Довгепько ми бігли, аж поки раптом спинились біля нашої хвіртки.
— Дивись, він уже знає, де наш дім,— здивувався я.
— Звісна річ,— підтвердив Стаффан.— Немає звірів розумніших, ніж свині. За ними йдуть черепахи.
Хоча й з великими труднощами, та все ж якось заманили ми Останнього Могіканина у хвіртку й потягли по гравійній доріжці. А от лазити по сходах нагору — цього від свиней навряд чи можна вимагати. Нарешті подолали ми з ним і ті сходи, опинилися в передпокої і прив'язали його до вішалки з капелюхами.
— Ласкаво просимо,— сказав я.— Сподіваюся, .тобі тут буде добре.
Останній Могіканин, видно, відразу відчув, що він удома, бо налив на килимку невеличку калюжу.
— Наче не міг зробити це на вулиці,— докірливо кинув я, трохи розчарований туалетними звичками нашого підопічного.
— Килимок згодом треба буде підсушити, — заспокоїв мене Стаффан.— І взагалі, нам доведеться довгенько поморочитись, поки ми виховаємо з нього чисту й порядну кімнатну свинку. А зараз влаштуємо для нього постіль.
Останній Могіканин мав оселитися в моїй з Лоттого кімнаті, поки Приблуда вийде з лікарні. Для цього ми перш за все повикидали на білизну всі Лоттині іграшки з великого коша. Далі Стаффан звелів постелити в ньому замість ковдри Оскарів ранковий халат.
— Свині не линяють,— сказав він,— отже, халатові нічого не загрожує.
Таке висококваліфіковане роз'яснення мене заспокоїло, бо 11 справді,.на спині в Останнього Могіканина росло небагато волосся.
Біля коша ми поставріли миску з водою.
— Принаймні тут його буде доглянуто,— сказав Стаффан і весело засвистів.
Ми не дуже чітко уявляли собі, що робитимемо з кабанчиком далі. Лягати спати ще не пора, а наївся він ще тоді, коли ми зав'язували в нього на шиї мотузку.
— Давай його викупаємо,— запропонував я несміливо, бо передчував, що Єві наш кабанчик може здатися бруднуватим. Нас вона заганяла до ванної кімнати щодня вранці і ввечері, а на Останньому Могіканинові виднілося чимало грязюки, та й пахло від нього, правду кажучи, не дуже приємно.
— Слушно кажеш,— підтримав мене Стаффан.— Брудній свині не місце у мебльованій квартирі.
Ми налили у вапну теплої води й додали туди трохи Єви-ного шампуню, аби була густіша піпа. Ваииа стала дуже привабливою.
Останній Могіканин тим часом уже встиг пострушувати всі капелюхи з вішалки і влягтися на улюбленій Оскаровій кепці. Тягти кабанчика до ванної кімнати було нелегко, але ще важче виявилося тягти його в ванну. Ледве ми його туди заштовхнули.
Спершу він стояв спокійно, тільки здивовано позирав, як тепла вода обступає його з усіх боків. Ми узяли щітку й почали драїти нею товстеньке рожеве тільце. Стаффан радісно мугикав. Аж раптом Останній Могіканин почав чмихати, поки розчмихався так, що заляпав піною всі стіни й долівку. Видно, набрав тої піни повен рот.
— Треба затулятися, коли чмихаєш,— повчально мовив Стаффан.
Але загалом миття проходило чудово. Ми витягли з ванни затичку, й вода з тихим дзюрчанням почала спадати.
— Тепер він має прийняти холодний душ, щоб не застудитися, коли вилазитиме з ванни.
Я взяв душ, одкрутив кран з холодною водою й почав поливати розігріту спину Останнього Могіканина. Тільки-но крижані струмені торкнулися його шкіри, він заверещав, як справжнісінька розлючена свиня.
Потім сталося неймовірне: він почав бігати, що далі — то швидше.
