Будь ласка, передайте панові лікарю мої найкращі вітання. Будьте такі ласкаві, зателефонуйте ведмедеві до вдови Ольги, нехай він принесе мої л ахи.
— Постривайте! — вигукнула сіамська кішка — Чому такий поспіх? Чи ми вже одужали, скаже нам дядечко лікар — Вона погладила пса по щоках і вибігла з палати.
Пес гриз сухаря, запиваючи чаєм, і при цьому розмірковував, чому він ще живий. А був він дуже тямущий, тому швидко прийшов до висновку; "Я ще живий, бо лікарня — це місце, де не тільки помирають. Лікарня — це місце, де також повертають здоров'я".
А перегодя пес подумав ще про дещо. Він зробив висновок, що лікарня — дуже добра схованка для тих, кого розшукує поліція. "У лікарняному ліжку,— сказав сам до себе пес, — поліція, звичайно, не шукатиме удаваного вчителя. Отже, якийсь час я ще буду "хворий"!"
Пес струсив кілька хлібних крихт із шерсті, зручно лігу ліжку й заплющив очі. Йому захотілося трішки погортати свою мозкову фототеку, щоб помилуватися хмарами. Та раптом до палати ввійшла сіамська кішка, яка тягла за собою лікарняний візок.
— А зараз ми зробимо повне обстеження,— вигукнула вона.
Пес устав з ліжка. Він міг би просто сплигнути, але подумав: "Хто хоче вдавати себе ще трохи хворим, тому зовсім не пасує бути жвавим". Пес сів у візок, і сіамська кішка возила його по всій лікарні. Вони зупинялись у кожному відділенні. В одному з них просвічували, в другому — обслухали, в третьому — обміряли і зважили. В одному з відділень оглядали його очі, в іншому — язика і шию. Було вже за обід, коли сіамська кішка прикотила пса до палати.
Він дуже зголоднів, але подумав: "У хворого пса немає апетиту!" Тому й не поскаржився сіамській кішці, коли та принесла йому чашку чаю і два сухарики. Він сподівався на ведмедя і вдову Ольгу. Був цілком певен, що вони обоє відвідають його і принесуть ковбаси. (Коли пес відвідував хворого у лікарні, він щоразу приносив йому ковбасу).
У призначений для відвідин час прийшли ведмідь і вдова Ольга. Вдова Ольга принесла псові великий різнобарвний букет.
— Щоб стало затишніше в палаті,— мовила вона. Ведмідь приніс псові грубезну книжку веселих історій.
— Щоб мав з чого сміятися,— мовив він.
Пес був гірко розчарований, але не показував цього. Вічливий пес не обмовиться, що подарунки йому немилі і що він сподівався дечого цілком іншого. Проте перегодя, коли ведмідь і вдова Ольга стали збиратися в дорогу, пообіцявши прийти наступного дня, і запитали, що принести йому завтра, пес признався:
— Здоровенне кільце ковбаси, будь ласка!
— Ковбаси?! — спантеличено вигукнула вдова Ольга.— Але ж, голубе мій, ви на суворій дієті. Для вас ковбаса — отрута!
Такої ж думки був і ведмідь.
— Матимеш ковбасу лише тоді, коли лікар дозволить,— ствердив він.
Ввечері пес отримав від сіамської кішки знову два сухарики. А замість ромашкового чаю вона дала йому крихітну баночку з яблучним мусом.
— Бажаєте ще чогось? — спитала вона.
— Сестро, мені дуже бурчить у животі,— несміливо мовив пес.
— Якщо вам бурчить у животі, ви невдовзі одужаєте,— сказала сіамська кішка.— Незабаром ми зможемо піти додому!
— Ох, ні,— похопився пес,— я просто обмовився. Бурчить не в животі, а в голові.
— Бурчить у голові? — здивувалась сіамська кішка.
— Між вухами,— уточнив пес,— десь дуже глибоко.
Сіамська кішка дістала з кишені фартуха кулькову ручку і щось нашкрябала на аркуші, пришпиленому до бильця ліжка в ногах пса.
