Золота вежа

Клаус Гагеруп

Увага! Ви читаєте фрагмент тексту. Повний текст твору вилучено за запитом правовласників!

Клаус Гагеруп

Золота вежа

З норвезької переклала Галина Кирпа

РОЗДІЛ 1

У родині Маріанни Федер усі були колекціонери. її дідусь мав чотири блокноти, заповнені автомобільними номерами, які він записував, коли був хлопчиком. Більше ніхто не колекціонував автомобільних номерів, принаймні в Норвегії. Але Тобіас зберігав свою колекцію. Час од часу, особливо в неділю по обіді, він її виймав і тішився нею.

— Ану гляньте, — казав він бувало. — Це ось А-3765. Капітан "Опель". О, подумати тільки, чим він був! А тепер це лише купа непотребу, — якщо його не переплавили на лопату, сковороду чи ще на щось.

Ірена, Маріаннина мама, колекціонувала кольорові листівки. У неї було їх тисяча триста шістнадцять звичайних і вісімсот чотирнадцять глянцевих.

— Я залюбки проміняла б ті, яких у мене багато, — казала вона. — Але глянцевими вже майже ніхто не цікавиться.

Маріаннин батько звався Антон. Він колекціонував автографи. Усі, хто давав йому свій автограф, малювали ще й порося, і тепер в Антонових книжках було понад тисячу намальованих поросят.

— Здебільшого знаменитостям набридає давати автографи, — пояснював він. — Та коли я питаю, чи не хотіли б вони намалювати порося, вони відразу ж погоджуються, оскільки раніше їх ніхто про таке не питав.

Маріанна колекціонувала все, що можна було колекціонувати: пробки від лимонаду, поштові марки, ґумки для волосся, давні часописи, листівки, жуйки та серветки. І ще всяку всячину.

Єдиний у родині Федерів, хто нічого не колекціонував, то це Генрик. Він був старший Маріаннин брат, і вона завжди захоплювалася ним більше, ніж кимось іншим у цілому світі.

— Я не маю часу на колекціонування, — казав він. — Мені досить і того, що я живу, а ніхто не може колекціонувати життя. Коли він це казав, йому було одинадцять років. Маріанні здалися ті слова такими розумними, що вона майже схилилася до думки й собі кинути колекціонувати.

Після того вона прагнула жити так само, як і він. То було нелегко, адже Генрик був страшенно непосидючий і нічогісінько не боявся. Коли вони вибиралися взимку в гори, він спускався донизу найкрутішими лижнями, а влітку, коли вони ходили плавати, він завиграшки стрибав із десятиметрової вишки. Маріанна не була аж така хоробра, але мусила робити те саме, що і її брат, бо тоді в неї з'являлося відчуття, ніби й вона жила по-справжньому.

Того літа, коли вона вперше стрибнула з п'ятиметрової вишки, їй виповнилося десять років. Випірнувши з води, вона побачила Генрика, що стояв край басейну і плескав у долоні.

— Ось бачиш! — вигукнув він. — Нема нічого страшного. Просто весело. Потім Маріанна зійшла на вишку й стрибнула ще раз, а тоді ще раз.

А як стрибнула втретє, то вже зрозуміла, що він мав рацію.

-Ай справді, — мовила вона. — Зовсім не страшно. Просто весело.

— Отож, — відповів він. — А наступного разу стрибатимеш із десятиметрової вишки. Тоді буде ще веселіше.

Дивіться також

Тільки він це сказав, у неї запаморочилась голова.

— Я не наважуся, — сказала вона. — То надто високо. Генрик підморгнув їй.

— Зараз не наважишся, — сказав він. — Але почекай до наступного року. Тоді наважишся.

Маріанна кивнула.

— Тоді до наступного року мені нема чим журитися.

