Кармен-Анна шепнула йому на праве вухо:
— Там пес! Він не справжній вчитель! Лоліта-Єва шепнула йому на ліве вухо:
— За ним женеться інспектор! Господар готелю закивав головою.
— Он як,— голосно мовив він,— подаруєте мені шафу! Для всякого мотлоху, в повітці! Це дуже мило з вашого боку, діти! То зараз же й несіть її до повітки! Я покажу вам дорогу!
Господар пішов з дітьми до повітки. Діти знову поставили шафу. Господар узяв долото й відчинив шафу.
Вигляд у пса був жалюгідний. Червоно-жовто-сині плями вкривали його позліплювану жмутиками шерсть. Горщики з фарбою і слоїчки з клеєм під час транспортування побилися.
Стогнучи, пес виліз із шафи. До його лап поприлипав промокальний папір, до хвоста приклеїлася крейда, з відстовбурчених вух звисали клапті географічних мап, на волохатому животі погойдувались кольорові олівці, а довкола носа, як бородавки, стирчали гумки.
— Негайно під душ! — вигукнув господар.— Бо все на ньому геть затвердне— А до дітей мовив: — А ви всі гайда до школи! Зараз же!
Але діти хотіли залишитись коло пса. Вони хотіли помити його, висушити феном і заспокоїти. Проте господар вигнав їх з будинку.
— Не будьте йолопами! — нагримав він — Коли інспектор завважить, що ви тут, то відразу збагне, що втікач десь поблизу!
Діти погодилися. Вони щодуху побігли до школи, і коли ведмідь з інспектором повернулися з лісу, чемненько сиділи за партами.
Господар готелю помив пса під душем. Господиня висушила феном. Господар закутав у волохатий рушник. Господиня попрала його манатки. Господар почастував його бутербродами. Господиня почастувала чашкою густого бульйону. Господар сказав:
— Мені шкода вас! Усі ми тут вас дуже любимо!
Пес несміливо запитав:
-1 ви зовсім не гніваєтесь на мене, що я не справжній вчитель? Господиня відповіла:
— Зовсім ні! Не завжди тільки в освіченості справа! У вас природний талант!
— Але начальству це невтямки! — мовив господар.
Потім працівники готелю перенесли пса до спальні. Тривале хвилювання дуже втомило бідолаху. Його поклали в ліжко, вкрили, й він заснув.
Перед обідом до готелю навідався поліцай.
— Я з приводу вчителя,— зітхнув він — 3 приводу того, кого наші діти так дуже люблять!
— А що з ним? — запитав господар.
— Є наказ арештувати його,— повідомив поліцай.— Я зобов'язаний обшукати всі будинки в селі!
— Наш дім також? — запитав гоподар.
— Звичайно,— відповів поліцай — Я діятиму поступово і почну з будинку номер один. На обшук одного будинку в мене піде щонайменше п'ятнадцять хвилин! — Поліцай підморгнув господарям і пішов.
— Оскільки наш будинок під номером двадцять чотири,— мовила господиня до свого чоловіка,— то пес може ще довгенько поспати.
Надвечір з подвір'я готелю виїхав трактор. За кермом був господар. На причепі, високо на купі сіна сиділи Кармен-Анна і Лоліта-Єва. Саме тоді, коли поліцай заходив через парадні двері до готелю, із задніх воріт виїхав трактор.
Він від'їхав далеко за село. Біля брукованої дороги зупинився. Пес — у капелюсі-борзаліно, з дорожньою сумкою, валізою, торбиною і шаликом — вибрався із сіна. Він гукнув господареві: "Красно дякую!", послав господаревим доням поцілунок і попрямував до бруківки. Трактор розвернувся, Кармен-Анна і Лоліта-Єва, сидячи високо на купі сіна, гірко плакали за вчителем.
Пес крокував узбіччям бруківки. Він і сам ладен був розплакатися. Почувався геть самотнім і покинутим. Спробував засвистати пісню, щоб трохи розвеселитися, але то був не свист, а лише схлипування.
