Це був батько. Він сів біля нас на лавку, затис ковіньку між коліньми, сперся на неї головою, глибоко зітхнув і сказав:
— Для мене війна скінчилася!
Ми втупили в нього очі. Він усміхнувся і повів далі:
— Сьогодні вранці у шпиталі все пішло шкереберть. Надійшов наказ евакуювати весь шпиталь до Німеччини, бо росіяни вже дуже близько. Всі повинні виїхати. Навіть щойно прооперовані!
— А ти? — спитала мати.— Ти не повинен виїхати? Чому не повинен?
— Я втік,— пояснив батько,— втік із потяга. Паротяг уже свистів. У тому шарварку ніхто цього не помітив. Охоронці гасали, як собаки, і всі були налякані до смерті!
Я сиділа тихо, як миша. І намагалася погамувати свій страх. Але я ж не була дурна і добре знала: солдат, хоч би який він був хворий, поранений і постріляний, усе-таки завше залишається солдатом. Він не може робити, що хоче. Мусить виконувати те, що йому наказано. Солдат, що замість їхати в потязі до Німеччини сидить на лавці у парку в Нойвальдегу, зветься дезертиром. А дезертирів розстрілюють. Останнім часом навіть без суду. Просто розстрілюють.
— Ходімо далі,— сказала мати.
Вона раптом заквапилася. Ми підвелися. Цвях у сестринім черевику стирчав далі. У мене на підошві була велика водянка. Я відчула, як вона лопнула.
— Уже недалеко,— сказала сестра. Вона взяла мене за руку.
Нам майже ніхто не траплявся назустріч. Зрідка ми бачили когось за огорожею. Віконниці в більшості вілл були зачинені.
— Вони всі на Заході,— мовила мати,— бояться росіян!
— Росіяни відрізують жінкам груди, і вистрілюють дітей, і грабують будинки, і палять усе, що горить,— сказала сестра.
— Де ти набралася таких дурниць? — спитав батько. Сестра здвигнула плечима.
— У школі всі так кажуть. Учителька фізкультури, і діти, і пані Бренер, і ті, що належать до спілки німецьких дівчат.
— Мені це казав Шурлі Берґер,— підхопила я — Йому дядько розповідав, що росіяни шматують жінок, а тоді вкидають у діжки й засолюють!
— Нащо ж вони їх засолюють? — спитала сестра.
Я також не мала уявлення, нащо росіянам було засолювати людей.
На роздоріжжі стояло військове авто без верха. Біля нього, спершись на капот двигуна, стояло двоє патрульних. То були стрункі, зовсім молоді солдати.
— І що нам тепер робити? — тихо спитала мати.
— Як на мене, то сміливо, незворушно йти далі,— мовив батько. Сестра й досі тримала мене за руку. її пальці були гарячі й мокрі.
Вона тримала мене дуже міцно. Що ближче ми підходили до солдатів, то дужче вона стискала мене за руку.
І ось ми дійшли до авта. Один із солдатів заступив нам дорогу і звелів батькові показати документи. Батько витяг із кишені кітеля солдатську книжку. Солдати пильно переглянули її. Тоді батько дав їм якогось папірця. Солдати заходилися уважно вивчати його. Це тривало довго. Врешті вони кивнули головою, повернули батькові папірця, віддали честь і відступили вбік.
Ми пішли далі. Поминувши три будинки, ми зупинилися перед брамою з номером п'ятдесят вісім. Мати витягла з торбинки в'язку ключів, отриманих від пані фон Браун, і спробувала відімкнути браму, але ключ тремтів у неї в руці. Батько взяв у неї ключа й відімкнув браму.
У велику ковану браму з візерунками була вставлена маленька хвіртка. Перше ніж зайти на подвір'я, я оглянулася. Двоє струнких, молоденьких солдатів на вулиці знов сперлися на капот двигуна. Один саме запалив сигарету.