Настали канікули, й вони разом із мамою й татом поїхали в Данію. Маранні зроду ще не було так гарно на душі. Вони мешкали в мотелі неподалік Копенгагена. Коли вони не купалися, то цілою родиною вирушали мандрувати на велосипедах або чимчикували до букового лісу, де влаштовували пікнік. Вечорами грали в монополію*, китайські шахи, лудо** або в обертання вісімки. Маріанні дозволялося лягати зовсім пізно, оскільки були канікули, до того ж вона з кожним днем ставала дедалі старшою.

* Монополія — настільна гра. ** Лудо — настільна гра.

Іноді, після того, як мама з татом ішли спати, Маріанна з Генриком лишалися ще сидіти. Вони гомоніли про все на світі, а здебільшого про те, що робитимуть, як виростуть. Генрик хотів стати льотчиком, і Маріанна сказала, що її це влаштовує, бо вона хоче стати стюардесою.

— Коли ти летітимеш, я подаватиму тобі їсти, — пояснила вона.

— На тих літаках, що я літатиму, немає стюардес, — сказав Генрик. — Я буду льотчиком-винищувачем.

— Тоді я стану кимось іншим, — сказала Маріанна. — Тільки б бути з тобою, коли ти летітимеш.

— Напевно, в літаку-винищувачу сидить лише одна людина, — завважив Генрик. — Але ти можеш бути авіадиспетчером.

— Що роблять авіадиспетчери? — спитала Маріанна.

— Вони сидять у диспетчерській на землі й пильнують, щоб винищувачі летіли куди треба.

— О'кей, — сказала Маріанна. — Тоді я буду диспетчером.

— От і прекрасно, — відповів Генрик. — Я відчуватиму себе в літаку впевнено, коли знатиму, що ти мій диспетчер. Ну ось! Уже пів на дванадцяту.

— Мені десять років, — нагадала Маріанна.

— Так, — мовив Генрик. — Час летить.

Наступного ранку родина Федерів поїхала до Копенгагена відвідати Тіволі. Саме в тому парку Ірена й Антон зустрілися вперше. їй було вісімнадцять, а йому — двадцять. То було багато років тому, але коли вони зайшли в Тіволі, то наче знов помолоділи. Вони трималися за руки, цілувались, обіймалися й шарілися, мов пара закоханих, які щойно зустрілися, а не двоє дорослих людей, одружених більше п'ятнадцяти років. Вони мовби забулися, що з ними були їхні діти. Поки батьки розкошували у власному світі, Генрикові та Маріанні випало самим розпоряджатися своїм часом і робити, що заманеться.

Це неабияк їх влаштовувало. Вони спробували щастя в лотереї, де Маріанна виграла ведмедика. Вони сфотографувалися в паперових фігурах, де Генрик був Тарзаном, а Маріанна — Джейн. Вони ласували зацукрованим соком на паличках, каталися на каруселі й плавали човнами на озерці

посеред Тіволі. Але найбільше їх зачарувала Золота Вежа. Вона була така висока, що Маріанна подумала: "Напевно, найвища вежа в світі". Власне кажучи, їй не хотілось підніматися так високо, але Генрик її переконав.

загрузка...

— Це не страшно, — сказав він. — Яке то задоволення! Та і я ж буду поруч. Якщо ти зі мною не поїдеш, то шкодуватимеш усе життя. Ну ж бо, Маріанно! Нема чого боятися.

І вона пішла з Генриком у Золоту Вежу. Підіймаючись нагору, вони сиділи впритул одне біля одного. їхали поволі. Дуже поволі. Ніби цілу вічність. І саме та повільність і робила поїздку вгору напрочуд зловісною. Адже Маріанна знала: коли вони дістануться нагору, їм треба буде спускатися вниз. На шаленій швидкості. Без можливості зупинитися. Нагору вони наближалися все повільніше й повільніше. Урешті-решт опинилися мало не в небі. І там зупинилися. "Невдовзі це все закінчиться, — подумала Маріанна. — Невдовзі все минеться". Та ось Генрик обернувся до неї і майже крізь сміх мовив:

— Тепер помчимо як вітер, Маріанно!

— Так, — відповіла вона. — Тепер помчимо як вітер.