Раптом позаду пса загуркотів двигун. Наближався автомобіль. Пес не обернувся. Він був цілком певен: це — поліцай! Зараз він його заарештує!
Пес навіть не подумав сховатися в кущах біля дороги. Він поклав на землю речі, підняв передні лапи й чекав на арешт.
Автомобіль засигналив, вискнув гальмами й зупинився.
— Сідайте! — гукнув з вікна автомобіля ведмідь.
Пес поклав свої речі в багажник і сів поруч ведмедя. Той натиснув на газ і рушив. Пес подумав, що ведмідь лише хоче знайти місце для розвороту. Але коли вони вже поминули більше десяти зручних для розвороту місць, він здогадався, що ведмідь не має наміру везти його до села, щоб здати поліції. Але й запитати, куди його везе ведмідь, пес не наважувався.
Ведмідь їхав, аж поки дорога вперлася у невеличку лісову галявину. Ведмідь виліз із автомобіля й дістав з багажника чималий клунок. То був намет. Ведмідь заходився ставити його. Він радісно промовив:
— Ми лишаємось тут, поки та справа пилом припаде! А тоді поїдемо далі. Ви згодні, дорогий мій?
— Ми? — перепитав пес.
— Атож, якщо ви не заперечуєте, щоб я супроводив вас,— мовив ведмідь.
— Але ж ви мусите вернутися до школи,— сказав пес. Ведмідь похитав головою.
— Мене тимчасово звільнили з посади,— мовив він — За короткозорість. Оскільки я не зміг відрізнити барана від пса. І за недбалість. Оскільки я не знаю, де ділася шкільна шафа. Це все треба було пояснити. А начальство вирішує дуже повільно. Через півроку я мав іти на пенсію. А сидіти й чекати, поки декілька напівослів розглядатимуть ту витівку,— шкода марнувати на це життя!
— І я такої ж думки,— сказав пес і допоміг ведмедеві напинати намет.
Ведмідь завів веселу пісню, а пес став підсвистувати другим голосом. Він свистів, ні разу не схлипнувши.
Розділ четвертий ПЕС У ЛІКАРНІ
Понад тиждень пес і ведмідь пробули в лісі. Ведмедеві подобалося лісове життя. Пес не відчув від нього втіхи, хоч і дуже полюбив ведмедя, але не опирався їхньому лісовому усамітненню. У нього почався розлад шлунку, адже пси зазвичай не харчуються ягодами, грибами, диким медом і травами. Окрім того, в наметі ночами ставало дедалі зимніше і пес нажив ще й простріл.
Він не скаржився на свої хворощі, але ведмідь помітив, що другові зле. Тому одного ранку він сказав:
— Дорогий друже, ми складемо намет. Тобі потрібні теплий хліб і м'ясо на тарілці!
Пес глибоко зітхнув.
— Дорогий ведмедю,— мовив він,— ліпше мати простріл на волі, ніж бурду на теплих нарах у в'язниці. Не забувай, що мене розшукує поліція.
— Я не забув — сказав ведмідь — Ми поїдемо в місто до моєї братової Ольги. У місті так багато псів, що на тебе, я певен, не звернуть уваги.
Пес і ведмідь поклали намет у багажник і поїхали до міста. Подорож тривала довго, тому що пес через кожні два-три кілометри гукав: "Дорогий друже, на жаль, мені знову треба в кущі!" Тоді ведмідь з'їжджав на узбіччя, пес вилазив з автомобіля і зникав у гущавині. Аж пізно ввечері вони дісталися міста.
Побачивши ведмедя, вдова Ольга безмежно зраділа. її не бентежило, що він завітав із псом. Не обтяжувало її й те, що в пса був розлад шлунку й простріл.
— Ми дамо цьому раду,— запевнила вона — Як-не-як, я три роки поспіль доглядала свого бідолашного чоловіка, маю досвід.
