непорушний,
У капелюсі, між нічних могил,
Стою, схрестивши руки у задумі.
Та нікому поглянути. Ідуть
Закохані, а їм немає діла
До озера, що світиться внизу,
Як і до мене, десь там угорі.
Потрібні їм лише людські зітхання,
Мені ж — зітхання сосен і води.
А озеру — красуні — їй потрібно,
Щоб я, ніким не видимий, співав
Високий гімн про сосни, води, зорі
І поривання вільної душі.
Пройшли всі пари. Сутінки синіші,
Туман біліший. І дівоча постать
Нечітко вирізняється внизу.
Задумливо пройшла вона доріжку
І в самоті присіла край могили
На східці, не помітивши мене.
Я бачу тільки профіль. Хай не знає,
Що здогадався я, які думки
Їй серце ростривожили... Світліють
Далекі вікна дач: там самовари,
І синій дим сигар, і плоский сміх...
Вона прийшла однісінька сюди...
Напевне, прожене з очей сьогодні
Затягнутого в кітель офіцера
З його рухливим задом і ногами,
Загорнутими в трубочки штанів!
Вона душею лине за тумани,
За озеро, за сосни, за горби
І дивиться далеко, так далеко,
Куди і я безсилий зазирнуть...
О, ніжна! О, довершена! — І швидко
Їй подумки підшукую ім'я:
Марія? Аделіна? Може, Векла?
Так, Векла!.. — Задивилась у туман...
Ох, прожене! Не може не прогнати!..
А офіцер вже близько: білий кітель,
І вуса понад ним, і гудзик-ніс,
І голова, приплюснута кашкетом...
Він підійшов... він взяв її за руку!..
Він зазирає в очі, наче кіт!..
Я навіть шию витягнув з-за склепу...
І раптом... в щічку чмокає її,
Бере під руку і веде на дачу!
Я регочу! Біжу услід. Жбурляю
В них шишками, піском і між могил
Стрибаю і вищу, для них незримий...
Кричу: "Гей, Текля! Текля!" — І вони
Налякані, сконфужені, не знають
Звідкіль той регіт, шишки і пісок...
Він полохливо поспішає геть,
Виписуючи задом вихиляси,
А дівчина, притиснувшись щокою
До кітелю, бігом біжить за ним...
Гей, надобраніч!
Сходжу на обрив
І відбиваюсь в озері... Зустрілись
Нарешті ми: "Привіт!" — йому кричу...
І голосом красуні теж "Привіт!"
Ліси відповідають прибережні.
Кричу: "Бувай!" — вони кричать: "Бувай!"
Лиш озеро мовчить, мов заніміло.
Та чітко відбиваються в воді
Зі мною разом спільники мої:
І біла ніч, і бог, і твердь, і сосни...
І ось триокий змій крізь білу ніч
Несе мене додому. Вітер свище
Мені в обличчя і летить вагон...
В моїй кімнаті вже біліє ранок.
На всьому він: на книгах і столах,
На ліжку незім'ятому, на кріслі
І на листі трагічної актриси:
"Я стомлена уся. Я вся розбита.
Ніщо мене не радує. Пишіть...
Пробачте і спаліть цього листа..."
І стомлені слова... І довгий почерк,
Томливий, як її томливий шлейф...
І букви, що палають від томління,
Мов у волоссі чорному рубін.
У ПІВНІЧНОМУ МОРІ
Бог знає, що із берега морського
Зробили наші модниці і франти.
Наставили столів, димлять, жують,
П'ють лимонад. Гуртками бродять пляжем,
Регочачи похмуро і плітками
Повітря заражаючи навкруг.
А візники вивозять їх на бричках,
Закритих парусиною від сонця,
На мілководдя. Там, змінивши враз
Свої шикарні сукні і мундири
На одяг для купання, всі вони
Показують свої драглисті м'язи
І з виском лізуть в воду. Дістають
Ногами боязкими дно. Кричать,
Удаючи, що справді веселяться.
А захід сонця з неба утворив
Глибокий кубок різнокольоровий.
Одна зоря простерла руки другій,
І сестри двох небес прядуть один
Рожево-голубий нічний туман.
І хмара, що немов би в морі тоне,
Викрешує із гнівом передсмертним
То сині, то оранжеві вогні.
Із довгого, простягнутого в море,
Підгнилого, сіріючого молу,
Всі написи на ньому прочитавши:
"Були тут Коля й Катя", "Діодор
Із Ісидором побували тут"
Або "Навік з тобою", — прочитавши
Всі написи, ми вирушаєм в море
В пузатому моторному човні.
Бензин смердить і чмихає. Мов крила,
Летить за нами білопінний слід.
Ми огинаєм пляж багатолюдний,
Човни рибалок, мис із маяком
І, розштовхавши хвилі, вибігаєм
У неосяжну і ласкаву сіль.
Загравою пожежі десь позаду
Безмовно догоряє горизонт.
Рибальський "Вільний" острів із води
Чорніє, мов плавець морського звіра.
А вдалині, попереду — вогні,
І сніп бродячих променів, що сіє
Прожектором таможенне судно.
Ми ідемо у голубий туман.
Похилені стирчать над морем віхи,
Позначивши фарватер на воді,
І в сутінках вечірніх бовваніють
Обвислі паруси рибальських шхун.
Над морем — штиль. Морська красуня-яхта
Стоїть під парусами непорушно.
І на верхівці щогли — лиш ліхтар,
Немов коштовний камінь фероньєри,
Горить у небосхила на чолі.
На яхті гострогрудій, в повній тиші,
В примхливому сплетінні такелажу,
Сидять, схрестивши руки, люди в світлих
Панамах, що насунуті до брів.
А серед них спокійно біля щогли
Стоїть матрос і дивиться у даль.
Ми огинаєм яхту, як годиться,
І ввічливо і чемно пропонуєм:
"Панове, чи не взяти на буксир?"
І хтось суворим голосом із яхти
Відповідає: "Дякуємо, ні".
І знову обігнувши їх, ще довго
Ми дивимось захоплено й побожньо
На те, як відпливає силует
Красуні, що стоїть під парусами...
На той коштовний камінь фероньєри,
Що сяє в смуглих сутінках чола.
В ДЮНАХ
Не можу я терпіти словника
Любовних слів і виразів порожніх:
"Ти мій", "Твоя", "Люблю", "Навіки твій".
Я рабства не люблю. Беззастережно
Красивій жінці в очі я дивлюсь
І говорю: "Сьогодні ніч. Та завтра —
Новий, прекрасний день. Я жду. Прийди.
Бери мене, о пристрасте врочиста.
А завтра я піду, щоб заспівать".
Моя душа проста. Солоний вітер
Морів і дух смолистої сосни
Її живив. І в ній — ті ж самі знаки,
Що й на моїх обвітрених щоках.
І я прекрасний — бідною красою
Піщаних дюн і крижаних морів.
Так думав я, блукаючи кордоном
Фінляндії, вслухаючись в говірку
Небритих і зеленооких фінів.
Стояла сонна тиша.