Вепр прожогом кинувся сходами нагору, а псові не лишалося
нічого іншого, як помчати за ним.
"Дирекція" — було написано на других дверях праворуч. Біля дверей стояло крісло.
— Хай щастить,— мовив вепр.— Я вболіватиму за твій успіх! —1 сів у крісло. Пес розгубився. Він утупився в двері й думав: "Що ж мені тепер робити?"
Тієї миті коридором проходила білява молода жінка. Вона побачила пса, кинулася до нього, й вигукнула:
— Просто чудово!
Жінка рвучко відчинила двері дирекції й гукнула:
— Пане директоре, прибув пес! — І впхнула пса до кабінету. Стіни кабінету прикрашали безліч фотографій акторів. Директор
сидів за величезним столом. Він мав руду чуприну, руді бакенбарди, відстовбурчені вуха і велике черево.
— Сідайте, дорогенький мій,— почав він — Бажаєте сигару, кави чи шнапсу?
— Дякую, не треба, хоча...— знітився пес. Він скинув капелюха-борзаліно й сів у крісло перед письмовим столом.
— Ви наш рятівник у цю критичну хвилину,— вів директор далі і взяв зі столу теку.— Маю надію, що ви впораєтеся з текстом до завтра. Це головна роль!
Він простяг псові теку. Пес ще й досі почувався розгубленим, проте директор цього не помітив.
— Мені наче камінь з душі спав,— сказав він.— Тепер я заробив собі чарочку! — Він звівся на рівні, підійшов до шафи, дістав пляшку шнапсу, дві чарки, поналивав їх і вихилив одну. Другу подав псові. Пес не зносив шнапсу, але зараз був дуже розгублений, тому й випив. Директор знов наповнив свою чарку й спорожнив її .— Знаєте,— повів він далі,— такі ситуації виникають тому, що мене ніхто не слухає! Я завжди повчав нашого пса, що артистові не слід лазити по горах. Це надто небезпечно! Але мої слова полетіли за вітром! А тепер у пса задні лапи в гіпсі, а вуха забинтовані. Він лежить у лікарні! — Директор налив собі третю чарку — Десятий день ми шукаємо заміну нашому собаці. З цим не впорався жоден претендент. Нам запропонували маленького мишолова, потім пінчера, згодом таксу. Всі — чудові артисти, але на головну роль ніхто не годиться! — Директор підняв руки й простяг їх до стелі: — Дякувати Богові, що Він послав вас.
До пса повернувся спокій. Він хотів був пояснити, що він ніякий не артист, але директор не дав йому й слова мовити. І заходився розтлумачувати псові роль.
— Це пречудова роль,— захоплено казав він — Ви принц і кохаєте принцесу з сусідньої країни. Але принцеса закохана в хорта і відмовила вам. Ви дуже засмучені, ви страждаєте. Згодом ви дізнаєтесь, що принцеса вийшла заміж за хорта і що хорт дуже погано поводиться з нею, і ви вирішуєте визволити принцесу від хорта...
Що довше директор розповідав, то дужче подобалася псові ця справа! "А власне, чому б ні,— подумав він — Учити напам'ять завжди було мені завиграшки і зробитися сумним неважко, а побороти хорта — якщо він не пуститься навтіки — дрібничка". Тому пес і не став признаватися, що він зовсім не артист, і коли директор оповів зміст усієї вистави, сказав:
— Тут, на жаль, є одна перешкода. Я і вепр — партнери. Ми виступаємо тільки разом! Це наша умова!
— Але за текстом п'єси нема ролі для вепра,— заперечив директор.
— Тоді я мушу відмовитись,— сказав пес— Без мого вепра у мене нічого не вийде!
Пес піднявся з крісла і вдав, що збирається йти.
— Зачекайте хвильку! — вигукнув директор, миттю підвівся, схопив пса за шалик і затримав його — Чи великою має бути роль для вепра? — спитав він.
— Не обов'язково! — відповів пес— Аби був на сцені й проказав слово-друге!
