"Велика Мама!" — дружно ахнули в своїх апартаментах члени кардинальної колегії, і в третій раз за всі двадцять століть на неосяжну християнську імперію обрушився вихор сум'яття, плутанини, безладної метушні, яка завершилася тим, що Верховного Преосвященика посадили в довгу чорну гондолу, яка взяла курс на далекий і фантастичний похорон Великої Мами.
Позаду залишилися сяючі ряди персикових дерев, стара Аппієва дорога, де сонце золотило ласкаві тіла кінозірок, які не відали про настільки сумну подію. Зникла з очей громада Кастельсантанджело, що маячила на горизонті Тибру. Густі зітхання дзвонів собору Святого Петра вплелися в деренчливі бухання церков Макондо.
Крізь зарості очерету в болотах, що зачаїлися і де проходить межа між Римською імперією і священними угіддями Великої Мами, пробивалися верескливі крики мавп, потривожених близькістю людини. Ці крики всю ніч дошкуляли Верховного Понтифіка, що знемагав від задухи під густою москітною сіткою. У нічній темряві величезна папська гондола наповнилася вщерть мішками з юкою, зв'язками зелених бананів, кошиками з живою птицею, і, зрозуміло, чоловіками і жінками, які покидали свої справи в надії спробувати щастя і з вигодою продати свій товар на похоронах Великої Мами. Вперше в історії християнської церкви Його Святість мучився від ознобу, викликаного безсонням, і від укусів тропічних москітів. Але чарівні фарби світанку над землями Державної Старої, первозданна краса царства ігуани і квітучого бальзаміну миттєво витіснили з його пам'яті всі негаразди подорожі і віддали йому сторицею за таку самопожертву.
Никанор прокинувся від трьох ударів в двері, які сповістили про прибуття Його Святості. Смерть заволоділа всім будинком без залишку. Барвисті і набатні промови Президента, жаркі гарячкові суперечки парламентаріїв, які вже давно втратили голос і порозумівались за допомогою жестів, зірвали з місця сотні людей, і вони, хто поодинці, а хто цілими конгрегаціями, прибували в будинок Великої Мами, заповнюючи замшілі сходові майданчики , задушливі горища і темні коридори. Запізнілі влаштовувалися бозна де — в бійницях, на дозорних вежах, в амбразурах, у слухових вікон. А в головній парадній залі чекала найвищого рішення забальзамована Велика Мама, над якою росла і росла страхітлива купа телеграм. Знесилені від сліз дев'ять племінників і племінниць в екстазі взаємної підозріливості ні на крок не відходили від тіла, яке мало-помалу перетворювалося на мумію.
Словом, ще довгий час світ жив в напруженому очікуванні. В одному із залів муніципалітету, де по стінах стояли чотири табурета, обтягнуті шкірою, а на столі — графин з дистильованою водою, томився безсонням Верховний Первосвященик, намагаючись скоротати задушливі ночі читанням меморіалів і циркулярів. Вдень він роздавав італійські карамельки дітлахам, які стирчали під вікном, і довго обідав в альтанці, критої кучерявими астромеліями /лілія інків/, в товаристві падре Антоніо Ісабель, а траплялося — і з Никанором. Так він і жив, перебуваючи виснажливі від спеки дні, які складалися в нескінченні тижні і місяці, до того знаменного дня, коли на середину площі вийшов Пастор Пастрана, щоб під барабанний дріб трам-тарарам-там-пам — оголосити рішення Найвищої Ради. "У зв'язку з порушеннями громадського порядку, що загрожують державній безпеці, Президенту Республіки — трам-тарарам-пам-пам — надаються надзвичайні повноваження, — трам-там-пам — які дають йому право участі в похоронах Великої Мами! Трам-тара-рам-пам-пам! "
Історичний день настав. Дужі арбалетники хвацьке розчищали дорогу стовпам Республіки на вулицях, де народ роївся біля стійок з рулеткою, кіосків з лотереєю, ларьків з їжею, на маленькому майданчику, де люди натягнули москітні сітки і розстелили циновки і де незворушно сиділи зі зміями на шиях ясновидці, які збували зілля, що зціляє від бешихи і дарує безсмертя. У передчутті вершинного моменту стояли не ворухнувшись прачки з Сан Хорхе, ловці перлів з Кабо де Вела, в'язальники мереж з Сіенагі, коптильники креветок з Тасахери, знахарі з Махани, солевари з Мануаре, акордеоністи з Вальедупар, об'їждчики коней з Айяпеля, продавці папайї з Сан-Пелайо, неперевершені скалозуби з Ла Куева, оркестранти з Лас-Сабанас де Болівар, перевізники з Реболи, нероби з Магдалени, крутії з Момпокса і багато інших укупі з тими, про кого йшлося на самому початку розповіді. Навіть ветерани полковника Ауреліано Буендіа на чолі з герцогом Марлборо в парадній формі — тигрова шкура з кігтями і зубами — з'явилися на похорон, пересиливши столітнє зло на Велику Маму і її наближених, щоб звернутись з проханням до Президента Республіки про військові пенсії, яких вони марно чекали сімдесят років поспіль.