Підстрибнувши на зеленому гумовому килимку, що лежав на дні ванни, наш кабанчик вивалився на підлогу. Там він качався й звивався, мов намилений тюлень, аж поки став на ноги, і з гуркотом вилетів у двері. У передпокої він почав ганяти й верещати так, аж серце розривалося. Далі на великій швидкості влетів до нашої спільної кімнати, там закрутився, неначе мокра дзига, з розгону налітагочи па меблі, поки не вдарився об маленького столика, де стояла ваза з квітами. Ваза впала йому прямо на голову й розлетілася на друзки. Це його трохи заспокоїло.
— Розгніваний демон! — захоплено вигукнув Стаффан. Я однак ніякого ентузіазму не відчував, натомість думав,
що даремно ми притягли свиню додому. Стаффан, мабуть, переоцінював дресирувальні здібності цих тварин. Раніше, малюючи переді мною веселі картини, він твердив, що свиней буцімто можна навчити сидіти спокійно, подавати ніжку для привітання, махати хвостиком і навіть показувати фокуси. Але виявилось, що Останнього Могіканина не так і легко приручити.
З квітами на голові він і далі бігав по квартирі, завдаючи ще більшої шкоди: перевертав стільці, їздив на килимках, чіплявся за ніжки стола й так пронизливо верещав, що його чути було, певно, по всій Гроюнзі.
Раптом одчинилися двері. На порозі стояли Оскар, Єва і Лотта.
— ...врешті-решт усе це вибухне, і хай тоді вже дехто нарікає сам на себе,— казав Оскар, видно, продовжуючи почату ще надворі розмову.
Ступивши крок уперед, він потрапив у калюжу, щойно зроблену Останнім Могіканином. Усі прибулі ошелешено дивилися на те, що коїлося перед ними. Якась божевільна свиня верховодила в їхньому домі!
— Петере! — заревів Оскар.
Саме на ту мить Останній Могіканин скористався щасливою нагодою. На своїх куценьких ніжках, усе ще бризкаючи навсібіч водою, він метнувся до дверей, відштовхнув Оскара, який не зовсім твердо тримався на ногах, вискочив надвір і покотився вниз по сходах. Що з ним сталося далі, ми вже не бачили.
— В погоню! — вигукнув Стаффан.— Знешкодити злочинця!
І ми всі кинулися навздогін, бо не можна давати волю свині, хоч вона й Приблудина.
Стояв теплий вечір, скрізь пахло бузком та черемшиною. Сонечко ще не встигло сховатись і світило так, як воно світить лише на початку літа. Внизу на Кульвейєні1 з'явилася свиня і кудись помчала. Потім один за одним почали вискакувати люди. Попереду біг Оскар; його живіт при цьому підскакував, наче великий м'яч. За ним бігла Єва, її руде волосся тріпотіло під вечернім вітерцем. Далі мчали ми із Стаффаном, а позаду Лотта.
Останній Могіканин на цей час опинився вже в самому центрі селища.
По дорозі ми знову зустрілися з дядьком Янсоном. Він уважно стежив за гонитвою своїми короткозорими очима.
— Дивний собака, що там не кажи,— мовив він, коли свиня щодуху промчала повз нього.
Трохи згодом до нас приєдналося ще кілька людей.
Дітлахи, що мирно бавились на вулиці, кинули всі свої справи і з несамовитим лементом помчали за нами. Дорослі теж не відставали, даючи на ходу різні поради.
Ось уже ми всі в центрі селища. Свиня перескочила Стургатан, ніскільки не зважаючи на автомобілі й велосипеди. Чим далі, тим більше людей приєднувалось до нас.
Мені було не дуже весело від думки, що Останній Могіканин може втекти від нас. Кабанчик був прудконогий, мов ласиця, а наша підвищена увага й рідкісна можливість показати свої спринтерські здібності надавали йому ще більшої Жвавості. Він був у чудовій формі, тож легко, без ніякої
1 Кульвейєн, Стургатан, Фабріксвейєн — назви вулиць.
