4*
99
сказати, по самі вуха. Я певен, що ви й не здогадуєтеся, скільки я на цьому ділі зароблю. Ви ж самі бачите, який я чіпкий. Тепер, коли між нами накльовуються такі взаємини, я спокійно можу відкритися вам, тим більше, що, по суті, все вже облагоджено. Ви самі, наскільки я можу зараз судити, погоріли принаймні на сім тисяч фунтів. Що, не вірите? А скільки, по-вашому, коштують оті судна, що ми їх сьогодні маємо оглянути? Можу вам сказати, між нами: я це вже знаю. Це першорядні кораблі. Дешевше ніж за тридцять п'ять тисяч нам — точніше кажучи, вам — їх купити не вдасться. А без попередньої угоди, яку я на них уклав, вони коштували б іще дорожче. На перший погляд вам може здатись, ніби ця сума ще не перекриває тих сорока дев'яти тисяч, які вам має сплатити уряд. Але це тільки так здається. Аджеч старі судна вам доведеться продати за ту ціну, яку назвав ваш ексцерт Байл. Ви ще пам'ятаєте її? Двісті фунтів. Більше вони справді не варті.
Пічем давно вже обернувся. Тремтячою рукою вчепившись у завісу, він дивився на Кокса, мов на велетенського удава.
Маклер засміявся й вів далі:
— Витрати на ремонт, хабарі, мої комісійні були б для вас не такі страшні, якби судна коштували дешево, скажімо, одинадцять тисяч фунтів. Але зовсім інша річ, коли вони коштують тридцять п'ять тисяч. До того ж за підміну кораблів знову треба дати хабара, принаймні сім тисяч фунтів. Чи ви як гадаєте?
"Що таке Едіп супроти мене? Цілі тисячоліття у всьому світі він уважався найнещаснішим із смертних, шедевром винахідливості божественних катів, найбезталаннішим з усіх народжених жінкою! Але проти мене він просто щасливець. Він устряв у темне діло, ні про що не здогадуючись. Спочатку те діло здавалося зисковним, ні, спочатку воно справді було зисковне. Ділити ложе з тією жінкою було приємно; бездомний блукач, він знайшов родинне щастя, багато років йому не доводилося дбати про шматок хліба, він був оточений загальною пошаною. А потім ви" явилося, що шлюб той не може бути вічним — ну що ж, довелось розірвати його, він знову лишився без дружини, й подружнє ложе стало неприступним для нього. Дурні й заздрісники допікали йому — це правда; їх було дуже багато, мало не всі, люди — прикро, вельми прикро. Але ж не тільки світу, що в вікні; і для такого волоцюги, як він, знайшлось би пристановище десь-інде. Зате собі самому він не міг нічого закинути, він не зробив нічого такого, чого можна було б уникнути. А я знав усе, я сам учинив дурницю; отже — я нежиттєздатна людина. Виявляється, що мені можна підсунути гнойову муху за 1000 (одну тисячу) фунтів стерлінгів. Я не зможу тепер вийти на вулицю, не боячися, що омнібус здасться мені листком, зірваним вітром. Я належу до людей, що платять утридорога за довбню, якою їх мають убити, і дають себе обшахрати навіть на ціні їхньої домовини".
— З усіх цих причин,— спокійно мовив він,— я для вас майже ідеальний зять.
Ранкову каву вони пили вже разом, як родичі Пічем обережно закинув кілька слів про свою крамницю музичних інструментів; маклер між іншим пригадав ніжний колір Персикового обличчя. Потім обидва пішли в гавань оглянути нові судна.
їх там було двоє, дуже добрих і дуже дорогих. Разом із третім, що його Кокс напитав у Плімуті, вони коштували рівно тридцять вісім тисяч п'ятсот фунтів; принаймні вісім тисяч із цієї суми, напевне, становив Коксів куртаж.
Оскільки Пічем перейшов з отари овець у цех різників, він не дуже торгувався. Тепер йому це терпілося чимско-ріше вернутись додому. В туалеті він на клаптику паперу підрахував, які б йому загрожували збитки, коли б не Поллі. Але ще дужче мучила його думка про Коксів бариш. Приблизно підрахувавши його, він аж застогнав уголос, і якийсь чоловік, що проходив коридором, спитав його крізь двері, чи він не хворий.
З того дня Пічем думав уже не стільки про катастрофічні втрати, яких він мало не зазнав, скільки про ті незмірні переваги, які він мав здобути, породичавшися з маклером.
Найголовніше тепер було — умовити Персика. Кращої партії для дівчини годі й шукати. Адже Кокс — це справжній геній.
Проте Пічем знав тільки невелику частину Коксових планів, та й з того, що він знав — чи гадав, що знає,— дечого маклер зовсім не збирався робити.
У Ліверпулі Макхіт улагодив і деякі справи. Поллі вперше зайшла з ним до однієї з його крамниць.
Із напівтемного приміщення назустріч їм вийшов високий неголений чоловік. Крамниця була побілена вапном. На полицях із неструганих дощок лежали рівненько складені великі сувої тканини, в'язки жовтих капців, коробки з кишеньковими годинниками, зубними щітками, запальничками, багато ламп, блокнотів, люльок — загалом близько двадцяти видів краму.
Побачивши, хто це до нього завітав, чоловік мовчки відчинив низенькі дощані двері в задній стіні й гукнув свою дружину. Вона вийшла з немовлям на руках із малесенької комірчини 8 одним вікном, напханої меблями й дітлахами, як Поллі встигла побачити крізь відчинені двері.