Близько одинадцятої ранку збожеволівший, змучений сонцем натовп, чий натиск стримувала еліта незворушних охоронців порядку в розшитих доломанах і пінних ківерах, заревів від захвату. В чорних фраках і циліндрах, урочисті, сповнені свідомості власної гідності, з'явилися на розі будівлі телеграфу міністри і сам Президент, а за ними парламентська комісія, Верховний суд, Державна рада, традиційні політичні партії, вище духовенство, високі представники банків, торгівлі і промисловості. Президент республіки — лисий, куций, в роках, хворобливого вигляду — дріботів під ошалілими поглядами людей, які колись заочно зробили його верховним володарем і лише тепер упевнилися в його реальному існуванні. Поруч з ним виступали потовстішали від розуміння власної значущості архієпископи і військові чини з випнутими грудьми в непробивної броні орденів, але лише він один був оточений сяйвом вищої влади.
Другим потоком в розміреному коливанні траурних шовків пливли королеви всього сущого і всього майбутнього. Вперше без яскравих розкішних нарядів йшли слідом за Королевою світу королева манго, королева зеленої ауйами, королева гвінейських бананів, королева борошнистої юки, королева гуаяви, королева кокосового масла, королева чорної квасолі, королева чотирьохсот двадцяті шести метрової зв'язки яєць ігуани і всі інші королеви, яких не злічити і яких ми не згадали, щоб не занадто розтягувати цей список.
Велика Мама, яка лежить в труні з пурпуровими кистями, відчужена від усього земного вісьмома мідними підставками і перенасичена формаліновою вічністю, не могла збагнути всієї грандіозності своєї могутності. Все, про що вона мріяла, сидячи на балконі в спекотній задусі, здійснилося тепер, коли прогриміли сорок вісім хвалебних пісень, в яких найвищі особи, що стали символами цілої епохи, віддали належне її пам'яті. Навіть сам Верховний Первосвященик, який був їй в передсмертному маренні, ніби летить в золотій кареті над садами Ватикану, здолав за допомогою пальмового опахала тропічне пекло і вшанував своєю високою присутністю самий урочистий похорон на землі.
Простий люд, очманівши від споглядання настільки небувалої процесії, не міг почути пожадливого лопоту крил у порога панського будинку, коли в результаті галасливої сварки іменитих осіб найвідоміші з них винесли на своїх плечах катафалк з труною Великої Мами. Ніхто не розрізнив грізної тіні стерв'ятників, яка повзла слідом за траурним кортежем по розпеченим вуличкам Макондо. Ніхто не помітив, що після цієї процесії на вулицях залишилися смердючі птичі покидьки. Ніхто не підозрював, що племінники і племінниці, нахлібники і любимчики Великої Мами, та й її слуги, ледь дочекавшись винесення тіла, кинулися піднімати підлоги, зривати двері, ламати стіни, словом — ділити родовий будинок. Зате майже всі до одного почули гучний подих полегшення, що пронісся над натовпом, коли після двотижневих молитов і дифірамбів величезна свинцева плита лягла на могилу.
У декого, хто при тому присутній, вистачило розуму і здогадки зрозуміти, що вони стали свідками народження нової епохи.
Верховний Понтифік, який виконав свою велику місію на грішній землі, міг тепер злетіти душею і тілом на небеса. Президент республіки міг тепер розпоряджатися державою на власний розсуд, Королеви всього сущого і майбутнього могли виходити заміж по любові, народжувати дітей, ну а простий люд міг натягувати москітні сітки, де йому зручніше — в будь-якому куточку володінь Мами Гранде, тому як сама Велика Мама, єдина з усіх смертних, хто міг тому опиратися і хто раніше мав на те необмежену владу, почала вже гнити під вагою свинцевої плити.
Головне було — скоріше відшукати того, хто сів би на лавочку біля воріт будинку і розповів все, як є, щоб його розповідь став яскравим уроком і викликала сміх у всіх прийдешніх поколінь і щоб маловіри, всі без винятку, знали цю історію, бо в середу вранці, не приведи Господи, повинні прийти старанні двірники, які назавжди зметуть все сміття після похорону Великої Мами.
© Часник Віктор. Переклад з іспанської. 2020.
Зроблено по виданню:
GABRIEL GARCÍA MÁRQUEZ Los funerales de la Mamá Grande EDITORIAL SUDAMERICANA BUENOS AIRES Cuadragésimo cuarta edición en la Editorial Sudamericana Septiembre de 2001.