І як пояснювати одночасно одним одне, іншим — інше, він також не знав. Щоб виграти час, пес подумав і сказав:
— Дістаньте, будь ласка, зошити з математики! (Це колись звично говорив його вчитель. Так легше приховати обман, вважав пес).
Проте зошитів з математики діти не взяли з дому. Вони взяли лише зошити для уроків співів, бо впродовж останніх тижнів вони з ведмедем на всіх уроках тільки співали.
Псові спало на думку, що його наймолодший син любив рахувати кульками. І ще, що вишні — так то ж кульки і що була саме пора вишень.
— Чи є тут фруктова крамниця? — запитав пес.
— На протилежному боці села,— сказала Кармен-Анна.
— Зараз ми підемо туди,— мовив пес. Він не запитав їх, чи бажають вони цього, адже він міркував так: "Коли їх питаєш про їхні бажання, вони тільки роззявляють роти й витріщаються на тебе".
Хлопчина, що цікавився табелем, запитав:
— До якого шкільного предмета належить їти-до-фруктової-крамниці?
Пес відповів:
— Ходіння — це вивчення правил дорожнього руху, купування — це формування споживацьких смаків, повернення до школи — зарядка, оскільки ми стрибатимемо на одній нозі!
Пес із дітьми йшов селом. Він не мав змоги вивчити з ними правила дорожнього руху, адже ніякого транспорту в селі не було. Назустріч їм трапився лише трактор, що їхав серединою дороги. Пес пояснив дітям, що тракторист — цілковитий бевзь. І гукнув до нього:
— Гей, йолопе, тримайся правого боку!
Перш ніж відвідати фруктову крамницю, пес повів дітей до ощадної каси і розміняв дві стошилінгові асигнації на срібні п'ятаки.
— Скільки срібних п'ятаків ми отримаємо? — запитав він дітей.
— Сорок,— відповів хлопчина з четвертого класу.
— А скільки дітей у класі? — запитав пес дівчинку з першого класу.
— Я не знаю,— відповіла та.
— Полічи їх,— звелів пес.
Дівчинка полічила учнів. Вона налічила двадцять.
— І скільки п'ятаків отримає кожен, якщо в нас їх сорок, а вас є двадцять? — запитав пес.
— Два на двадцять — сорок! — вигукнув хлопчина з третього класу.
Пес кивнув головою і дав кожній дитині по два срібні п'ятаки.
Потім діти пішли до фруктової крамниці. Там були жовті, червонуваті і темно-червоні вишні. Пес прочитав лекцію про вишні. Про солодкі й кислі, гнилі й червиві, обприскані хімікатами й біологічно чисті.
Крамарці це не сподобалося.
— Не ганьбіть мого товару! — вигукнула вона, підозрюючи щось лихе. А коли пес запропонував дітям покуштувати всі сорти вишень, аби кожен для себе визначив їхню якість, крамарка геть спохмурніла— Таких покупців я з радістю не впустила б!— вигукнула вона.
— Милостива пані,— звернувся пес до крамарки — Ми не покупці, ми проводимо тут урок.
— Урок? У мене? — здивувалася крамарка.
-Авжеж,— мовив пес— Щоб жити, потрібні овочі та фрукти. Дітям вони необхідні!
Крамарка не зронила більше й слова. Вона спритно зважувала по чверті кілограма вишень кожній дитині, брала п'ятаки й давала здачу. Навіть не зреагувала, коли пес звернувся до дітей:
— Хай кожен полічить здачу, адже дітей часто ошукують!
Потім пес і діти вертали до школи, підстрибуючи навпереміну то на правій нозі — тринадцять разів, то на лівій — тринадцять. Світило сонце, і пес із дітьми залишилися на шкільному подвір'ї. Пес улаштував змагання: хто далі виплюне вишневу кісточку. Переможцем став Тарзан-Готліб з четвертого класу. Він виплюнув кісточку на 12 метрів 17 сантиметрів і 3 міліметри. На жаль, у змаганні були використані всі вишні. Для уроку математики не лишилося жодної.
