Пан Белло і блакитне диво

Пауль Маар

Увага! Ви читаєте фрагмент тексту. Повний текст твору вилучено за запитом правовласників!

Пауль Маар

переклад з німецької Ольги Сидор

Ульріху Ліммеру зі щирою вдячністю за те, що співпраця над нашими сценаріями була такою приємною

1.

РОЗПОВІДАЄ МАКС

Якби тоді до тата в аптеку не прийшла та старенька бабуся, ми не зазнали 6 усіх отих наших клопотів. І Едґарових теж.

Це можна зрозуміти так, ніби ми мали не лише наші клопоти, а ще й Едґарові. Але я, звісно, не це мав на увазі. Хоч Едґара з його безперервними вимірюваннями, графіками й таблицями нелегко буває витримати. Самі подумайте, щоразу, коли ми з татом приїжджаємо до нього в гості на ферму, він міряє мій зріст. Результат вносить у графік — малює крапочку, а потім окремі крапки з'єднує червоною лінією. Мовляв, так йому зручніше стежити за моїм ростом. Не знаю, яка з цього користь. Те, що я щороку стаю трохи вищий, я бачу по своїх штанях. Минулорічні штани заледве сягають мені до кісточок.

Між іншим, мені не дозволено називати його Едґаром, хоч саме так він і зветься. Він завжди мене виправляє: "Максе, мене звати пан Едґар!"

Але загалом пан Едґар зовсім непоганий. Зрештою, він же найкращий татків друг.

І якби та дивна старенька бабуся не прийшла в аптеку, ми б ніколи не познайомилися з паном Белло. А оце вже справді було б дуже-дуже шкода. Отож врешті-решт таки добре, що вона принесла нам той сік.

Ні, мабуть, мені все-таки слід почати мою історію ближче до початку. Верена каже, що розповідати історії ліпше з початку, а не з кінця.

Але Верена Синеліхт з'являється пізніше. Отже, треба повернутися ще трохи назад!

По-справжньому все почалося, коли мені виповнилося дванадцять років і на день народження тато подарував мені собаку.

Я сказав йому, що в подарунок хочу песика.

— Неможливо! — відповів він. — Пес в аптеці — це негігієнічно. Ні, це неможливо.

Мій тато — аптекар. Нам належить аптека "У Зіркера" в провулку Лева. Я спробував його переконати:

— Але ж собаці не потрібно заходити в аптеку. Я триматиму його нагорі, в квартирі.

Тато тільки похитав головою.

— Максе, собаці потрібен простір. Пес нагорі, в квартирі — як ти це собі уявляєш?

— Чудово уявляю, — відказав я. Але тато лише хитав головою.

Тоді я розповів, що мрію про собаку, огрядній пані Ліссенков, яка вже двадцять років прибирає в нас, у помешканні і в аптеці. І поскаржився, що тато мені не дозволяє.

Вона сказала:

— Дозволь мені побалакати з твоїм батьком. Якщо мені вдасться його переконати, вважай це моїм прощальним подарунком. Наступного тижня я виходжу на пенсію. Все, кінець прибиранню!

І вона справді поговорила з татом і сказала йому, що хлопець (тобто я) часто залишається вдома сам, тим часом батько, який самотужки виховує дитину (тобто тато), сидить унизу, в підсобці аптеки й змішує якісь смердючі рідини, які змінюють колір і димлять.

Тато заспокоїв її, сказав, щоб вона, не хвилювалася з приводу його експериментів, мовляв, він лише винаходить добрива для свого друга Едґара. Тобто для його полів і городів.

Пані Ліссенков пояснила, що їй ідеться не про експерименти, а про хлопця Макса. Він росте без матері, почувається доволі самотнім, і єдине, що могло б тут допомогти, це хатня тварина, найліпше — песик.

Хоч я анітрішки не почував себе самотнім, але не заперечував і навіть спробував зробити якомога самотніший вираз обличчя.