— Гаразд, буде роль вашому вепрові! — Директор відпустив шалик пса і знову сів — Вепр гратиме вашого брата. Він ні на крок не відходитиме від вас. Менші брати мають таку звичку! І вепр час від часу казатиме: "Я згоден з тобою, брате". Цього досить?
Пес кивнув головою й мовив:
— Згода. Віднині вепр і я вчитимемо роль!
Директор потряс псові лапу, повідомив, що завтра о десятій відбудеться генеральна репетиція, і попросив, щоб пес з'явився вчасно.
— Ну, нарешті! — вигукнув вепр, коли пес вийшов — Я маю роботу? — Він підхопився й збуджено затупцяв довкола пса.
— Ти одержав головну роль,— мовив пес— Ти — вепр, який на все погоджується. Уяви собі, я також отримав роль. Я буду твоїм братом!
Вепр страшенно зрадів. Йому захотілося святкувати. Проте пес сказав, що це наразі неможливо: вони не можуть святкувати, їм треба вчити роль.
Пес і вепр поїхали мопедом на луг за місто. Посідали на траві, й пес почав учити з вепром речення: "Я згоден з тобою, брате!".
Пізно ввечері, коли над горою зійшов місяць, вепр нарешті запам'ятав речення. Проте навчання його так утомило, що він заснув на лузі. Пес укрив його своєю плетеною курткою і заходився вчити роль принца. Слава Богу, місяць світив так ясно, що пес міг читати текст при його світлі.
Коли зійшло сонце, він нарешті здолав роль. Як кажуть артисти, "вивчив назубок".
Звичайно, пес неабияк втомився. Цілу ніч не спати — таке з ним було вперше. Він трішки позіхав.
Вепр прокинувся, бо сонце било йому в писок. Він позіхнув, потім вигукнув:
— Я згоден з тобою, брате!
Пес дуже зрадів, що вепр ще пам'ятає свій текст. Генеральна репетиція увінчалась успіхом. Директор театру був у захваті від пса.
— Де ви виступали досі? — запитав він.— Десь у глушині розквітли? Щоб про такий талант та не знали у всьому світі? Дивина та й годі!
— Я був за кордоном — мовив пес.
— Я теж був за кордоном,— мовив вепр.
Але те директора цікавило найменше. Він навіть не дуже й слухав. Вепр помітив це.
— Чому він не хвалить мене? — поскаржився він псові.
— О, він вихваляв тебе навдивовижу,— збрехав пес— Саме тоді, як ти ходив до туалету!
Вепра це заспокоїло.
Віднині пес і вепр сім разів на тиждень грали у виставі "Принц шукає щастя". Невдовзі пес став улюбленцем публіки, а вепр навряд чи міг йому в цьому нашкодити. Адже він не грав жодної ролі, коли й промовляв свою фразу чи коли забував її. А коли опускали завісу і люди аплодували, а всі артисти кланялися, вепр радів і думав: "Всі вони плещуть мені!"
Проте одного дня вепрові до ратиць потрапила газета. На останній сторінці була надрукована стаття про спектакль "Принц шукає щастя". В ній писалося, що це дуже драматична і водночас дуже поетична вистава. Пес, який грає принца,— великий митець. Артистка, що грає принцесу,— також визнаний талант. І хорта, і принцеси-ного батька, покоївку і слугу Франца згадували позитивно. Навіть кухар, який у другій дії приніс псові три абрикосові галушки, заслужив похвалу. А наприкінці було написано: "От тільки чому менший брат принца весь час стовбичив на сцені й бурмотів собі під ніс "Я згоден з тобою, брате", лишається загадкою. Авторові краще б відмовитись від цього персонажа!"
Вепр помчав з газетою до пса.
— Прочитай! — обурено рохнув він — Тому безмозкому дурневі, який це написав, я покажу, на що я здатний! Про мене ще почують багато чого! Він ще подивується!
— Що ти надумав? — спитав пес, і три глибокі тривожні зморшки перетяли його чоло.
