Китобус, або Нові цятки для Суботика

пригодницька повість

переклад з німецької Євгенії Горевої

Пан Пляшкер працює в конторі. Чоловік він тихий, і життя в нього дуже одноманітне. Принаймні було дуже одноманітне, доки він якогось дня не зустрів Суботика. Той пробув у нього тиждень і все перевернув шкереберть.

А почалася ця історія в неділю. Тієї неділі яскраво світило сонце. Понеділок, як і зазвичай, настав одразу після неділі. У вівторок до пана Пляшкера в гості прийшов пан Вівторакус із торбою раків. Середа, як і належить, припала на середину тижня, а в четвер була гроза й чотири рази прогуркотів грім. У п'ятницю пан Пляшкер, ідучи на роботу, знайшов п'ятака, що лежав орлом догори, й подумав: "Це добрий знак!" І справді, того дня пана Пляшкера відпустили з роботи. А потім настала субота, і в суботу — наче з неба впав Суботик!

Він одразу назвав пана Пляшкера татком і залишився з ним. Суботик мав руде, аж червоне, їжакувате волосся, куценький хоботець із п'ятачком на кінці й сині цятки на обличчі. Завдяки тим цяткам пан Пляшкер міг здійснювати які завгодно бажання. Наприклад, схотілося йому одного разу машини для здійснення бажань! Із нею він зазнав чимало прикрих несподіванок і набрався великої мороки.

Та найдужче натерпівся від витівок капосної машини для здійснення бажань гладкий пан

Амфібер. Навіть поліція, до якої він мало не щодня бігав скаржитися, нічим не могла йому зарадити.

Єдиний, хто знав про цю машину, крім пана Пляшкера та ще, звісно, Суботика, був пан Вівторакус. Але він жодній живій душі не виказав таємниці. Не розповів навіть пані Аннемарі Моркван, яка пекла для нього смачні пироги з яблуками.

Та врешті-решт машина для здійснення бажань поламалася так, що полагодити її було неможливо, і пан Пляшкер гадав, що вже ніколи не здійснити йому свого найпалкішого бажання: "Я хочу, щоб Суботик залишився зі мною назавжди!"

Перший розділ Невдала гра

Була північ. Пан Пляшкер сидів на даху будинку своєї домовласниці пані Моркван. Обома руками він міцно обхопив димаря і весь тремтів од збудження й страху, не наважуючись ворухнути головою, щоб, бува, не глянути вниз.

Поряд на гребені даху сидів Суботик, безжурно метляючи ногами.

Як обидва опинилися тут, угорі? Цілком добровільно. Десять хвилин тому вони по черзі пропхалися крізь слухове віконце і обережно видерлися обвітреною, слизькою черепицею вгору на дах.

По що ж вибрався так високо пан Пляшкер?

По нові цятки для Суботика!

А чому він задля цього виліз опівночі аж на дах будинку?

Це також можна пояснити. Найкраще почнімо з суботи. Чи навіть із п'ятниці, коли все почалося.

У п'ятницю пан Пляшкер зужив єдину і останню чарівну синю цятку, яку зберіг для нього Суботик, приховавши за своїм лівим вухом. Цього разу пан Пляшкер не довго думав над тим, що б його забажати. Він глибоко вдихнув і мовив повільно й урочисто:

— Я хочу, щоб Суботик назавжди залишився зі мною!

І тоді зникла остання Суботикова синя цятка — здійснилося найпалкіше бажання пана Пляш-кера.

Та вже другого дня, в суботу, татко Суботика засумнівався: чи справді його бажання було найкращим із можливих?

Вони з Суботиком саме збиралися трохи розважитися грою.

Пан Пляшкер сидів коло столу й тасував карти. Суботик вистрибував на ліжку, співаючи:

Стрибаю з радощів — ха-ха! Мов не Суботик, а блоха. Чого ж радію я, сміюсь? Бо коло татка зостаюсь!

На це пан Пляшкер сказав:

— І я страшенно радий. Але було б ліпше, якби ти радів трохи тихіш.