Пані Ліссенков зачепила тата за живе, це я відразу помітив. Коли згадують маму і натякають, що, можливо, тато не надто добрий батько, він геть занепадає духом.

Вони з мамою розлучилися чотири роки тому. П'ять років тому ми були у відпустці в Австралії. Там мама познайомилася з новозеландським мисливцем на крокодилів і кинула нас. Сказала, щоб ми з татом не сумували. Мовляв, вона все життя любила пригоди. Отож із неї досить стояння за аптечним прилавком. Чесно кажучи, я можу її зрозуміти: їй не хотілося все життя продавати таблетки. Тато теж не в захваті від свого фаху. Найбільше йому подобається сидіти в підсобці і вкривати різними фарбами пігулки, виготовляти желатинові цукерки всіляких екзотичних кольорів або малювати картини, які він потім виставляє на вітрину, між вітамінками і спреями від нежитю.

Мама завжди любила пригоди. Напевно, вона успадкувала це від свого батька, мого дідуся по материнській лінії. Я його не пам'ятаю. Він рано помер, загинув при спробі спуститися Ніагарським водоспадом у металевій діжці. Він дістався додолу цілий і неушкоджений. Але, на жаль, внизу саме почалася гроза, і в діжку вдарила блискавка.

Перед тим як мама й тато одружилися, мама часто ходила на полювання і стріляла в диких кабанів. Татові це видавалося жахливим. Він любить тварин і не годен зрозуміти, як можна в них стріляти.

Заради тата мама облишила полювання й стріляла тільки на подвір'ї, в бляшанки, розставлені на каменях. Але наші сусіди скаржилися через постійну стрілянину. Тож вона облишила й це і стріляла лише з газового пістолета в підвалі аптеки по мішенях, які на її прохання виготовляв тато. Інколи вона випадково влучала в пляшечку з котроюсь із татових мікстур. У таких випадках мама замітала скалки і, загорнувши їх в аптекарську газету, ховала в кошик на макулатуру. Але

здебільшого пані Ліссенков все одно довідувалася, що сталося, і жалілась татові: "Ваша дружина знову підстрелила мікстуру від кашлю".

Тато завжди захищав маму, відповідаючи щось на зразок: "Нічого страшного. З ким не буває. Зроблю нову. У тієї все одно був не надто привабливий колір, вона була занадто зеленава".

Ну, гаразд. Але, на жаль, мама все одно нас покинула.

На зворотній дорозі з Австралії тато мене потішав: "Тепер я буду тобі й за батька, й за матір", — пообіцяв він.

Коли ми приїхали додому, я спершу був трохи розчарований. Я ж собі уявляв, що тато, стаючи мені за матір, буде якось перебиратися на жінку. В перуку, спідницю й панчохи. Мені було дуже цікаво, як він у всьому тому виглядатиме. Тепер я, звісно, знаю, що він це мав на увазі не буквально, а в переносному розумінні. Але ж тоді я ще був молодший.

загрузка...

Чотири роки тому — мені вже було вісім — мама написала нам листівку. Я дуже зрадів, бо на листівці були дві австралійські марки, а вони в нас досить рідкісні. Я виміняв їх у класі на шість американських марок і віддав їх Робертові Штайн-гоєру, щоб він дав мені спокій. Справа в тому, що Штайнгоєр полюбляв дорогою зі школи додому чіплятися до мене, причому дуже тупо. На жаль, це подіяло лише на тиждень, а тоді він знову став такий самий підлюк, як і раніше.

Що там було на листівці, я вже добре не пам'ятаю. Здається, мама писала, що вона зі своїм новим чоловіком переїхала в Тасманію, а може, в Туніс. У будь-якому разі, країна починалася на "Т". І що вони полюють на тигрів чи на левів.

Але повертаюсь до песика: пані Ліссенков сказала саме те, що було потрібно, і тато дозволив мені завести собаку.