— Побачиш сьогодні увечері! — І вепр таємниче рохнув.
— Прошу, не роби дурниць,— застеріг пес— Бо все провалиш!
— Ні, Господи, ні! — вигукнув вепр.— Відколи я з тобою, мене супроводжує щастя, тому я нічого не провалю!
Коли того вечора в театрі піднялася завіса, пес сидів — як і на попередніх спектаклях — на своєму троні, а вепр — біля його лап. Пес вигукнув:
— Служнику мій любий, ти, Франце, мій милий, чекання нестерпне жере мої сили! Три дні і три ночі я в муках чекаю на вість од принцеси, яку так кохаю.
В сусідній країні живе моя люба, прошу її згоди повести до шлюбу. Що скаже вона? Чом гінець не вертає? Я з туги тяжкої ось-ось заридаю!
А далі вепр мав проказати свої слова: "Я згоден з тобою, брате!" Проте вепр чхав на свій текст. Він зірвався на ноги, почав перекидом кружляти довкола трону й співати: "Прийди, любий, тра-ля-ля, зроби тра-ля-ля і ще раз тра-ля-ля".
Глядачі засміялися, дехто навіть заплескав у долоні, а огрядна білява пані, що сиділа в першому ряду, вигукнула: "Браво!".
Потім на сцені з'явився слуга Франц. Він тримав у руці великий конверт і промовляв:
— Радійте, мій принце, привіз я послання, яке ви чекали, як сонечка зрання!
Принц схопив конверт, розірвав його, витяг листа й прочитав:
— Поважний принце, мушу сказати: шлюбу з тобою не буду брати, серцем моїм граф хорт володіє,
я знаю, що болю тобі заподію, послухай єдину пораду мою: дружину шукай собі в іншім краю!
Тут пес повинен був заплакати й заридати, але він цього не зробив, бо вепр і далі вистрибував перекидом по сцені, безперестану кувікаючи: "Я згоден з тобою, брате! Я згоден з тобою, брате...".
Глядачі знову засміялися, майже всі тепер аплодували, а огрядна білява пані загукала: "Браво, браво, бравісимо!".
Слуга Франц ухопив вепра за хвоста й намагався витягти його за куліси. Проте вепр пручався, вивертався, дриґав ногами й кувікав:
— Я тут граю головну роль! Без мене не буде вистави! Негайно відпусти мене!
Це сподобалося глядачам більше, ніж його перекиди по сцені і "тра-ля-ля-пісенька". Зал зайшовся реготом, усі глядачі аплодували, а огрядна білява пані з першого ряду посилала вепрові поцілунки рукою.
— Опустіть завісу! — гукнув директор театру з-за лаштунків. Повільно опустилася завіса. Директор влетів на сцену.
— Вепр з глузду з'їхав, чи що?! — заревів він — Заберіть його звідси геть! Викиньте нарешті вепра!
— Я й сам хочу піти! — вигукнув вепр — Але як я піду, коли цей дурнуватий парубійко не пускає!
Слуга Франц пустив вепра, і той побіг до завіси.
Директор ухопив його за крученого хвоста. Вепр шаснув попід завісу, а оскільки директор і досі тримав його за хвоста, то й сам слідом за ним опинився перед завісою на рампі.
Вепр усміхався й кланявся публіці, яка аплодувала йому. Директорові не лишалося нічого іншого, як і собі вклонятися і також усміхатися. А що його допікала велика злість на вепра, він наступив тому на задню ногу. Вепр утратив рівновагу, перехилився наперед і беркицьнувся просто на коліна огрядній білявій пані.
— Яка велика для мене честь! — вигукнула вона в захваті.— Я ще ніколи не тримала на колінах артиста!
Пес скинув з голови корону, поклав біля трону скіпетра і нишком подався до свого гардероба. "Ось і по всьому! — мовив він сам до себе.— Перше ніж директор мене викине, я краще піду сам!"
Він надів капелюха-борзаліно, обмотав шию шаликом, перевісив через плече торбу й залишив театр.