— Як тебе пропустив патруль? — спитала мати.
Ми йшли широкою, посиланою жорствою стежкою до великої вілли, пофарбованої у ясно-жовтий колір.
Батько витяг із кишені папірця, якого показував солдатам.
— Це звільнення,— посміхнувся він.— А завтра я зроблю собі нове звільнення! — Він поплескав себе по кітелю там, де зсередини була кишеня.— Усе ось тут,— сказав він.— Ціла канцелярія! Повно звільнень, печатка, все тут!
— Звідки воно все в тебе? — поцікавилася мати.
— Ну звичайно ж, мені його ніхто не подарував. Такі речі тримають у канцелярії. А мудрий чоловік не забуває про себе!
Мати зітхнула.
— Ти думаєш, це тебе порятує? Батько не відповів.
— Якщо росіяни швидко не прийдуть, то тебе німці спіймають,-сказала мати.
— А коли прийдуть росіяни? — спитала сестра. Мати здвигнула плечима.
— Вони прийдуть швидко,— мовив батько,— дуже швидко.
6
РІЗНІ САЛОНИ. ДЯДЬКИ. ГНОМИ. АЛЬТАНКИ. ВЕНЕРА ФОН БРАУН
Вілла пані фон Браун була дуже велика й дуже жовта. Вікна були брунатні. Дах сірий. У будинку була одна кругла тераса, і одна чотирикутна, і один вузький довгий балкон, і один короткий широкий. А ще було три криті балкони, і маленька башточка, і велика башта. І два штоки на прапори.
Я ще ніколи не бачила такого великого помешкання. Найбільше з усіх, які я знала, було помешкання Марґіт Кох. Воно складалося зі світлиці, спальні, кухні, їдальні й дитячої кімнати. А в будинку пані фон Браун були найдивовижніші кімнати. Одна величезна кімната на самі книжки. Всюди попід стінами стояли на полицях книжки з товстими темно-брунатними шкіряними спинками й золотими літерами на них.
А одна кімната мала аж п'ятеро вікон. Мати називала її салоном. Слово "салон" я знала. Воно було написане над вхідними дверима до перукарні пана Гампазека: "Перукарський салон Отто Гампазе-ка". А над давно вже зачиненою кав'ярнею з морозивом пана Тоніо Переґріні стояло: "Італійський салон морозива".
Проте салон пані фон Браун був узагалі ні на що не придатний. У ньому стояли крісла, запнуті незграбними сірими полотняними покрівцями. Навіть зі стелі звисало щось завите в сіре полотно. Мабуть, блискуча скляна люстра. А покрівці були від куряви. Ми не мали права їх знімати. Бо то був не наш дім, казала мати.
Там було ще повно кімнат, не схожих ні на світлиці, ні на спальні, ні на їдальні, а тим більше на дитячі кімнати. На першому поверсі, на другому, на піддашші. І всюди стояли сірі полотняні опудала, а по кутках лежали скручені килими. Ввечері, коли темніло, через ті кімнати було аж страшно переходити.
Кімнати були з'єднані між собою великими, заскленими двійчастими дверима. Коли сестра якось зупинилася посеред кімнати і щосили загупала по паркеті, двері самі повідчинялися.
Ми любили заходити до кімнати з дядьками. Кімната з дядьками, власне, звалася "Музичною кімнатою".
Єдине, що стояло в кімнаті з дядьками,— це величезний рояль і два стільчики біля нього. На стінах висіли мальовані олійними фарбами портрети. Висіли не тільки в один ряд, а ще й над ним і під ним. І по кутках також стояли ще не повішені портрети. То були все портрети якихось чоловіків. У кімнаті з дядьками ми з сестрою гралися у гру: "Про котрого я думаю дядька". Я сідала біля рояля на стільчик, що крутився навколо своєї осі, оберталася на ньому й непомітно вибирала собі котрогось намальованого дядька.
Сестра сідала на другий стільчик і намагалася відгадати, про котрого дядька я думаю.