Вона напоїла пса вівсяним виваром і натерла йому спину бабаковим смальцем. У постелене для нього ліжко поклала три грілки.
— Завтра вам значно полегшає, голубе,— сказала вона, збиваючи псові на ніч подушку.
Наступного дня хворому, на жаль, не полегшало, а погіршало. Ще вночі у нього з'явилися гарячка, нежить і кашель. Він почувався препогано. Коли кашляв або чхав, спину діймав страшенний біль. А розлад шлунку його геть замучив. Коли в животі псові починало клекотіти, бурчати, судомити так, що сердега кричав: "Ой, зараз понесе!", він не міг відразу схопитися з ліжка й чимдуж мчати до туалету — йому зводило спину. Пес мусив перепочивати, потім викочувався з ліжка і, скоцюрблений, дибав до туалету. Це завдавало йому пекельних мук! Весь мокрий від поту, він досягав мети в останню мить. Від гарячки гуло й паморочилось у голові.
— Самими грілками, вівсяним виваром і бабаковим смальцем ми не зарадимо,— мовила вдова Ольга.— Тут лікар потрібен!
Була саме неділя, а в неділю міські лікарі вихідні. Працювала лишень швидка допомога. Вдова Ольга зателефонувала на пункт швидкої. Прибув молодий лікар. Він оглянув пса і пробурмотів:
— Стан небезпечний, дуже небезпечний.— І викликав карету невідкладної допомоги.
Через годину на лікарняних ношах пса винесли з дому вдови Ольги. Карета з увімкненою сиреною помчала до лікарні.
Пес ще ніколи не був пацієнтом. Лікарень він боявся страшенно. Його батько помер у лікарні, його мати померла в лікарні, його дружина померла в лікарні. І його найкращий друг, бернардин, також. Для пса лікарні і смерть були нерозривно пов'язані.
Коли санітари виносили його з карети невідкладної допомоги й несли до лікарні, він промурмотів сам до себе: "Шкода, що й на мене чекає такий самий кінець! А так хочеться пожити ще кілька років, побачити світу і щось корисне зробити!"
Санітари принесли пса до палати, підняли з нош і поклали в ліжко. Медсестра, сіамська кішка, поміряла йому пульс і вткнула у пашу термометр. Пес подумав: "Набагато краще було б помирати вдома! Сидів би собі в садку, в альтанці, і нехай би мене вбила блискавка!"
Подумавши це, пес згадав, що в нього більше нема власного куточка, адже він продав свою хату ослові. Псові зробилося так сумно, що він заплакав.
— Ні, ні! — вигукнула сіамська кішка — Плакати ми не будемо, адже ми великий хоробрий пес!
Вона хусточкою втерла псові з волохатих щік сльози і дала йому легесенького щигля в кінчик носа.
Потім до палати увійшов лікар. Він вислухав розповідь пса про його недуги і зробив йому один укол у ліве стегно, а другий — у праве. А також дав ковтнути чотири білі пігулки. Лівий укол був від прострілу, правий — від розладу шлунку, одна пігулка від нежиті, друга — від кашлю, третя — від температури, а четверта — задля сну.
Пес заснув і проспав цілий недільний день і цілу ніч. Прокинувся він у понеділок перед обідом і здивувався, що й досі живий. Він більше не кашляв і не чхав. Спина йому також більше не боліла. І голова вже не горіла, й до туалету більше не було потреби мчати.
"Отже, я й цього разу вичухався,— подумки сказав пес— Було б найкраще зараз устати й піти геть з лікарні". Але ж він не мав при собі одягу. На ньому була лише нічна сорочка, в яку його одягла вдова Ольга. А йти в нічній сорочці містом серед дня, коли тебе розшукує поліція, зовсім нерозумно.
Коли сіамська кішка принесла сніданок — ромашковий чай без цукру і сухарі без масла, пес мовив до неї:
— Красно дякую, що вилікували мене, люба сестро.