"Що ж,— міркував пес,— діти полічили в ощадній касі гроші і полічили дітей, поділили п'ятишилінгові п'ятаки та дрібняки між собою! Кожен перелічив свою здачу у фруктовій крамниці, а також свої стрибки до тринадцяти, коли вертали назад, а коли плювалися кісточками, то вимірювали відстань до міліметра. Досить математики на один день".
— Досить лічби на сьогодні! — сказав пес-учитель дітям.
Діти побігли додому, а пес позбирав вишневі кісточки, хоча йому було важко: він ще не міг як слід випростати спину. Але він знав, що діти неохоче прибирають після себе. І добре знав, що вони не люблять тих, хто їх примушує прибирати.
І чомусь — він не знав достеменно чому — він хотів, аби в дітей залишився про нього добрий спогад.
Пес покинув школу. На. головному майдані він побачив привітний готель. Пес винайняв кімнату й ліг у ліжко. Через біль у спині. Він хотів одужати до світанку, щоб весело мандрувати далі.
Наступного ранку зі спиною у пса все було гаразд. Але він відчував страшенний голод. Він спустився до зали й замовив сніданок —яєчню зі шкварками, сир, каву й малинове повидло.
Пес усмак наминав сніданок. Водночас розглядав мапу мандрівника, яку розіклав на столі, й міркував, куди йому краще податися.
Він вирішив іти на південь, оскільки на мапі в цьому напрямку на відстані одного дня ходи було велике озеро. Біля великих водоймищ, міркував пес, завжди багато всякої роботи, і там можна до чогось прилаштуватися. Може, екскурсоводом або рятувальником на воді.
Коли пес підвів очі від мапи, перед ним стояли Кармен-Анна з першого ряду і Лоліта-Єва з третього.
— Як ви тут опинилися? — сполошився пес.
— Ми дочки господаря готелю,— сказала Кармен-Анна, а Лоліта-Єва додала:
— Час іти, пане вчителю, вже восьма година!
— Біжіть, я зараз! — мовив пес. Він почервонів, бо йому було соромно за свою брехню. Але діти цього не помітили, адже його обличчя було вкрите шерстю.
— Поки ви не в школі,— зауважила Лоліта-Єва,— ми не спізнимося!
— Я вас пережену,— сказав пес— Я швидше бігаю.
— Навряд! — засумнівалася Лоліта-Єва.— Ми тут бігаємо найшвидше. Нас не пережене ніхто!
Господар готелю гукнув з-за шинквасу:
— Це правда! Меткіших за них немає, пане вчителю. Мої дочки переженуть вас!
Пес зрозумів: йому не вдасться викрутитись! Він витер рота й підвівся. "Доведеться ще один шкільний день відпрацювати",— подумав він. Але краще побути чотири години вчителем, ніж чотири місяці арештантом!
(Адже пес уже двічі порушив закон. Першого разу, коли заліз у школу, а вдруге, коли став за вчителя. Незаконне виконання функцій посадової особи, оцінив він).
Пес побіг із дочками господаря готелю до школи. Хоча на фініші він рвонув щосили, Кармен-Анна і Лоліта-Єва добігли до шкільної брами з випередженням на три його довжини. Коло брами стояв ведмідь і розмахував якимсь листом.
— Колего, подивіться-но сюди,— вигукнув він — В управлінні шкіл панує безлад — І тицьнув листа псові під ніс.
Пес прочитав: "...лише за три тижні, на жаль, зможемо прислати вам учителя на заміну..."
— Один відділ не знає, що робить інший! — вигукнув ведмідь.-Вони присилають учителя і водночас пишуть, що не можуть його прислати!
Пес зрадів, коли задзеленчав дзвоник. Можна було мерщій піти до свого класу, щоб не обговорювати з ведмедем листа.
— Сьогодні,— сказав він дітям,— ми писатимемо твір. Ті, хто вже вміє писати, писатимуть його; хто ще не вміє писати, розкажуть його мені.
— На яку тему? — спитала Дезіре-Роза.