І чоловік, і жінка мали якийсь нездоровий вигляд. Але обоє були бадьорі, сповнені надій. Чоловік запевняв, що він упорається з крамницею. Він просто щасливий, що нарешті став сам собі хазяїн. А вже як він за щогвхопи-ться, то так легко з рук не пустить.
— Мій чоловік не з тих, що легко здаються,— докинула худа, захарчована жінка.
Однак, наскільки Поллі могла зрозуміти, справи їхні йшли абияк. Орендна плата була не дуже висока, але сплачувати її вимагали вчасно. Товари з центрального складу містера Макхіта надходили нерегулярно, в непропорційних кількостях, і непродані лишки захаращували крамницю. Та й асортимент був або занадто широкий, або занадто вузький. Хто купує калоші, того звичайно не цікавлять годинники, але парасольку він при нагоді міг би прихопити. І через це філії інших фірм були сильними конкурентами, хоч ціни в них і вищі.
Крамар сказав, що йому дуже важко буде розрахуватися за цей місяць.
Макхіт спокійно, розважливо пояснив йому, що конкуренція великих фірм — неподобство, бо вони визискують найману робочу силу й разом з єврейськими банками руйнують систему цін. Але, заспокоїв він крамаря, в тих великих фірмах, у їхніх розкішних магазинах, хоча б, наприклад, у І. Аарона, справи далеко не такі блискучі, як здається. Зсередини вони наскрізь прогнили, той зовнішній блиск облудний. І завдання Д-крамниць полягав якраз у тому, щоб з неослабною енергією розгортати боротьбу проти всіх цих Ааронів і ще як їх там. Боротьбу нещадну!
Для розрахунку за оренду Макхіт пообіцяв субсидію; крім того, запевнив, що надалі надсилатиме менші партії товарів, розширить асортимент і подбає про регулярніше постачання. Зате він зажадав від крамаря поліпшити рекламу. Можна ж писати від руки рекламні листівки, а діти нехай роздають їх робітникам біля фабричної брами. Паперу для цього він пришле.
Чого-чого, а дітей тут було доволі.
Поллі на хвильку зайшла до кімнатки. Там було досить чисто, тільки меблі мов підібрані на звалищі. На старому дивані — здавалось, він ось-ось розпадеться,— лежала старенька бабуся, хазяїнова мати. Діти повитріщали на гостю очі; однак бабуся вперто дийилася в стіну.
І Мак, і Поллі зітхнули з полегщотю, вийшовши нарешті надвір. Мак висловив своє враження одним реченням:
— Або Д-крамниця, або купа дітей.
До другої крамниці (в Ліверпулі їх було поки що всього дві)' Поллі вже не заходила, вона почекала чоловіка надворі. Крізь вітрину, в якій висіли навдивовижу дешеві й елегантні костюми, вона бачила, як Мак розмовляє з сухотним на вигляд молодиком, що кроїв костюми на простому дощаному столі. Під час розмови молодик ні на мить не припиняв своєї роботи.
Поллі потім дізналась від чоловіка, що цей кравець дістає тканину, певну кількість метрів на певну кількість костюмів, ціну на які встановлено наперед — звісно, дуже низьку.
— Люди, що купують у цих крамницях, не можуть платити дорого,— сказав Мак.
Якщо власник крамниці вмів економно кроїти і якщо йому щастило швидко збувати костюми, то він міг зводити кінці з кінцями. Справи його йшли б краще, якби він мав-сім'ю — додаткові руки. Але це його приватне діло. Згідно з Д-системою, ніхто не має права командувати ним.
Макхіт розповів, що молодик пришпилив на стіні над прасувальною дошкою вирізку з газети: "Хто дбає, той і має".
Замовивши в одній оптовій фірмі, що торгувала —залізними виробами, партію лез і попросивши виписати рахунок заднім числом, Макхіт скінчив усі свої справи в Ліверпулі; можна було вже вертатись до Лондона.
Вони з Поллі домовились, поки що приховувати від містера Пічема їхнє одруження, щоб не уражати його без потреби. Поллі хотіла прийти додому сама, замазати матері рота (для цього в неї в сумці була пляшка коньяку), а потім дати звістку Макові, коли батько повернеться з Саутгемптона.
Та, переступивши поріг крамниці, вона застала батька вже вдома і весь дім у страшенній паніці через її відсутність.
Ще на дверях мати вихопила в неї з рук сумку й видобула з неї пляшку коньяку, куплену в Ліверпулі комбінацію й вінчальну сукню.
Ефект цього видовища був разючий; але кому ж приємно бачити сімейні сцени й кому цікаво читати, що там казали старі батько й мати своїй дочці, плоті від плоті їхньої. Все вийшло наверх: і "Каракатиця", й сімейний номер ліверпульського готелю. Звук прізвища Макхіта, що віднині стало й прізвищем його єдиної дочки, вразив Пічема, мов удар довбнею по голові. Для Джонатана Пічема, якого все Сохо й Уайтчепел шанобливо називали Королем Жебраків, злочинний світ Великобританії та її домініонів був розкритою книгою. Він знав, хто такий Макхіт.
До того ж це означало для нього не тільки ганьбу, а й руїну. Ні оці три будинки, в стінах яких на нього впав страхітливий удар фатуму, ні поточений шашелем стіл, на який він мусив у ту мить спертись, уже не належали йому.