І наступної миті вони помчали вниз. Ніколи в житті Маріанна не була така налякана й щаслива, як тоді. Вона заплющила очі й, поки вони, мов безкрилі птахи, падали додолу, слухала їхні з Генриком захоплені голоси.

Коли вони вже стояли на землі, Маріанна затремтіла від полегшення й радості, що справді на таке наважилась.

— Генрику, а, може, піднімемося ще? — спитала вона. — Може, піднімемося ще раз?

— Аякже, — відповів він. — Піднімемося. Коли знов сюди приїдемо, то ще раз піднімемося на Золоту Вежу.

То було влітку. Потім настала осінь. А тоді зима. Зима з холодними днями, снігом, сонцем і слизькими дорогами. Саме одного такого дня Генрик спитав у Маріанни, чи не хотіла б вона покататися з ним на тобогані***. Вони не каталися на ньому кілька років, і як тільки виїхали на вершину пагорба Веннбакен, Маріанна відчула в тілі таку саму напругу, як і тоді, коли вони піднімалися на Золоту Вежу в парку Тіволі в Копенгагені. Вона сіла позад Генрика на сани й притулилася до його спини.

— Міцно тримайся, Маріанно! — крикнув він. — Бо тепер помчимо як вітер!

"Еге ж, — подумала вона, — так і буде". Але змовчала, оскільки вони вже спускалися вниз. Тож вона з усієї сили вхопилася за Генрика.

Напередодні вночі з неба добряче натрусило, і свіжий сніжок красиво і м'яко лежав поверх тоненького шару льоду. Пагорб Веннбакен стрімко спадав униз, де починався поворот. За поворотом пагорб тягнувся далі

мимо жовтих воріт сестер Югансен. Раніше, катаючись на тобогані, Генрик завжди легко огинав поворот, а сестри Югансен стояли на воротях і махали йому руками. Цього разу там ніхто не стояв, і Генрик не впорався з поворотом. Він помчав по кризі вперед і врізався у ворота. Це сталося лише за якусь мить, але та мить навіки закарбувалась у Маріан-ниній пам'яті. Руки, що міцно обхоплювали Генрика. Жовті ворота, що наближалися. Швидко, як блискавка, й поволі, як вічність. І поштовх. Поштовх, від якого вони вилетіли з саней: Маріанна впала у м'який сніг на узбіччі дороги, а Генрик увігнався в жовті ворота. І — мовчання. Мовчання, яке запало навіки. Генрикове мовчання. Спершу — тиждень лежання у лікарні в комі. Потім — місяць у дитячому шпиталі. Тоді вдома. Спати. їсти. Дивитися у вікно. Спати. їсти. Але весь час одне й те ж мовчання. Мовчання, що оселилося в його душі й зробило його іншим. Тим, кого вона не знала. Тим, якого вона впізнавала лише вві сні. Щоночі. їй снився брат. її брат, якого їй не вистачало більше, ніж кого-небудь іншого в цілому світі.

РОЗДІЛ 2

Відтоді, як два роки тому Генрик увігнався саньми у ворота сестер Югансен, його мовчання стало часткою Маріанниного життя. Вона почала звикати до цього й менше про це думати. Окрім того, коли вона забувалася й питала його про щось, то не отримувала відповіді. Тоді її серце проймало втратою, й вона якомога швидше переводила думки на інше. Ірена й Антон поводилися так, мовби все було гаразд. Вони розмовляли з Генриком, наче він був цілком звичайний хлопець. А він таки й був звичайний хлопець. Хіба що нічого не говорив, але ж багато хто не говорив. Іноді. Відмінність була в тому, що Генрик загалом нічого не говорив. Ніколи. Ані слова. Проте Маріаннині батьки вдавали, ніби часом таке бувало. І таким чином витримували його мовчання.

Ірена з Антоном тримали в місті крамничку вживаних товарів. Звалася вона "Скарби Федерів" і влаштовувала обох колекціонерів. Адже вони збирали багато всякої всячини, аж поки зосередилися на кольорових листівках та автографах з намальованими поросятами.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(
загрузка...