Потім сказала йому "на добраніч" і вийшла з палати. Пес підхопився, щоб прочитати, що написала на лікарняному аркуші сіамська кішка. Там було написано: "Болісне бурчання у верхній частині черепа!"
Пес хотів був знову лягти в ліжко, але почув тихий шурхіт і деренчання в коридорі. А гострим нюхом відчув також пахощі м'яса. Він подумав: "Кішка роздає вечерю". Пес так скучив за м'ясом, що йому враз натекло повний рот слини. Він підкрався до дверей, прочинив їх трішки і виглянув у коридор. Саме перед його дверима стояв візок, а на ньому — купа тарілок, горщик із м'ясом, яке парувало, і підставка з ножами й виделками.
Пахощі м'яса так сильно били псові у ніс, аж слина з рота потекла. Пес прочинив двері ширше й пробіг очима туди-сюди по коридору. Жодної душі! Тільки із сусідньої кімнати чувся голос сіамської кішки. Кішка примовляла: "Але ж нам треба їстоньки! Хутенько розтуляємо рота і даємо себе погодувати".
Пес розчинив двері навстіж, скочив до візка, вхопив тарілку, вщерть наповнив її м'ясом, миттю спорожнив, вилизав до блиску і знову поставив на візок. У животі йому більше не бурчало. Він чкурнув до своєї палати, ліг у ліжко й, задоволений, заснув.
Наступного дня, відразу після сніданку — чаю з сухарями, в палату до пса прийшло троє лікарів. Товстезний, худющий і нормальний.
Товстезний почав:
— Пане пацієнте, ми маємо дані вашого обстеження. Ви знову цілком здорові.
Худющий застеріг:
— Ваші міжхребетові хрящі трохи спрацювалися. Уникайте вогкості й холоду.
Нормальний порадив:
— А щоб вас обминав поганий кашель, вдихайте носом, а видихайте ротом.
Товстезний додав:
— Заради живота вашого радив би вам витримати ще чотири тижні дієти.
Худющий промовив:
— Тож бажаємо вам великого щастя на подальшій життєвій дорозі!
— Стривайте-но! — вигукнув нормальний — Що ж тут у нас написано? — Він утупився у лікарняний аркуш — "Болісне бурчання у верхній частині черепа!",— прочитав він своїм двом колегам.
— Де, де? — перепитав товстезний.
— Будь ласка, отут! — Пес показав місце між відстовбурченими вухами, яке залюбки дозволяв почухати своїй дружині.
— І відколи? — спитав худющий.
— Уже три тижні,— збрехав пес.
— Нападами чи перманентно? — спитав нормальний.
— Нападами,— мовив пес, оскільки не знав, що означає "перманентно".
— У такому разі вам, любий мій, доведеться ще трохи побути тут,— мовив товстезний.
— Вам слід звернутися до фахівця з головного мозку,— порадив худющий.
— Але він, на жаль, у відпустці, повернеться лише наступного тижня,— повідомив нормальний.
Пес удав, ніби дуже журиться тим, що доведеться йому довше затриматися в лікарні.
— Не хнюптеся! — вигукнув товстезний і дав псові ляпанця по животі.
— Щонайбільше тиждень ще побудете тут,— потішив його худющий і смикнув за хвоста, щоб підбадьорити.
А нормальний узяв лікарняного аркуша й написав упоперек великими літерами: "Віднині нормальний стіл!"
Пес не стримався й на радощах усміхнувся. Це потішило лікарів, і вони похвалили пса. "Розсудливий, мислячий пес",— сказали вони. Такі пацієнти їм подобалися!
Віднині всі вади лікарняного життя для пса перестали існувати. Сіамська кішка давала йому вдосталь м'яса. Він міг спати, мріяти, скільки душа бажала. Щоранку сіамська кішка перестеляла його постіль, а по обіді до нього щодня приходили ведмідь із удовою Ольгою і приносили йому ковбасу "Екстру" чи "Салямі". Приносили й шоколад та кармельки.