напруги летів.уперед, в той час, як паше товариство вже почало вибиватися із сили. Один дідусь спинився і схопився за живіт, сказавши, що він, мабуть, уже добігався.
Останній Могіканин, покружлявши трохи селищем, припустив по Фабріксвейєну. Ця вулиця вела до вершини другого пагорба. Тут, не знати чому, він трохи стишив свій біг. Віддаль між нами зменшувалась. Майже біля самої вершини Оскар стрімголов рвонув уперед. Обличчя його густо почервоніло; вигуками він підбадьорював тих, що бігли позаду. Зібравши останні сили, він кинувся на кабанчика. Але той вирвався й шугонув просто в напіврозчинену хвіртку, що вела у садок Блакитного Дядька.
Той садок — вершина садівництва. Така собі підстрижена, доглянута ідилія з чепурненькими кущиками, обрізаними кожен на свій лад: тут і зелені кулі з кубами різної величини, і гігантські "ескімо на паличці", також зелені. Коротко підстрижені трав'япі галявинки нагадували добре виголену шию самого Блакитного Дядька. Посередині виблискував ставок, у якому рожеві від вечірнього сяйва небесні хмарини відбивалися в напівсонних короп'ячих очах. Довкола стояли акуратні дерева, а поміж ними подекуди зухвало визирали пуп'янки барвистих квітів.
У цьому штучному раю Останній Могіканин бігав мов несамовитий, не маючи найменшого бажання спокійно помилуватись красою рукотворної природи. Слідом за ним мчали його переслідувачі, щоправда, не так завзято.
У Блакитного Дядька саме були гості; всі вони сиділи на терасі, й пили каву.
Спантеличено і приголомшено дивився Блакитний Дядько на вторгнення непроханих гостей. Кружляючи по садку, Останній Могіканин продирався крізь рукотворні хащі, гарцював по газонах, аж вирвані з корінням квіти підлітали вгору. Велетенський чорний пес Блакитного Дядька теж Уздрів Могіканина й розлючено кинувся за ним. Відчувши, Щ° будуть непереливки, кабанчик дременув крізь хащі рододендронів, стрімко промайнув через трав'яне поле й, не помітивши вчасно ставка, шубовснув у воду. Поплававши трохи із золотими рибками, він виліз на другому березі й далі помчав по садочку.
Ми спробували оточити втікача. Тепер уже й сам Блакитний Дядько приєднався до нас. Він став, широко розставивши ноги, сподіваючись, що так йому вдасться упіймати Останнього Могіканина. Але той був іншої думки. Йому с^ме впав у око світлий костюм Блакитного Дядька, і, помітивши просвіт у нього поміж ніг, Могіканин блискавично майнув туди.
На мить усім здалося, що Блащітний Дядько їде дерхи на свині, та ще й задом наперед.
— Оце так-так! Ату! — надривався Стаффан. Він продовжував горланити й тоді, коли Блакитний Дядько, вже з'їхавши із свинячої спини, котився просто в зарості японського ялівцю.
— Це порушення закону про недоторканість житла! — репетував він звідти.— Викличте поліцію!
Невдовзі Останній Могіканин, мабуть, притомився, бо спокійно зупинився біля карликової сосни й почав робити під собою калюжу.
Тим часом Оскар підійшов до нього, сказавши щось тихим, ласкавим голосом, і накинув йому на шию свій ремінь. І диво дивне! Поки він робив це, кабанчик не поворухнувся!
— Атож, стій тепер спокійно. Ти вже й так багато накоїв лиха,— примовляв Оскар.
Люди довкола сміялись і плескали в долоні. Тільки Блакитний Дядько вочевидь був не дуже вдоволений. Його обличчя майже посиніло від люті.
— Я вимагатиму відшкодування збитків! Я подам до суду за серйозні порушення закону! Вандали! — репетував він, очищаючи грязюку з фланелевого костюма.
Погоня скінчилася.