КОРОЛІВСЬКІ
КЛОПОТИ
Дешіл ХЕММЕТ
Повість
З англійської переклав Олександр КОВАЛЕНКО
Я зійшов з белградського поїзда в Стефанії, столиці Муравії, відразу пополудні. Погода була бридка. Поки я виходив із залізничного вокзалу, цього гранітного сарая, і сідав у таксі, холодний вітер шмагав мені обличчя холодним дощем і забивав краплі аж за комір.
По-англійському водій не розумів, так само як і по-французькому. Пристойна німецька, певно, також не придалася б. Але моя пристойною не була: мішанина мекання та бекання. Цей водій був перший, хто спробував зрозуміти її. Очевидно, він просто вгадував, що я хочу сказати, і я потерпав, щоб він не завіз мене десь до далекого передмістя. Але в того чоловіка, мабуть, виявилася добра інтуїція. Принаймні він одвіз мене до готелю "Республіка".
Готель являв собою шестиповерхову новобудову і пишався своїми ліфтами, американською каналізаційною системою, ваннами в номерах та іншими сучасними витребеньками. Помившись і змінивши одяг, я спустився в кафе перекусити. Потім дістав короткі пояснення англійською, французькою та мовою жестів від убраного з голови до п'ят у форму старшого портьє, підняв комір свого дощовика й перетнув багнисту площу, щоб відвідати Роя Скенлена, повіреного в справах Сполучених Штатів у цій наймолодшій і найменшій із балканських держав.
Це був дуже ошатно вбраний гладкий коротун років тридцяти, з прямим волоссям, яке вже помітно взялося сивиною, зів'ялим нервовим обличчям і пухкими неспокійними білими руками. Він потис мені руку, потім, ледве проглянувши мого рекомендаційного листа, запросив сісти і, поки говорив, не відводив погляду від моєї краватки.
— Отже, ви приватний детектив із Сан-Франціско?
— Так.
— Хто вас цікавить?
— Лайонел Грантхем.
— Не може бути!
— Так.
— Але ж він... — Дипломат збагнув, що дивиться мені просто в очі, й швидко перевів погляд на мій чуб, забувши, про що почав говорити.
— То що він там? — нагадав я йому.
— О!.. — Повірений ледве помітно скинув голову і звів брови. — Він не з таких...
— Відколи він тут?
— Уже два місяці. А може, й три чи три з половиною.
— Ви добре його знаєте?
— Та ні... Ми, звісно, вітаємося, розмовляємо. Ми з ним — єдині тут американці, тож знайомі досить близько.
— Ви знаєте, що він тут робить?
— Ні, не знаю. Гадаю, просто зупинився тут на якийсь час у своїх мандрах. Звичайно, якщо в нього немає на це якоїсь особливої причини. Без сумніву, не обійшлося й без дівчини — дочки генерала Радняка. Хоча я цього й не певен.
— Як він проводить час?
— Я справді не маю про це уявлення. Він зупинився в готелі "Республіка", досить популярний серед місцевої колонії іноземців, трохи їздить верхи, живе звичайним життям молодого чоловіка з порядної, заможної родини.
— Спілкується з кимось таким, хто насправді не той, за кого себе видає?
— Про це мені не відомо. Правда, я бачив його в товаристві Махмуда та Ейнарсона. То напевне негідники. Хоча, може, й ні.
— Хто вони?
— Нумар Махмуд — особистий секретар доктора Семіча, президента. Полковник Ейнарсон — ісландець, тепер він, по суті, командує армією. Більш нічого про них я не знаю.
— Окрім того, що вони негідники?
Повірений у справах із прикрістю наморщив своє округле чоло й кинув на мене докірливий погляд.
— Не зовсім,— мовив він. — А тепер дозвольте спитати: в чому підозрюють Грантхема?
— Ні в чому.
— В такому разі...
— Сім місяців тому, того дня, коли йому сповнилося двадцять один рік, цей Лайонел Грантхем наклав руки на гроші, які йому заповів батько. То ласий шматок. Перед цим хлопець пережив важкі часи. В його матері було, та й досі залишається, дуже розвинене уявлення середнього класу про вишуканість. А батько в нього був справжній аристократ давньої школи — з твердою вдачею і м'якою мовою. Все, що їхньому синові хотілося, він просто брав. Полюбляв вино і молодих жінок, до того ж і те, й те у великій кількості. Грав у карти, в кості й на бігах. А ще любив бійки — байдуже, спостерігати чи брати участь у них самому.
Поки батько був живий, хлопець діставав чоловіче виховання. Пані Грантхем вважала смаки свого чоловіка за плебейські, але він був із тих, хто з іншими людьми не рахується. Крім того, рід Грантхема був один із кращих в Америці, а вона — з тих жінок, на яких це справляє враження. Але одинадцять років тому — Лайонелові тоді було десять — старий помер. Пані Грантхем поміняла колесо родинної рулетки на коробку доміно і почала виховувати із свого сина патентованого джентльмена.
Я ніколи його не бачив, та мені казали, що її зусилля виявились марними. Одначе вона тримала хлопця на припоні цілих одинадцять років, навіть не дала йому втекти до коледжу. Так тривало доти, доки він досяг повноліття і дістав право на свою частку батькової спадщини. Того ранку він поцілував матусю й мимохідь повідомив, що вирушає у невеличку прогулянку довкола світу — сам. Матуся сказала і зробила все, чого від неї можна було сподіватись, але ніщо не допомогло. Грантхемова кров узяла гору. Лайонел пообіцяв матері надсилати час від часу поштові листівки й поїхав.