У суботу вранці — пес саме ласував ковбасою, яку йому ведмідь приніс у п'ятницю,— двері відчинилися й до палати зайшли сіамська кішка та санітар кінь. Вони відкотили його ліжко вбік і вкотили до палати друге ліжко. У ліжку лежав кіт. Величезний чорнющий кіт.
— Щоб ми мали товариство,— мовила сіамська кішка — Лежати самотою мала втіха!
Проте пес не відчув задоволення від котового товариства, бо той тільки гучно хропів. Він ще перебував під наркозом. А коли прокинувся після наркозу, почав скиглити безперестанку:
— О Боже, о Боже, що ж мені тепер робити! О Боже, о Боже, що ж тепер буде, о Боже, о Боже, що ж мені тепер робити!
Аж до обіду пес слухав котяче скигління, а потім нахилився над котом і мовив:
— Вам нічого не треба робити, але слід перестати скиглити!
— Легко вам говорити,— застогнав кіт.— Ох, якби ви знали, ох, якби ви знали!
— То вилийте своє горе,— порадив пес.
— Маю величезну проблему,— застогнав кіт.— А все через жовчний міхур. Я не можу їсти жирного м'яса. А пісне надто дороге для мене. Тож мушу купувати жирне. А від нього в мене постійні напади
жовчі. Найчастіше я лікую їх, і непогано, чаєм із жерухи. Але сьогодні з самого ранку напад жовчі в мене стався в супермаркеті. Я впав коло полиць із тунцевими консервами. Приїхала карета швидкої допомоги, й мене доправили сюди.
— Не хвилюйтеся, тут помирати не обов'язково,— заспокоїв його пес, адже він гадав, що в кота проблема така сама, як і в нього була тоді, коли його привезли до лікарні.
— Не про це йдеться,— застогнав кіт.
— А що ж вас так непокоїть? — спитав кіт.
— Моя проблема лишилася вдома,— застогнав кіт.— Це — мої діти, вони там самісінькі! — Кіт утер з очей сльози — Знаєте,— провадив він далі,— адже кіт загалом не дуже цікавиться сімейним життям. Кіт не має звички жити з однією дружиною. Кіт має звичку любити багатьох кішок. Потім кішки народжують малят і доглядають їх, поки ті виростуть.
— Мені це відомо,— сказав пес.
— Але рік тому,— застогнав кіт і знову утер з очей сльози,— виник отой кошачий рух. Кішки на нас злі. Вони хочуть рівних прав із котами. Рівних прав та рівних обов'язків вимагають вони.
— Якоюсь мірою з ними можна погодитися,— мовив пес.
— От і я погодився,— застогнав кіт,— І заявив, що вже цієї весни почну доглядати малят. Щоб їхні матері могли пожити для себе. Я не ухиляюся від своїх батьківських обов'язків! Повірте!
— Це дуже мило з вашого боку,— мовив пес.
— Але тепер я лежу тут у ліжку,— застогнав кіт,— і мене щойно оперували, мій живіт перебинтований, а мої бідолашні малята очі виплакали, не відаючи, де застряг їхній татко; їм нічого їсти, і ніхто не розкаже їм казочку на добраніч, і ніхто їх не заспокоїть, коли вони злякаються вночі.
— Чи є у вас родичі? — запитав пес— Батько, брат, дядько, сестра, тітка чи бабуся, які б допомогли вам?
— Є, й пребагато,— застогнав кіт — Та вони нічого не тямлять у родинних стосунках. Проходячи повз мене, вони навіть не пізнають мене! О ні,— заридав кіт,— моїх бідолашних малят заберуть до котячого притулку! О Боже, що ж мені діяти?
Кіт жалібно плакав, а що пес мав і так надто вразливе серце, то ридання кота-батька розчулило його майже до сліз. На щастя, у пса було не тільки вразливе серце, а й добрий розум, який міг обдумувати складні проблеми. "Якось дивно виходить,— подумав він — Тут мені валятися й безпечно, і любо. Але ж я помандрував у далекий-широкий світ, щоб комусь знадобитися!"
— Коте,— сказав пес,— поки ти оклигаєш, я доглядатиму твоїх дітей.