— Іще тихіше? Ні, інакше я, на жаль, не можу, татку! Суботяче правило номер двадцять три велить:

Як зрадів — не забувай: на всі заставки співай та вистрибуй, не вгавай!

Пан Пляшкер засміявся. Він сказав:

— Пляшкерівське двадцять четверте правило: якщо хочеш грати в карти, сядь біля столу, а не вистрибуй по ліжку.

— Хіба ж це правило? — зауважив Суботик. — Воно у вас навіть не римується. — Він перестав підскакувати й загукав:

— Сидіть?

— Я вмить!

— До карт?

— Не в жарт!

Я тільки — мах! — злечу, як птах!

Він трохи відступив на ліжку назад — для розгону, сягнистим стрибком перелетів з ліжка на крісло, а звідти — на стілець. Стілець перекинувся, Суботик беркицьнувся додолу Падаючи, він ухопився за скатертину, стягнув її зі стола вкупі з усіма картами, олівцем, блокнотом, татковими

окулярами для читання і вазою з тюльпанами. На льоту зловив вазу з квітами й покотився з нею під стіл.

Коли пан Пляшкер, трохи отямившись від першого страху, зазирнув під стіл, Суботик сидів там із цілісінькою-неушкодженою вазою з тюльпанами в одній руці й окулярами пана Пляшкера — в другій, широко всміхався й примовляв:

Гоп-гиць — беркиць! Зваливсь — приземливсь! Татко настрашився — Суботик не забився!

— Ти справді не забивсь? — допитувався пан Пляшкер.

— Та ні ж, ні! — відповів Суботик, збираючи розсипані на підлозі карти. — Тепер вони добряче перемішані, не треба й тасувати, просто зразу граймо!

Пан Пляшкер знову застелив стола скатертиною, ще раз перетасував карти і сказав:

— А тепер, будь ласка, сядь, як годиться, рівненько на стільці, не стрибай і не падай!

— Я вже, татку! — відповів Суботик. — Сів, як годиться — мов блискавиця!

Пан Пляшкер заходився здавати карти.

— Граємо в "шістдесят шість". Кожен отримує шість карт, — пояснював він Суботикові.

Ю

— Кожен? — перепитав той. — І ви, і я, і пан Вівторакус, і пан Обердубер, і пані Моркван, і пан Амфібер, і...

— Я мав на увазі — кожен із нас двох отримує шість карт, — виправився пан Пляшкер. — Ось твої.

— Мої? Усі шість? Дякую, татку! Дякую! — втішився Суботик.

Пан Пляшкер відкрив тринадцяту карту й поклав на стіл, напівприкривши рештою карт. То була чирвова дев'ятка.

— Отже, чирва — козир, — сказав він. — Ти ходиш.

Суботик узяв зі столу свої карти, розсунув їх віялом у лівій руці, прискіпливо розглянув з обох боків, обнюхав кожну, подумав і нарешті похитав хоботцем.

— Починай-бо! — квапив пан Пляшкер. — Ходи врешті-решт! Чого ото розмірковувати без кінця-краю?

— Не знаю, з чого почати, — мовив Суботик. — Які кращі — чорні чи червоні?

— Та звісно — червоні, з чирвовими сердечками, — відповів пан Пляшкер. — Я ж тобі пояснював правила гри. Ти що, забув уже?

— Та ні...

— Ну то починай-бо, врешті!

— Зараз, татку. Починаю! — пообіцяв Суботик, та спершу проспівав:

Мудрі правила навчають, як нам грати, стати, сісти. А нечеми їх ламають, надто ж, як захочуть їсти.

Тоді запхав одну зі своїх карт — чирвову сімку — в рот, смачно поплямкав і проковтнув.

— Що... що ж ти оце робиш?! — вигукнув пан Пляшкер.

— Я почав з червоної, кращої карти, як ви й підказали, татку, — пояснив Суботик, запхав у рот винову десятку, трохи пожував і скривився. — Фе! — сказав він і аж здригнувся. — Щиру правду ви казали, тату. Чорні значно, значно гірші за червоні!

Червоні карти — полунички із власного городика, а чорні — то жабині плічка — п'ятсот одна бородавка!