— Може, в нього блакитні витрішкуваті очі? — питала вона. Я кивала головою.
— Може, в нього дуже великі відстовбурчені вуха? — питала вона. Я кивала головою.
— І в нього є борода? — питала вона. Я знов кивала головою.
— І та борода внизу розділена надвоє? Я хитала головою.
Нарешті вона вигукувала:
— Ти думаєш про лівого дядька у верхньому ряду на правій стіні біля вікна?
Тоді я всіма десятьма пальцями так гучно вдаряла по клавішах, що дядьки на стінах дрижали і хиталися.
Гра "Про котрого я думаю дядька" була нелегка. Дядьки були дуже схожі один на одного. Всі мали блакитні витрішкуваті очі, бороди, відстовбурчені вуха й лисину на півголови.
Садок пані фон Браун так само був дивовижний. Там росли дерева й кущі, яких ми ще ніколи не бачили. Одне дерево скидалося на ялину, але на ньому був дрібненький ясно-жовтий цвіт. Отже, то не могла бути ялина. На одній великій клумбі стояла гола кам'яна жінка без рук і без носа.
— Рук їй навмисне не зроблено,— запевняла мати,-їх вона й не мала, а ніс відломився, він у неї був.
За домом була лука, і по ній протікав маленький мілкий струмок. Мати казала, що то Альс. Та я не вірила. Я ж бачила Альс. Крізь вирви від бомб уздовж його течії. Там Альс був глибокий, чорний і смердючий. І в ньому плив щур.
А ще в садку було дві альтанки. Мала й велика. Вони були замкнені, і ми не мали від них ключів. А проте ми з сестрою завше сперечалися за них. Бо сестра твердила, що велика альтанка належить їй. Через те, що вона старша. Так годиться.
Сперечалися ми й за гномів. У садку пані фон Браун було тринадцять гномів. Вони стояли на різних клумбах. Сестра попереносила їх на луку за будинком. Ми гралися ними у батька, матір і дитину. Сестра була батьком, я матір'ю, а гноми дітьми. Але ми не хотіли мати тринадцятеро дітей, а тільки троє і ніяк не могли дійти згоди, котрі гноми будуть кращими дітьми. Чи той, що з тачкою, чи той, що тримає в руках кошичок із квітками, чи той, що несе кошика за плечима, чи той, що з ліхтариком, чи той, що з лопатою. Ми сходилися тільки на тому, що гном із бруском нам не потрібен. Дитина, що весь час гострить ножа, нудна.
Батько ніколи не виходив із дому. Його ніхто не повинен був бачити. Здебільшого він лежав на килимі у кімнаті з книжками. Незважаючи на заборону, він розгорнув килим і читав товсті старі книжки. Часом, коли йому особливо подобалось якесь місце, він читав його мені. Я нічогісінько не розуміла, проте захоплено кивала головою. Батько також робив нам із паперу кораблики. Він видирав на них сторінки з книжки, яку знайшов у письмовому столі пані фон Браун. На її обкладинці була велика чорна свастика. У тій книжці були надруковані промови вождя.
Часом ми підіймалися з батьком на піддашшя, вилазили крізь слухове вікно на дах і засмагали на сонці. Там батька ніхто не міг побачити. Наш будинок був набагато вищий за всі навколо.
Я завше розповідала батькові про все, що побачила в садку і в будинку. Розповіла про кам'яну жінку без рук і без носа, і про ялину з ясно-жовтим цвітом, і про маленький струмок, що мав бути Альсом. Батькові я повірила, що струмок справді був Альсом. Кам'яну жінку батько охрестив Венерою фон Браун. І для чудних дерев він знаходив гарні назви. Одне ми назвали "індонезійська оскома", ще одне —"деркач тремкий обдертий".
Мати часто вирушала по харчі. До молочарні їй треба було йти півгодини. До різника — сорок п'ять хвилин.