На мій дванадцятий день народження — а це була середа — ми з татом вирушили на пошуки пса і відвідали чотири розплідники. Тато сказав, що це має бути не дуже великий собака, бо в нас мала квартира. Ми оглянули твердошерстих ям-ників, пуделів, тер'єрів і шнауцерів. Але мені не сподобався жоден. Мені здається, що можна з першого погляду відчути, хочеться тобі мати якогось певного собаку чи ні. І жодне цуценя з усіх, кого ми подивилися, не викликало в мені цього особливого відчуття.

Так ми повернулися додому без песика і разом з пані Ліссенков поласували іменинним тортом. Тато сам його спік і вкрив цукровою глазур'ю як мінімум семи різних кольорів.

йому малюнки на уроках образотворчого мистецтва. У Зіркера було "відмінно" з малювання, і він не мав рівних у змішуванні фарб.

Пан Едґар хотів стати математиком або фізиком.

2

ЗІРКЕР І ПАН ЕДГАР

Пан Едґар і Зіркер, батько Макса, приятелювали. Вони були знайомі ще зі школи.

Пан Едґар був найкращим математиком у класі і завжди допомагав Зіркерові робити домашні завдання з алгебри й геометрії. За це Зіркер малював

Зіркер мріяв стати видатним художником і щоб його картини висіли в усіх музеях світу.

Пан Едґар став фермером, Зіркер — аптекарем.

Винні в цьому були їхні батьки. Батько пана Едґара сказав: "Математика? Як ти це собі уявляєш? А що буде з нашою фермою? Твій прадід був селянином, твій дід був селянином, я селянин, і ти теж будеш селянином. Баста!"

"Баста!" означало в нього: кінець дискусії, жодних заперечень! .

Так пан Едґар став селянином.

Однак при всьому бажанні не можна стверджувати, що пан Едґар став особливо успішним фермером. На відміну від більшості його колег по фаху, він не міг купити собі навіть мерседеса з дизельним двигуном. Коли пан Едґар приїздив до свого приятеля Зіркера в місто, то або на тракторі, або на своєму мопеді.

Можливо, він не розбагатів тому, що занадто мало часу приділяв своїм угіддям. Мабуть, треба було ретельніше переорювати та удобрювати їх. Однак пан Едґар більше полюбляв стовбичити у стайні, перед велетенською таблицею, яку він прикріпив до стіни з правого боку від сталевих дверей чотирнадцятьма сталевими болтами, і вносити у неї всілякі числа.

Наприклад, він щоранку вимірював відстань між ніздрями своєї свині і вираховував співвідношення цього показника до маси тіла тварини. Так уже через вісімнадцять місяців пан Едґар міг математично точно довести, що відстань між ніздрями збільшується пропорційно до нарощування ваги свині.

Зіркерові теж довелося поховати мрії свого дитинства. Його прадід був аптекарем, заснував аптеку "У Зіркера". Потім її успадкував Зіркерів дід. Він був геніальний фармацевт, винахідник ліків, настоянок і косметичних засобів. Свого часу його навіть називали в міській газеті "магом із провулка Лева", бо за допомогою власноруч приготованого засобу йому вдалося вилікувати заступника бургомістра від пияцтва.

Коли Зіркер розповів своєму батькові про те, що хоче вчитися у школі мистецтв і стати художником, той лише похитав головою і сказав: "Мій

дід був аптекарем, мій батько був аптекарем. Я страшенно любив історію, особливо німецьке середньовіччя. У дитинстві я конче хотів стати істориком. Але що тоді було б із аптекою Зіркерів? Інколи треба забути про дитячі мрії. Розумієш?"

Зіркер зрозумів. Так пан Едґар став фермером, а Зіркер — аптекарем.

Зіркер і пан Едґар мали ще одну спільну рису. Вони обидва були незадоволені своїми іменами.

1 2 3 4 5 6 7
загрузка...