— Що... та що ж ти оце робиш?! — залементував пан Пляшкер.

— Ви питали вже двічі, хіба це не нудьга, татку? Може 6, краще спитатися про щось інше, — від-

повів Суботик. — Наприклад, чи пан Вівторакус Антон, зійшовши на балкон, видав у саксофон лише один фальшивий тон?

— Не хочу я нічого питати ні про якого Антона з саксофоном та балконом! — розсердився пан Пляшкер.

— А шкода, воно ж так чудово римується! — пожалкував Суботик. — То спитайте, чи пан Обердубер поросятко любе вгодував на грубе...

— Не буду я питати і про Обердубера. А про його поросятко й поготів!

— Його поросятко? Хіба в нього й поросятко є?

— Та певно, що немає!

— То про що ж вам хочеться спитати, татку, га?

— Ні про що я не хочу питати! Я... я хочу, щоб ти не поїв геть усіх карт! — сказав пан Пляшкер. — Це ж гральні карти, а не їстівні!

— То вам цього тільки хочеться чи це ваше бажання? — поцікавився Суботик.

— Мені хочеться... ні, стривай!— це моє бажання! — вирішив пан Пляшкер: він вчасно згадав, що Суботик дуже любить, коли кажеш про бажання.

із

— А, то це ваше бажання, татку! — підхопив за ним Суботик і взявся за бубнового короля. — Я й сам думав, що таке ваше бажання. Та що вдієш, усі бажання тепер, на жаль, марні. Адже ви вчора використали мою останню синю цятку. Тож мені, мабуть, можна скуштувати оцю червоненьку карту. Скуштувати — не вгавати! Узяти — і вм'яти! Як дуже кортить, можна надкусить, еге ж? — Та й надкусив — від щирого серця. — О, добра страва, чудова справа! Хто їсть, тому слава! — примовляв він, жуючи.

Бубновий король уже позбувся корони, скіпетра й добрячого клаптя мантії.

Пан Пляшкер кинув свої карти на стіл і підвівся.

— Годі, доволі з мене! — вигукнув він. — На цьому кінець!

— Як то — кінець? — здивувався Суботик. — Ми ще ж не починали грати!

— Мені перехотілося! — відрубав пан Пляшкер. — Я пішов.

— Як, тату? Чому? Куди? Ви вже не хочете грати в карти? — сипнув запитаннями Суботик.

Пан Пляшкер мовчки рушив до дверей. Суботик покинув карти, прибрав ноги зі столу й скочив із стільця.

— А мене ви з собою візьмете? — запитав він. Пан Пляшкер похитав головою.

— Ні. Я йду гуляти. Сам. Без Суботика, — відказав він. — Поїж, про мене, хоч і всі червоні карти, мені байдуже. Все одно без бубнового короля й чирвової десятки в "шістдесят шість" не зіграєш. Смачненького тобі, а тепер бувай!

І він вийшов з кімнати.

Суботик кинувся за ним слідком, наздогнав його в коридорі, ухопив за руку, силкуючись не пустити далі.

— Татку, візьміть-бо мене з собою! — благав він.

— І не подумаю! — сказав пан Пляшкер і випручав свою руку з Суботикової.

— Будь ласка, татку, будь ласочка! — все молив малий. Здавалося, він ось-ось заплаче.

Панові Пляшкеру стало його шкода — він зупинився й дозволив Суботикові знову вхопитися за свою руку

— Ти, мабуть, гадав, що я дам тобі волю до вечора варити з мене воду? — мовив він.

— Як — варити воду? Що ж я вам зробив? Я зовсім не знаю, чого ви розсердилися!

— Раніше мені досить було тільки сказати: "Я хочу..." — і ти одразу виконував моє бажання. А тепер про щось тебе просити — однаково, що просити оцю стіну. Або контейнер на сміття.

— Бо я ж раніше мав сині цятки, — сказав Суботик, — тож і мусив робити все, чого бажало-ся вам. А тепер я роблю тільки те, чого бажається мені.

— А, то он воно як! — Пан Пляшкер знову висмикнув свою руку з Суботикової й застромив у кишеню піджака, перш ніж малий устиг щось сказати.