— Скажімо, про щось супернезвичайне,— мовив пес— Що ви пережили останнім часом супернезвичайне?
Кармен-Анна вигукнула:
— Змагання сьогодні вранці! Петер-Ігнац вигукнув:
— Купування вишень учора перед обідом!
— А ще що? — Пес був трохи розчарований.
Діти сказали, що вони сьогодні, на жаль, не зазнали ще чогось су-пернезвичайного. їхнє життя зазвичай нудне. Тут мало буває незвичайного.
Пес замислився.
— Тоді треба нам,— сказав він,— пережити щось супернезвичайне, щоб потім написати про це твір. А що може бути супернезвичайним?
— Політ на Місяць! — вигукнув один хлопчина.
— На жаль, нас не візьмуть,— мовив пес
— То ми спіймаємо грабіжників банку! — вигукнув якийсь малюк.
— Так швидко ми їх не знайдемо,— сказав пес. —То шукатимемо скарб! — вигукнув інший малюк.
— Де? — спитав пес.
— А я не знаю,— відповів малюк.
— На жаль, я також,— мовив пес.
— Ми зустрінемо привида! — вигукнув третій малюк.
— Так, так! — загукали діти — Привид — це супернезвичайно!
— Гаразд,— погодився пес— Зустрінемо привида. Ану ж він мешкає у шкільному підвалі!
Пес повів дітей із класу. Тихо, навшпиньках спускалися вони сходами. Коли всі діти зібралися в підвалі, пес вимкнув світло, адже привиди розмовляють тільки, коли темно.
— Дорогий привиде, вибачте, що ми порушуємо ваш денний спокій,— пробубонів пес у темряву.
Потім пес тихенько заскімлив. Потім пес пробубонів:
— Мої учні хочуть познайомитися з вами! Потім пес знову заскімлив.
Потім пес пробубонів:
— Якщо ви тільки скімлите, ми вас не розуміємо!
— Вибачте,— мовив пес пронизливо тужливим голосом,— у своїй самотності я відвик говорити!
Пес пробубонів:
— Навіщо вам цей підвал? Ідіть до нас нагору й матимете товариство!
Пес заскімлив:
— Привиди не живуть при світлі! Пес пробубонів:
— Що ви за привид? Пес заскімлив:
— На жаль, я забув! Пес пробубонів:
— Можливо, ми вас визволимо? Пес заскімлив:
— Ох, це було б чудово! Пес пробубонів:
— Що нам треба зробити? Пес заскімлиив:
— На жаль, я це також забув!
Діти слухали затамувавши подих, але псу його діалог поволі став набридати. Він пробубонів:
— Ну, гаразд! Якщо ви все забули, тоді ми не зможемо вам допомогти! Бувайте!
Діти запротестували.
Привид розчулив їх. їм захотілось будь-що його визволити.
"Як нам,— подумки запитав пес себе,— визволити привида, якого взагалі не існує?" Коли він сушив над цим голову, велика муха, заблукавши в підвалі, продзижчала довкола його вух. Спритний мухолов, пес тут же хвацько спіймав набридливу муху на своєму вусі. Затиснувши її в кулаці, він ураз дещо зметикував.
— Привиде,— пробубонів він,— ми не зможемо тебе визволити, бо ти, йолопе, геть забув, яке на тобі лежить прокляття. Але ми обернемо тебе на когось іншого. Скажімо, на велику муху. А в подобі мухи ти вже не боятимешся денного світла й літатимеш собі скрізь по світі. Згода?
— Це було б супернезвичайно,— заскімлив пес.
— Тоді ми прокажемо закляття,— пробубонів пес і почав:
— Привиди бідні, безликі, Оберніться на мухи великі. З темряви, бруду й ганчір'я Летіть в золоте надвечір'я, І будете сонцю радіти, Як квіти, як діти!
Діти повторювали за псом усі рядки, пес махнув правою лапою, ніби "визволяв" скиглія, і знову ввімкнув підвальне світло.
— Де муха?! — загукали діти.
Пес показав їм свого правого переднього кулака.