Під час своїх мандрів він поводився, здається, досить пристойно. Гадаю, саме відчуття волі дарувало йому позитивні емоції. Та ось кілька тижнів тому адвокатська компанія, що веде його справи, отримала від Лайонела розпорядження продати акції залізничної компанії, які належали йому, а готівку переказати на один белградський банк. Сума була велика — понад три мільйони доларів, тож контора сповістила про це пані Грантхем. Жінка була вражена. Вона одержувала від сина листи з Парижа, і в них не було жодного слова про Белград.
Матуся відразу вирішила сама поїхати до Європи. Проте брат пані Грантхем, сенатор Уолберн, відрадив її від цього. Він надіслав кілька телеграм і виявив, що Лайонела немає ні в Парижі, ні в Белграді, якщо тільки він не ховався. Тоді місіс Грантхем спакувала валізи й замовила квитки. Сенатор знову переконав її не їхати, сказавши, що хлопцеві не сподобається таке втручання в його справи і краще буде провести розслідування потай. Він доручив цю справу нашому агентству. Я приїхав до Парижа й дізнався, що там один із Лайонелових друзів пересилав йому пошту, а сам Лайонел тепер у Стефанії. По дорозі я зупинився в Белграді й довідався, що гроші йому переказали сюди — більшу частину грошей. Тому я тут.
Скенлен з полегкістю усміхнувся.
— Нічим не можу вам допомогти,— промовив він. — Грантхем повнолітній, і це його гроші.
— Гаразд,— погодився я. — Я додержуюсь такої самої думки. Єдине, що я можу,— це понишпорити довкола, з'ясувати, що він тут робить, і, якщо хлопця обдурюють, спробувати врятувати його гроші. Чи не могли б ви відповісти мені бодай натяком? Куди він міг би вкласти три мільйони доларів?
— Не знаю. — Повірений у справах ніяково засовався в кріслі. — Тут немає ніякого серйозного бізнесу. Це суто аграрна країна, поділена між дрібними землевласниками — ферми на десять, п'ятнадцять, двадцять акрів. Хоча є ще його зв'язок із Ейнарсоном і Махмудом. Ці, безперечно, обкрутять його, якщо трапиться нагода. Та я не думаю, що вони зроблять це. Можливо, він з ними навіть не знайомий. Мабуть, тут замішана якась жінка.
— Гаразд, а з ким мені варто зустрітись? Я не знаю країни й мови, і це створює багато труднощів. Кому я можу розповісти свою історію, щоб дістати допомогу?
— Не знаю,— понуро відповів Скенлен. Потім його обличчя проясніло. — Ідіть до Васіліє Дюдаковича — міністра поліції. Це саме той чоловік, який вам потрібен! Він може допомогти вам. Замість мізків у нього працює травлення. Він нічого не втне з того, що ви йому розкажете. Так, Дюдакович — це ваш чоловік!
— Дякую,— мовив я і вийшов на багнисту вулицю.
Канцелярію міністра поліції я знайшов в Адміністративному будинку, похмурій бетонній вежі неподалік від урядової резиденції, при виході з площі. Худий сивий службовець, який скидався на сухотного Санта-Клауса, поганою французькою мовою — навіть гіршою за мою німецьку — сказав, що його превосходительства немає. Із серйозним виглядом, стишивши голос, я повторив, що прийшов від повіреного у справах Сполучених Штатів. Здається, цей фокус-покус справив враження на того святого Миколая. Він порозуміло кивнув головою і почовгав з кімнати. Невдовзі повернувся і, вклонившись біля дверей, запросив мене йти за ним.
Я рушив услід за ним тьмяно освітленим коридором до широких дверей із номером 15. Службовець прочинив їх, знову вклонився й промовив:
— Asseyez-vous, s'il vous plait1. — Потім зачинив двері й залишив мене самого.
Я стояв у просторому прямокутному кабінеті. Усе в ньому було велике. Четверо широченних вікон, стільці, що скидалися скоріше на невеликі лави, а також чимале шкіряне крісло біля письмового столу, яке нагадувало заднє сидіння у лімузині. На письмовому столі могли б спати двоє людей, а за другим столом могли б душ двадцять обідати.
Двері навпроти тих, у які я потрапив сюди, розчинились, і ввійшла дівчина. Причинивши за собою двері, вона урвала гучний гуркіт, схожий на роботу якоїсь потужної машини, що долинав з сусідньої кімнати.
— Мене звати Ромен Франкл,— промовила вона по-англійському. — Я секретар його превосходительства. Може, ви скажете, що привело вас сюди?
їй могло бути від двадцяти до тридцяти років, на зріст невисока — метр п'ятдесят, а то й менше, тендітна, але не кістлява, коси темні, майже чорні, й хвилясті, очі зелені, з чорною облямівкою і чорними віями. Риси обличчя дрібні, голос дуже м'який і тихий, але досить виразний. На дівчині була червона вовняна сукня; сама по собі безформна, вона виказувала всі лінії тіла. Коли дівчина рухалася — ступала чи підіймала руку,— то здавалося, що це не коштує їй жодних зусиль, так наче нею рухав хтось сторонній.
— Мені хотілося б побачитись із ним,— промовив я, занотовуючи ці відомості.
— Неодмінно, але трохи згодом,— пообіцяла вона. — Зараз це неможливо.
Дівчина з невимушеною грацією обернулася до дверей і відчинила їх настільки, щоб знову було чути перекотистий гуркіт.
— Чуєте? — спитала вона. — Його превосходительство дрімає.
Причинивши двері й приглушивши таким чином хропіння його превосходительства, вона пропливла через кімнату і забралась у велетенське крісло біля столу.
— Сідайте, прошу,— мовила вона, показуючи крихітним пальчиком на стілець поряд із столом.